Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ НА АВТОМОБИЛЕ

На присілку Ведмежому … або стежинами імлистих гір
На присілку Ведмежому … або стежинами імлистих гір
Київ - Космач - Київ
Добавлен: 22 сентября 2010 г.
Просмотров: 5648
Автор: sovereign
Продолжительность: 14 дней
Пробег: 1410 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.8
голосов: 17
12  
Отзывы

ПУТЕШЕСТВИЕ СОСТОЯЛОСЬ НА АВТОМОБИЛЕ:
Honda Civic
Марка: Honda Civic

червень,2010.

…аж гуде гуцульська хата. Шалений вітер смикає її с усіх сторін, за боки, за когут, за дах… Стара бідкається, і, здається, притискається ще більш до землі. Та що ти, молодику! Стою вже тут віки, і не таких бачила! - протистоїть вітриську. Тримається міцно за неньку-землю, впираючись негоді. Великі краплини гупають по даху, сонно скочуються додолу… Вмиті холодною водою шибки, за шибками – заплакані квіти, пригнічені трави, зігнуті в дугу дерева, похнюплені хатки під змокрілими покрівлями горнуться до пагорбів … А пагорби, як у скорботі, вкутані сивою пеленою. «Не дамося»! – протистоїть усе живе. А краплини все витанцьовують та виспівують, тарабанять у шибки, наче дражняться, вітер підступно пробирається через щілини, дошкуляє холодом, через що хочеться закутатися ще глибше до вовняної ковдри… Тіло вже огортає тепло, і негода вже й не негода, і завивання вітру та брязкотіння краплин немов би колискова… Сон налягає потроху, по тілу розливається млість, повіки важчають, наче налиті свинцем…

І через сновиддя пробиваються завивання облудного сіверка, біснуватий регіт проливня, бідкання немічних хаток з пошарпаними стріхами … І мариться щось страшне, і сплуталося вже справжнє і примарне, і сон – не сон, а битва між вітром та небом, суходолом та дощем, живим та неживим…

Стогнуть карпатські полонини. Вгинаються вікові сосни, припадають гнучкі трави. Стихія проти стихії. І лунає тихим шелестом, понад долинами та пагорбами, понад лісами та селами, до самого неба, до самого Бога, плач волелюбної гуцульської землі: «Не здамося!»

Передмова.

Тікати. Тікати щонайдалі! Думка в’їлася і не дає спокою, як головний біль. Від пилу та бруду, від доріг та перехресть, від корків, від порожнечі в людських очах та пустодзвонів з телеекранів.

Тікати на краєчок землі. Гортаємо сторінки, ялозимо пальцем по мапі, пильно вдивляємося в невеличкі світлини гостинних садиб. Від Закарпаття до Волині, від Полісся до Поділля, від Буковини і до Карпатських гір… Ох і велика наша Вкраїна… Скільки ще всього попереду небаченого…

В дорогу!

Куца Хонда аж крехтить. Так, троє дорослих, валізи, пакунки, харчі, каремати, капелюхи, кіт, котячі харчі, котячий будинок, туалети, ще три коти… Три коти? Хазяїне, схаменися! Чи не забагато вас?

Рушаємо. Київ, Житомир, Бердичів… Чотирьохголосий котячий хор бере на себе повноваження музичного супроводу довгоочікуваної подорожі. Ех, Бердичів… затриматися б тутечки бодай на дві години… Колись, давним-давно, Бердичів був центром торгівлі, стояв на перехресті доріг, розвивався та процвітав. Опікувалися поселенням магнати Тишкевичі, і саме одному з потомків, Янушу, маємо завдячувати наявністю монастиря ордена Босих Кармелітів. Вельмишановний пан віддав у власність ордена земельний наділ, на якому був розташований родинний замок, а пізніше, після закінчення будівництва монастиря (середина ХVІІ ст.), подарував ченцям ордену Чудотворну ікону Божої Матері. Святі отці створили не просто монастир, а цілу оборонну фортецю, що могла витримати облогу та протистояти чималому війську. Місто мало свою друкарню та бібліотеку, було освітнім та культурним центром свого регіону. Щодо розвитку ремесел та торгівлі, то, завдяки єврейським общинам, що проживали у Бердичеві, та за часів активності останніх, місто досягло вершин свого розквіту. А ще Бердичів може пишатися костьолом св. Варвари та оповідками про Бальзака та Евеліну Ганську. Призупинившись на мить, вітаємося з красенем-монастирем, що височіє над річкою Гнилопят’ю, попри віки та війни.

Бердичів, Хмільник, Хмельницький, Кам’янець-Подільський… Між двома чи не найпопулярнішими туристичними місцями, Кам’янцем та Хотином, знаходиться їх молодший братик, занедбаний, забутий, загублений в тіні своїх пишних родичів. Це – Жванець. Відмахуюся від трохи невдоволеного чоловічиного: «Так ми ж вже тут були!», біжу скрізь високі трави, поринаю у духмяне повітря, лопотінням ніг перекриваю спів цвіркунів. Тут все, як і два роки тому… Замислено жує траву вгодована корова, сутінкові тіні лягають на галявину, десь на краєчку притулилася одна-однісінька вежа… «Привіт…» - шепочу їй подумки. І знаю, що за лічені миті побачу те, від чого завмирає серце. І знаю, чого очікувати, але серце тріпоче, як спіймана птаха… Є місцини, які не набридають… Туди хочеться повертатися знову і знову, аби відчути магію, непідвласну часу, наче зануритися до маленького Всесвіту зі своїм сонцем та небом… Вечоріє. Панорама на річечку Жванчик з її викрутасами, на пишні схили, на човник, на вежу, кращі часи якої давно канули в минуле…

До Келії Сонця.

Другий день подорожі, ранок. Вирушаємо з Буковинської Зірки. Ще трохи, ще декілька годин, і омріяне стане досяжним та набуде свої форм та фарб. Околицями Чернівців, через Снятин з його ратушею, найвищою на Україні (але не найошатнішою!), повз галасливу Коломию (чи не зухвалість - претендувати на європейський благоустрій ?), до Яблуніва, з його далеко не сирітськими садибами. 

Судячи з того, що за Яблунівом поступово почав зникати асфальт, а потім і зв'язок, ми майже у цілі.
Покутсько-Буковинські Карпати. Де це? Це там, де сонце промінцями, ранковими і ще з росою, торкається імлистих гір.

А перед очима вже вималювалася панорама селища Космач, що і буде нашим пристанищем на найближчі дні. Наче дрібні монети, що повикочувалися з дірявої кишені, розсипалися по пишним схилам хати. Понад хатами пагорби, понад пагорбами хмари, щільним півколом тримають важке синє небо. Останні днів зо три Космач, як і всю Україну, заливає дощами, тому під ногами та колесами чавкотить багнюка.

- Здоров!

- Здоров! Як дібралися? – вітається з нами молодий ґазда Петро, що вийшов зустріти нас в центрі селища. Хазяйським оком окидає невеликий кліренс автівки.

– Не проїдете до нас на гору… Може, на іншому авто заїдемо до садиби? – пропонує, але не наполягає.

– Та ні, що ви! Ми прорвемося! – відважно відповідаємо ми і вирулюємо на ґрунтову дорогу.

Обмінюю Хонду на Ниву. Даю доплату!

Потрохи-потихеньку, через хлипкий місточок, через невеликий струмочок, на круторогий пагорб. Здоровенні гострі каменюки наїжачилися супроти нашого руху.

Поохавши та позітхавши, поповзавши на пузі вздовж і впоперек, гукаємо до Петра:

- Е-ее… Так що ви там про якесь справжнє авто казали?

Далі діло пішло швидше. Весь крам пересипали до Ниви, щільно припасували усі валізи до людей, а Хонду загнали в хлів. Здивовано рохнуло рожевощоке поросятко. От і усе. Приїхали.

«Навіки слава»!

Від краєвиду, що відкрився від садиби, не відірвати очей. Незвичний гам – спів птахів та цвіркунів – заполонив усе навколо. Ну от, здоров була, Гуцульщина! Ось яка ти гарна насправді…

А далі дні пішли за днями, дощі чергувалися зі спекотними полуднями, рожеві ранки з ліловими вечорами, а вночі янголята відкривали віконця, від чого небо ставало наче обсипане сріблястими перлинами. І дивилися вони, янголи, на гуцулів, що затомилися за день, пораючись у справах, і прислухалися до їхнього мірного дихання, до простих мрій та до казкових снів…

Космач – селище Косівського району. Останні років зо три назва міста на слуху завдяки етнофестивалю, що проходить тут щороку. Звісно, таких характерних жіночок та чоловіків, вбраних у національний одяг, як ось тут, кожного дня не побачиш. Космач є найбільшим високогірним селищем у Європі за кількістю населення (більш ніж 6 тис.чоловік), та розташоване на висоті 650-850 метрів над рівнем моря. Якщо оглядати його з високого пагорба, то від центру, що розташований в долині, химерними відростками тягнуться по пригіркам ряди хаток, Декотрі з них, не втримавшись за пишні пагорби, посповзали у долини нерівними смужками. Кожен відросток – то є присілок. І нараховується таких у Космачі аж 32. Присілки Дощаний, Ведмежий, Діл, Клявза, Плаюци, Горішнє, Лішів, Прокірець, Завоєли… Від присілків розходяться хребти: Штевйора, Лисоно-Космацький, Карматура та Буковецький. А головує над цим усім гора Грегіт, заввишки 1491 м.

- Слава Ісусу Христу! – здоровкається подорожній.
- Навіки слава! – лунає у відповідь йому.

Гуцули – народ набожний. В кожній хаті, у кожному кутку – образи. У неділю батьки з чепурними дітками, старенькі бабці, чоловіки та молодиці йдуть до церкви. А в церкві, не в приклад нашим, окрім співу, не чути ні слова. Тихо, про себе, моляться Богу гуцули, просять дощу, а може, гарного врожаю, чи навпаки, сухої погоди, а може здоров’я, аби вистачило на зібрати сіно у високі стоги.

- Слава Ісусу Христу! – здоровкається подорожній до нас.
- Навіки слава! – вже знаємо, що треба у відповідь.

Вони зупиняються, аби перекинутися декількома словами, або перехиляються через тин, полишивши ненадовго роботу, аби відповісти на запитання.

Стрункі, жилаві, з напрацьованими руками, поважні і трохи насторожені. Розмовляють тихо та швидко, за їхньою співучою скоромовкою не встигаєш осягнути про що мова. А в синіх очах криється легкий сум, наче спадок від дідів та прадідів, наче дещиця болю всієї землі Гуцульської, що винесла війни, поневолення та зради.

І була Гуцульщина під панами польськими бодай не менше, ніж три століття, і у складі Австро-Угорської імперії аж до її розпаду, і за часів більшовицького режиму було їй непереливки. Не одна старенька бабця, зупинившись поговорити, згадувала розповідки від своїх предків. Що за часів Австро-Угорської імперії жилося найкраще, і що в кожній хаті стояв, як образок, портрет Франца Йосифа, цісаря Австрійської Імперії, а зліва і справа від нього – діва Марія та Ісус Христос. В музеї Олекси Довбуша, заснованого паном Михайлом Ільковичем Дідишиним ( тел.03478 57617 ), теж чуємо не одну сумну історію. І про те, що гуцули платили оброк за наявність віконця польським панам, про боротьбу лицарів Карпатських гір, легендарних опришків, на чолі з Олексою Довбушем, за незалежність краю та полегшення долі простого люду. Старенького ми відірвали від своїх справ.

- Агов, є тут хто живий?
- Є,- чуємо старечий голос та шаркотіння ніг.
Михайло Ількович, засновник музею Олекси Довбуша, спускається з горища. Ми розглядаємо його, він – нас. Старенький сюртук, засалений і в застарілих плямах, потерті рукави, старий капелюх з зігнутим пером, все пахне сивою старовиною.
- Я трохи не при параді,- застібає ґудзик дідок, закручує вус, налаштовуючись на бесіду.

З присілка Ведмежого йдемо на Дощаний – знайомитися поближче з господарями. Якщо дивитися з віконечка, то до їхньої хати наче рукою дістати можна. А так, навпрошки, дорога займає півгодини – з пагорба до долини, з долини на пагорб. Швидкою скоромовкою зустрічає нас молода ґаздиня Ганнуся, дружина Петра. Гнучка, струнка, бистроока та весела. В очах бігають потішні бісенята, а красиве личко прикрашає посмішка. Слово за словом, дізнаємося багато нового з традицій та обрядів гуцулів. Ганнуся відкладає вишивку, і дістає усі полотна, які ось-ось перетворяться у ошатні вишиванки. Ручна робота цінується, проте й часу на таку вишиванку йде близько місяця. З захопленням, переплетеним з гордістю, розповідає Ганнуся багато маленьких дрібничок. Взуття гуцулів – постоли, виготовляють з телячої шкіри та прикрашають капсулами. Жіноча спідниця, запаска, робиться з двох незалежних полотен, які обгортаються навколо дівочого стану. Бартка – топірець, прикрашений різьбленням, а кептар – жакет з телячої шкіри, оздоблений капелюх – крисаня. Дзвіночки на упряжі коней – шелест, сідло – тарниця

Щодо весілля, то це навіть не обряд, а справжнє дійство. Молодий і молода їдуть на конях, кожен зі своїм супроводом. Ганнуся вдоволено копилить носик і каже, що з її боку було аж 25 коней і на одного більше, ніж у нареченого, Петра. Деякі предмети одягу на весілля позичають. Наприклад, гуглю – накидка білого кольору з вовняного сукна. Чоло чоловіка прикрашає джумірія (шапка з овечого хутра), дівчаче - косиця – віночок зі згардами. Про згарди – окрема історія. За часів Австро-Угорської імперії якоюсь оказією дібралися гуцули до цісаря, і співали йому пісень, і явили перед його очі весільні обряди. І так сподобалося це все Францу-Йосифу, що дав він добро на відміну податків для гуцулів. І зітхнули полегшено люди, і в знак подяки почали прикрашати головні убори згардами – тоненькою мотузочкою з монетами. А гуцули ще неодноразово поверталися до імператорського двору, і навіть склалися такі собі дружні відносини між ними та цісарем.

Повертаючись до обряду, наречений має прикрашений топірець, що має назву прапір, а наречена тримає в оселі прикрашену квітами сосну – деревце. Музики грають з самого ранку. Гості приходять і кидають гроші на цимбали, а музики їх «заграють», тобто зустрічають. Наречені зустрічають гостей з колачем, в колачі стоїть чарка горілки, якою частують запрошених. Горілка випивається, а в порожню чарку кладуть грошенят на подарунок. Все прозоро! Окрім цимбал та славнозвісної трембіти, з музичних інструментів є різні сопілки. Джоломіги – роздвоєна на кінці сопілка, та фуярка, звичайна сопілка. А мене причарував пасик, ремінь зі шкіри, гордість Петра. Пасик прикрашений капсулами різної форми з бакунту – сплаву міді та срібла.

- Таких вже не роблять,- зітхає Петро.

Тримаю в руках цей витвір мистецтва і дивуюся майстерності наших предків.

Щодо ремесел, то на Косівщині є, або вірніше, було чим пишатися. На жаль, потрохи відходять у минуле, як не витребуване, вміння робити чудеса своїми руками. Хоча ще є в Космачі бодняри та гончарі, є майстри, що виготовляють цимбали та малюють писанки.

Але найбільша цінність – це люди. Ніде інде, ніж на Гуцульщині, я не стрічала таких людей. Сердечні та відверті, прості у спілкуванні, спокійні та врівноважені, волелюбні та горделиві за свій край. Характерна риса гуцулів - почуття гідності. Закарбувалися кинуті Ганнусею слова: «Ми не українці, ми – гуцули». Проте й насправді, чи не єдине гірське плем’я, що не асимілювало та не втратило своїх культурних надбань. А ще біля бодай кожної третьої хати висить маленька колисанка, бо, попри усі негаразди, головні цінності, а саме велика родина, тут незмінні. І ростуть маленькі гуцули, Христини та Миросі, Васильки та Іванки… 

Дні летять швидко. Петро поставив під хатою файну гойдалку, яка стала реальною загрозою усіх наших планів. Бо гойдатися і дивитися на гори можна вічно…

Чим займаються гуцули? Пораються біля хат, доглядають за худобою, готують сіно на зиму, збирають ягоди та гриби, тримають пасіки, жінки займаються рукоділлям, чоловіки їздять на заробітки. Подія кожного містечка – це базар. У Космачі базарний день – це понеділок, у Косові – субота.

Косовський базар нас зустрічає сирними кониками, свіжою бринзою та великими буханцями хлібу. Щодо інших принад, мушу сказати, що багато товарів орієнтовані на туристів, звісно, про унікальність мова вже не йде. Вишиванок багато, але в більшості своїй то є машинна вишивка і вишукану одежину ще треба пошукати. Ціна за вишиванку часом сягає і за тисячу гривень. Проте порівнюючи ручну роботу космацьких дівчат та штамповані вишиванки, останні суттєво програють. Хіба що на Косівському базарі можна придбати ще справжній ліжник з вовни та доріжку, прикрашену гуцульськими орнаментами.

До Косова 32 два км бездоріжжя. Якщо можна порівняти обидва бездоріжжя, від Яблуніва до Космачу та від Косова до Космачу, то перше дещо краще. На зворотному шляху від Косова заїздимо до села Шешори, до водоспаду.

Полонина.

Розглядаю майстерно зроблені світлини-панорами гір та самого села у Петровій садибі. Увагу привертає одна, де зображена полонина з вівчарями та вівцями.
- Йдемо туди! – кажу Петру, і бажання побачити живу вівцю на полонині росте з кожною хвилиною. Наче вівцю ніколи у житті не бачила.
- То далеко… Та й вівці вже не тримають на полонинах, сутужно з ними. Але…

Складнощами життя української вівці не переймаюся і вмовляю все ж таки Петра сходити з нами на полонину. Він вибирає найближчу від села, і ми зраночку рушаємо.
Дорога не близька. Йдемо в круту гору, піт заливає очі, дошкуляє спека, через невеличкі проміжки зупиняємося відхекатися. Петро ж має такий вигляд наче він і не вгору йде, а взагалі стоїть на місці… Видершись на пагорб, далі йдемо рівниною. Потрохи дерева розходяться і…
- Заплющ очі та дай мені руку,- каже Петро.

Слухняно виконую повеління, протягую долоньку, забруднену смолою, з налиплим сухим листям (і де я смоли начіпляла?), йду за ним, наштовхуючись на маленькі трав’яні горбики, на смерекові шишки…
- Ще тридцять метрів, ще двадцять, ще п’ять… Відкривай очі.

І стою я, заплющивши очі, і наче й відкрити їх лячно. І ловлю дотики вже не такого спекотного сонця, як у долині, і вдихаю трави, і торкаюся пронизливо-прозорого повітря, і наче чую ту красу, що є там, попереду.
А далі без слів. Бо слів замало. Бо від краси перехоплює дихання та навертаються сльози на очі. Моє кинуте у сонячну безодню «Е-ге-гей!!!» прокотилося понад далеким Космачем і потонуло десь у долині…

А потім вже невиснажливий шлях до полонини, багато корівок та скажений бик, коні та лошатка, хібарка вівчарів, злий кудлатий песик, що ледь не вдавився на ланцюжку, захлинаючись від «радощів», молоко, сир та живописні пейзажі.

В хібарці темно. В куртку курява. Легкий дим піднімається до дощатого помосту, на якому коптиться сир. Мені несуть драбину, аби я могла краще роздивитися це диво. Кожного понеділка спускаються вівчарі в селище з полонин - Куратул, Лидескул, Пожеретул, Мончели - продавати сир.

Неспішно повертаємося. Петро розповідає про технологію приготування сиру на полонинах.

Будз, гуцульський сир. Молоко нагрівається до температури 40, до молока додається глєг. Усю суміш мішають та залишають на деякий час, щоб «ймилося». Потім ретельно перемішують, аби осіла маса для сиру. Сир збирають на дні казана, складають в марлю, підвішують, аби стекла жентиця. Через день ставлять на димарку коптитися.

Вурда - різновид сиру. В жентицю доливають свіжого молока, варять на вогні, помішуючи кописткою. Варений сир збирають у марлю, тримають у темному, прохолодному місці. Жентиця, по нашому сироватка, буває двох видів. Після приготування будзу вона квасна(кисла), після вурди – винна(солодка).

А що ж таке глєг? Дуже чуттєвим персонам пропоную перескочити на наступний абзац, а для усіх інших… Глєг – закваска зі шлунку (тимчасової залози перед шлунком) телятка чи козенятка віком до 6-ти тижнів. Ця залоза заливається молоком та настоюється. Отримується закваска, яку в досить помірній кількості додають до молока при приготуванні сиру (декілька ложок на 100 л).

Крок за кроком, а Петро все розповідає й розповідає… Багато історій з життя селян, про ведмедика-гурмана, що кожної осені навідується до крайньої хати поласувати яблучками у садочку, про вовків, про соляну копичку, яку місцеві називають соровиця. В період між двома війнами, коли з хлібом було дуже сутужно, люди виварювали сіль, пакували в наплічник, та несли через гори до Румунії. А там вже обмінювали на кукурудзяну муку. Соляна копичка і натепер діюча. Доріжка, якою стікає вода, біла від солі, а місцеві використовують воду, коли засолюють огірки.

Отак і злетіли дні. Наче кіно у зворотному порядку, Нива, хлів, Хонда, вереск котів, табличка «Космач», що залишилась позаду на пилявій дорозі.

Коломия, Городенка, Тернопіль, Збараж… Так буває. Обминаєш якесь місце десятки разів, обходиш увагою, продираєшся до якихось забутих і Богом, і чортом, Кудринців, Канківа чи Чорнокозинців. А цікаве – поряд. Доглянутий замок в Збаражі, охайний парк навколо, виставкова колекція у замку приємно здивували. Загалом, як і саме містечко. Вперше за багато років вештань Західною Україною зрадили Старому Млину. Бо вже аж забагато чули про Витребеньки. Не пожалкували. Помилувавшись ще раз замком та парком, пішли відпочивати до готелю Гетман, що поряд з замком. Від Збаража укупі залишилися тільки приємні спогади.

Вдома.

Відкриваю свою скарбничку. Не вдалося і цього разу побачити Раковець, ех… Проте міцно тримаю дві нові цікавинки, Космач та Збараж. Милуюся наостанок та додаю їх до інших, з безвтішним сумом дивлячись на скарбничку спогадів.

…збиралися, як на низку, розсипані перлини. Палаци, замки, фортеці,костели, церкви… З понівеченими душами, вирваними серцями, заламаними руками, забуті, занедбані… безголосий крик моєї Землі.

Моя Земле… краса твоя в твоїх недосяжних вершинах та стрімких водоспадах, в бурштинових кристалах печер, в тихих вулицях гуцульських містечок, в запашному повітрі подільських сіл, в блакитному небі примружених очей столітньої бабусі.

Земля без минулого, Земля без майбутнього.

Люблю тебе.

Нотатки.

Не було б такого задоволення від подорожі, якби не люди. Своєю щирістю, відкритістю, своїм спілкуванням вони надали барв, світла та тепла нашому перебуванню на землі Гуцульській. Низький уклін та подяка вам усім.

Київ-Космач - 653 км.
Космач–Київ - 693 км.
Космач-Косів-Космач – 64 км.

Витрати (основні позиції):
Пальне – 760 грн.
Проживання, Космач – 2200 грн.
Харчування, Космач – 1640 грн.
Готелі - 875 грн.
Трансфер до/від Косова - 150 грн.

Всього, з розрахунку на трьох дорослих та чотирьох котів – 6900 грн.
Відгуки про готелі та ресторан на сторінках останніх.

Щасти Вам усім.

P.S.До розповіді додаються негативи  :) друже Аlexa Pirogov, дякую за врятовану панораму Жванця!

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.8
голосов: 17
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Гость
 
27 июля 2011 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
розділяю захоплення.Теж туманію від Карпат.Жаль тільки що й вони гинуть.Як ми...
 

Гость
 
26 мая 2011 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Глибокий ріспект! Вам вдалося ще раз причарувати тим, чим вже й так давно причарований! Так гарно розповісти про гарні місця... Ви просто перебили хребта гришковцю, який заявив, що наша мова літературно вже мертва! Дякую!!!
 

Пользователь
Отзывов: 3
 
20 января 2011 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дякую за чудову розповідь про наш край!
 

Пользователь
Отзывов: 547
 
9 октября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Клёвые фото.Спасибо!
 

Пользователь
Отзывов: 124
 
5 октября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Очень душевный отчет и красивые фотографии. Еще ваши коты очень понравились. Даже не представляла, что с такой кучей котов можно выезжать на столь продолжительный отдых. Для меня коты - уже отдых, а совместить их с Карпатами - полный улет!
 

Пользователь
Отзывов: 1808
 
23 сентября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
 "sovereign" :
Леша, наверно, каждый вкладывает свой смысл в прочитанное&написанное, особенно если речь идет о каких-то обобщенных понятиях.

да знаю я что он вкладывает...:)) неважно, важно что отчет получился...а это главное...:))
 

Пользователь
Отзывов: 334
 
23 сентября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Леша, наверно, каждый вкладывает свой смысл в прочитанное&написанное, особенно если речь идет о каких-то обобщенных понятиях.
Ребята, спасибо за отзывы.
to Silver: я аж засмущалась…
 

Пользователь
Отзывов: 16
 
22 сентября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Приєднаюся до схвальних відгуків та компліментів мові. Неперевершено красиво змальовуєте місцини, емоції, відчуття... Мова - просто пісня! Скільки відтінків та полутонів, нечуваних епітетів!
Дякую!
 

Пользователь
Отзывов: 1808
 
22 сентября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
 "silver" :
"Земля без минулого, Земля без майбутнього" - гениально !!! Как просто и при этом абсолютно в точку !!! Ещё раз спасибо !!!

Саш, а почему в точку??? По-моему, просто красивое выражение - не более. Про будущее - не знаю, но думаю что оно таки будет, а вот прошлое у этой земли очень богатое. Или у тебя просто настроение упадническое?   Улыбка))
 

Пользователь
Отзывов: 68
 
22 сентября 2010 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Прекрасное послевкусие от прочтения Вашего отчета... Ваше умение владеть украинским, подача текста, эмоциональность и открытость - выше всяких похвал! Наверное, у этой Земли все таки есть будущее, если мы еще способны, любить, восхищаться и сопереживать