Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ

Мадярсько-румунський кут.  Частина І - угорська.
Мадярсько-румунський кут. Частина І - угорська.
Львів - Виноградів - Вилок - Фехердьормот - Петя - Сату-Маре - Халмеу - Неветленфолу - Мукачеве - Львів
Добавлен: 17 января 2019 г.
Просмотров: 1190
Автор: Amsterdam
Продолжительность: 3 дня
Пробег: 750 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 10
голосов: 12
14  
Отзывы

Моя минула непідготовлена поїздка прикордонною Угорщиною, про яку в травні був написаний добросовісний звіт (він тут), одразу ж надихнула мене на нову. Таку ж непідготовлену. Хіба що трішечки складнішу.

Задум був простий: прибути знову в Мадярію, перебратися до Румунії, а вже звідти повернутися в Україну. 
І знову абсолютним експромтом. Тобто, без жодної підготовки: готелі, туристичні принади, маршрут – все щоб нашукувалося та вирішувалося по ходу, щоб побільше несподіванок. Малозрозумілі аборигенні мови та слабка англомовність мешканців обіцяли необхідний рівень пікантності.

На все про все 3 дні – 11-13.08. Тур вихідного дня. Спеціально ще вихідний взяв на понеділок, і він призначався на трансфер Батьківщиною – до Києва шлях неблизький. 

Ескізний план поїздки був такий.
Берегове – угорський Фехердьормот – румунське Сату-Маре – повернення в Закарпаття – а далі на Львів (зі Львова мав завчасний квиток, а до Львова якось вже дошкутильгаю) та в столицю. 
Коли щось не складеться – просто міняю сумнівне Сату-Маре на оптимістичну мадярську Матейсальку, зовсім по сусідству. Попсовіше за вивіскою, зате з гарантією. І терми там є, і гуляш хоч хтось та й готує. А Сату-Маре – а хто його знає, що там робиться, може, там і з голоду померти можна?..

Взагалі-то, ідеєю поїздок ближньою Мадярією завдячую невідомому mayar, чудовий пост якого про прикордонні термальні басейни повторно рекламую, тутечки дивіться. 
Йому ж і картою відмінною завдячую, цю ж саму карту і вам тут викладаю

Отже…
П’ятничний день я закінчував у Львові, сумлінно відпрацювавши відрядження, слава мені.
Мріяв чим пошвидше дістатися в Закарпаття, та не так сталося, як гадалося. Традиційні проблеми останнього часу з квитками на залізниці добра не віщували. Сильно напружившись, можна було встигнути на мутний потяг о 17 годині. Після 21-ї був би в Мукачево – їсти, спати і ранній підйом на Берегівські маршрутки. Про всяк випадок пошукав ще – знайшовся потяг о 21-ій з прибуттям до Мункача о 2-ій ночі, це надихає.
І ще пошукав – потяг Львів – Солотвино якийсь знайшовся. Та не якийсь, а дуже навіть годящий: сідаєш близько 21-ї, о 5 ранку прямісінько в Берегсасі. В Мукачево не заїжджає – йде через Перечин, вздовж словацького кордону. 100 грн плацкарт, 150 купе за ніч їзди – чудовий потяг. І поспиш, і готелів мункацьких не шукаєш, і по маршруткам не бігаєш, а в Берегсасі таки опиняєшся, і якраз зраненька. 
Минулого разу я вже переходив через Лужанку (це на околиці Берегова перехід, хто не знає). Цього разу хотілося би щось інше спробувати, але вже як є, й так непогано. Зате легкий і накатаний маршрут.
Та несподівано все одразу ж пішло шкереберть. Прямо в потязі.

Мою солодку передранкову дрімоту безпардонно вбивала їдка провідниця, боляче та наполегливо штурхаючи мене твердим пальцем під ребра. Я не здавався, але вона зашуміла, що Берегове я вже безнадійно проспав і я, шокований, миттю всівся на ліжку. Хвилину розбирались – це я проспав чи вона і як таке взагалі могло статися. Врешті, вияснив, що наступна станція Виноградів і кинувся вивчати карту. 
Скидалося на те, що доля перевертала мій маршрут догори дригом: через пост Дякове (17 км від Виноградова), який межує з румунським Халмеу, я розраховував повернутись, а тепер виходило, що з нього доведеться починати. Хтось тут замовляв несподіванку? То смачного. 
Одне порадувало, коли я визирнув у віконце: ледь взялося розвиднюватись. От що би я робив в нічному безлюдному Берегсасі, коли там до кордону ще чухати і чухати, стало цікаво, але воно не з цієї історії.

Вирішив часу не марнувати і прямо в вагоні, під’їжджаючи до Виноградова, розгорнув бурхливу діяльність. Завів знайомство зі всіма місцевими, хто вже штовхався в проході та в тамбурі, на тему «Моя легка дорога до румунського кордону», але результат мене шокував.
Жоден з місцевих не зміг дати хоч якоїсь обнадійливої відповіді. Жоден не лише не спромігся вказати хоч якісь маршрутки туди, а й не згадав хоч якогось знайомого-сусіда-родича, хто би курсував таким маршрутом. Виходило, що в Румунію тут чомусь ніхто не шастає. Що, і навіть цигарок не возить? Що за загадкове таке прикордоння?..

На мою вимогу дати хоч якусь конкретну пораду, колегіальна думка аборигенів звелася до того, що вийшовши на вокзалі, біля великого ринку, треба пройтися з кілометр, до ринку малого, а там… Там, може, щось і їздить. Подякував, пішов.  

Вікіпедія, до речі, в статті про Виноградів запевняє, що «близькість до кордону з Угорщиною та Румунією (не більше 15-20 кілометрів) сприяє налагодженню тісних контактів з іноземними інвесторами», отак от. Чомусь одразу засумнівався, особливо з приводу Румунії – «тісних контактів» якось зовсім не відчувається. Хоча саме «інвесторів» може бути і геть непомітно з позиції непосвяченого мандрівника. Давайте вірити, що хоч вони десь там є.

Виноградів, хоч близько розташований і до угорського, і до румунського кордонів, історично є містечком мадярським. Дорадянська угорська назва – Nagyszolos (szolo – виноград, nagy – великий; Великовиноградівськ?.. Велике Виноградне?.. smiley ) говорить сама за себе. Місцеві, правда, вимовляють не зовсім транслітеративно, з виразним «в» – Нодьсевлюш або просто Севлюш. Певне, чеські чи чиїсь там ще впливи. Хоча припускаю також, що все тут з вимовою нормально і питання постало тільки з причини дрімучої мовної темноти автора.

Містечко славне, зелене. Знаковим місцем є руїни тутешньої фортеці Канків – раджу, не пропустіть.
Видова точка, на невеличкому, але гордому пагорбі. І підійматись невисоко, і парочкам дуже романтично, повірте. Особливо темною порою, ага. Якщо були тут з особливою людиною – Канків пам’ятатимете все життя.
Але цього разу я на фортецю не пішов. По-перше, я не парочка, а по-друге, малий ринок шукав і бусик хоч якийсь. Румунонаправлений. Ну, ринків я так і не побачив – ні малого, ні великого: зарано ще було. А от бусик самотній стояв, ага. Завів знайомство з водієм.

Водій моїм румунським пориванням здивувався і, схоже, щиро мною зацікавився – невже, типу, приперся в таку далечінь, щоб румунський кордон перейти? Ну, не те щоб, кажу, прям тільки кордон. Далі чимось під’їду, румунське містечко подивлюсь. Потім ще під’їду і вже угорське, кажу. А там і додому можна.
Водій одразу ж повідав, що в Румунію тут ніхто не їздить. І ніщо не їздить. Ніби. А він сам їде на Вилок, прямо до мадярського кордону. І прямо зараз. І енергійно поставив на вікно табличку з написом «ВИЛОК». Я вирішив, що це знак. Схоже, так само вирішив і водій. Швидко виявилось, що він навіть готовий мене такого підвезти.

Правда, маршрут в нього, мовляв, непрямий – заїжджає в сусідні села – то до Вилока хвилин аж за 40 дістанемось (там кілометрів з 20). Прямий рейсовий автобус туди ж буде невдовзі, але у Вилоку ми, типу, все одно швидше, то чого, типу, мені тут маячити?
Зі свого боку, я давно мріяв про екскурсію селами Виноградівщини і миттю погодився. 
Отже, рушив я взагалі третім маршрутом)

Збирали ми, значить, людей на роботу на консервний завод в Берегсасі. Заводський, по суті, автобус. В автобусі весело, всі свої, всі вітаються. Дороги швах, але летимо жваво. Одна тільки затримочка вийшла. В селі Фанчиково.

В селі Фанчиково конкретно так загородило нам шлях стадо корів десь у 30 рогатих голів. Їхній неспішний ранковий моціон перепинило раптом велике гуркітливе залізне страховисько. Не лише перепинило, але й взялося їх розніжених нахабно підштовхувати капотом та сигналити. Такого биковства корови явно не чекали. Вони обурено заревли, а дві з них швидко розвернулись до нас хвостами і миттєво видали дві інсталяції, дуже художньо нам натякнувши, хто ми є. Я не спеціаліст в коров’ячій поведінці, але це відверто скидалося на акцію протесту.
Врешті, десь за хвилину ми вибралися. І аж тут я усвідомив, що, заворожений протистоянням, не допетрав зробити фотку. Скреготнув зубами, кинувся, повернувся, - в кадрі, на жаль, лише салон. 

Водій, колишній військовий, тим часом багатенько розпитував про мої мандри, багатенько розповідав і сам.
Висадив у Вилоку на роздоріжжі, звідки мені ліворуч до кордону десь із кілометр. Грошей з мене радикально не взяв, лише щирі подяки.

Порожні ранкові вулиці Вилока, нічим непримітного прикордонного сільця (чи смт), я розраховував проминути хвилин за 15 і жодної більше згадки про Вилок не мало тут бути. Але це була б велика помилка. Бо знайшлися тут цікавинки.
Взагалі автентична назва Вилока – Тисоуйлок («Tisza-uj-lak» - тисівське нове житло(?) smiley).
І перша туристична принада тут – стадіон. Стадіончик.
Бадьоро розфарбовані з натяком на дружбу народів 2 трибуночки. Колишня назва стадіончика, схоже, також колись натякала на дружбу (зверніть увагу на тьмяні букви). Потім, підозрюю, в силу політичних пертурбацій, стадіончик перейменували. В «Прогрес». І, я так розумію, закріпили це відповідною вивіскою. Але модерновий час ставить свої вимоги – схоже, бадьоро кинулися було міняти вивіску. Та після того, як закріпили оновлені букви СТАДИОН, прогресивні віяння, схоже, приглохли і взагалі на них не вистачило прогресивного бюджету. Тому маємо унікальний стадіон з оригінальною назвою «СТАДИОН».

Друга – мацюпусінький місцевий риночок. Точніше, щось, що я там знайшов. Здивувався, побачивши, що він, цей риночок, в суботу о 7:30 ранку вже працює на повну. Ну, як ви розумієте, угорська там дуже в ходу, але й українською всі чудово володіли.
Так от, найцікавіша штучка там – натуральний томатний сік. А продавався він якимсь дядечком весь поголовно розлитий чомусь виключно в … пляшки з-під горілки!..) Півлітра – 15 гривень. Я не міг не купити) Шикарний сік, до речі! Купив там також півлітровочку вина – в нормальній фантовій петовій пляшечці – 13 гривень, але вино, на диво, було геть нікудишнє навіть на мій лояльний смак, не допив і половини. А раритетний горілчаний томатник – впевнено раджу!)

Ще от вивісочка привернула увагу.
Як бачите, в асортименті магазинчика прописані якраз всі три товари, які взагалі могли б зацікавити місцевих. І, схоже, розміщені вони в такій послідовності не випадково, а в порядку пріоритетності для жителів. Тож, маємо підстави підозрювати, що найчастіше та із завидною регулярністю місцеві мешканці купують саме штори. Вряди-годи – одяг. Ну, а коли в хаті з основними товарами хоч на якийсь час стає все більш-менш благополучно, то інколи ходять таки купувати «все інше»)

Невдовзі я дістався до мальовничого мосту, який вже зовсім поряд з прикордонною смугою. От вам Тиса і от вам панорами. Ну, пішов я на перехід.
Перехід маленький, затишний. А от пішохідна черга туди вразила розмірами. І десь третина – на велосипедах. Черга весела, жвава. Починають речення однією мовою – закінчують іншою. Ну, постояв трохи. Потролила черга заброду, як могла. Ну, і я не мовчав, віджартовувався теж всіма мовами.З моїми знаннями – десь по 50 слів – то я дуже поліглотистий. Але щоки все рівно надував.

До речі, про мову.
Угорська – найскладніша в світі. Це якщо ви збираєтесь довершено нею опанувати. Тобто, розуміти всі унікальні настроєві та лінгвістичні нюанси. 
Якщо ж ви нормальна людина і просто прагнете мінімального побутового порозуміння, то дуже проста: роду нема, закінчення прості. Щоб ви себе легко почували, то треба десь трохи більше сотні знати. Еллочка Людоїдка все одно була б незадоволена, а от її найближча подруга Фіма Собак зацінила би. Але критичний базовий набір слів порадував би і Еллочку. Якщо несильно чіплятися до місцевих та не шлятися країною автостопом – гарантовано вистачить і двадцятки. Наводив цей бліц-словник і минулого разу, дублюю. 

Митники, на диво, взагалі нічого не випитували: перевірили відсутність цигарок, штампонули та впустили.
Вивіска одразу ж привітала мене «НА УгорщиН» )))) 

По той бік кордону зустрічало сільце з помпезною назвою Тісобеч (Tiszabecs). В мадярській традиції «Becs» - це Відень. Тож маємо щось на зразок Відень-на-Тисі або Відень-Тисянський.

Поруч з кордонною смугою тут і магазинчик, і автобусна.
Розклад сповіщав, що всяким забродам нічого шастати по Фехердьормотах в суботу. Але я все рівно збирався. Тож пішов назад до магазинчика прохолодитися пивом на дорожню удачу та напитати супутників.

Промишляти тут підвозом, я так зрозумів, прийнято. Перша ж пані – наша! - збиралася в Матесальку і сказала «ок», тільки ще зараз трьох нашукає. Нашукали швидко, поїхали. Завезла прямісінько під термальний комплекс. Затребувала 200 гривень. Може, трохи й багатенько, але за наявності відсутності автобусів не нарікаю.

Фехердьормот (Fehergyarmat – «біле», але не знаю що smiley)– містечко тисяч на вісім. Нічого такого, що особливо впадало би в око. Термальний комплекс вайлувато розкинувся тут на чималенькій території неподалік центру. Вхід 100 грн. Три басейни. Термальний, схоже, тільки лівий. Принаймні, він справді гарячий.

Їсти в місцевій кафешці нічого цікавого нема. Бургери та лангоші не рахуються. Номерів на території, як було у Номені в «Сливці», нема.

Ну, накупався я, час би гуляшику з’їсти та десь поселитися. Запитав у білетерші готельчик, намалювала схему, пішов. Автовокзал виявив прямо в центрі. Але виглядає він там дуже органічно і ненав’язливо. Чудово, думаю, зручно, одразу за автобус на Сату-Маре проясню.

З автобусом не склалося. Ніде в графіках руху не побачив я автобуса на Сату-Маре (мадяри величають його Сотмар, повністю - Szatmarnemeti) і навіть натяку нема. Запитав у якоїсь пані – нічого не знає. Роззирнувся, аж бачу – в якісь службові двері заходить троє в уніформі, явно працівники автовокзалу. Ломанувся і собі туди. Схоже, велика така диспетчерська. Чомусь з кількома кімнатами і навіть з диванчиком – ну, ясно, певне, водії підкімарюють собі інколи.
Розпитав службовців про автобус на Сотмар – нічого не їздить. Та що ж ця Румунія така закрита, думаю, – з Виноградова нічим не дістатися, з Фехердьормота теж!
А як же доїхати, питаю. Кудись там до кордону, кажуть, можна – тільки по будням і аж о 16:00 щось туди має бути. Лажа. Мені б тільки ранок неділі підійшов. Здивувався я – чи то не намагатися навіть в те Сату-Маре, раз ніхто не їздить? Потім подумаю. Пізніше виявилось, що їхати треба на Ченгершімо (Csengersima) – от, може, розклад кому знадобиться.
Пішов далі.

Готельчик – в самому центрі, ще й поруч з автовокзалом, але пройшов туди-сюди аж тричі і люди щоразу назад направляли, аж роздратувався.
А все тому, що написом "готель" або "szalloda" навіть і не пахне – просто ресторанчик внизу і все.
«Szamos» («Сомош») називається, за назвою місцевої річечки. До речі, потім перевірив – на букінгу навіть не пробивається. Але номерів не було. Десь потім в мережі бачив, що ціна тут в районі 700 грн, але сам не уточнював, то не знаю. Запитав у адміністраторші якийсь інший отельчик. Скривилась, повагалась, але пошкодувала, видно, непутящого чужинця, написала, пішов.

Пішов не туди. Весь час плутався в їхньому маленькому центрі. Чомусь заліз далеко в приватний сектор. Як зрозумів, що таки не в той бік, пішов назад, але вирішив напитати, чи не можна якось зрізати, щоб не вертатись. Звернувся до жіночки в якомусь дворику.

Особливість спілкування місцевих з нетямущими туристами в тому, що, не зважаючи мовну обмеженість «понаєхавшого», відповідають йому на найпростіше запитання довго і з величезною купою слів.
Наприклад, ти кажеш: «Доброго дня! Перепрошую, слабенько володію угорською. Де центр? Там?»
У відповідь йде півхвилинний монолог, в якому ключові слова – «oda-vissza» туди-назад, «kozpont» центр, «ut» дорога, «balra-jobb» ліво-право – не звучать в принципі.
Ти не здаєшся: «Перепрошую, не розумію. Мало слів знаю. Скажіть просто: центр – там? Чи там?» І допомагаєш собі руками.
У відповідь тобі знову щось дуже старанно розказують, видно, що переживають за тебе, але нічого не міняється і кількість слів не меншає.
Тобі стає незручно. Ти видаєш глибокодумне «ага-а!», дякуєш, починаєш іти в свій бік і на прощання все ж перепитуєш, знову тикаючи кудись рукою: «Oda, igen?» (туди, так?).
Відповідь тобі коротшає, але таких очікуваних «іген, іген» чи взмахів руками, чи кивків головою все одно не додається.
Ну, ти все рівно ще раз робиш просвітлений вигляд, повторно дякуєш і крокуєш, куди й збирався.
Ну, ви зрозуміли – такі мандри для тих, хто любить почувати себе, як на іншій планеті. 

Йшов-йшов я, значить, в бік готеля і вперся раптом в перегороджену вулицю.
Виявилось – фестиваль тут у них сьогодні. Я плакати по місту бачив, але не придивлявся, тим більше до дат.

Ну, тут я зрадів – вдруге заїжджаю і вдруге якісь масові тусовки мене зустрічають по маленьких мадярських містечках, ура.
Зона фестивалю займала центральну вулицю і шматок там центрального скверика. Глянув по карті, як обійти – а далеченько.
Вирішив запитати в поважного чоловіка поруч, чи зможу я пройти крізь фестивальну локацію.

Вищенаведений діалог глухого з німим повторився.
Дядечко зрадів, що я володію кількома десятками угорських слів, але сам їх в мові не використовував. А говорив довго і зі смаком.
Щоправда, він активно жестикулював, але було відчуття, що як я піду за його вказівками, то вийду десь під Ужгородом. А треба всього-навсього пройти фестивальну територію наскрізь.
Тому я зробив і п’яту, і шосту, і сьому спроби: «Бачі (дядьку), скажи просто: можу пройти тут наскрізь чи ні?»
Бачі відповідав і так, і ні, а ще обмовився на восьмий раз, що тут їм гроші треба платити.
«Ага-а!.. – кажу, – так я можу!.. Я все рівно поселюся і знову на фест прийду!.. Буду платити!..»
Бачі не витримав більше такого тугодума, схопив мене за руку і потяг за собою. Посадив до себе в машину, об’їхав ненависний йому фестиваль і за 5 хвилин зупинився мені перед жаданим готельчиком. Від грошей з обуренням відмовився.

Готельчик «Szatmar Beregi Elmenyliget» називається, на Bocskai utca, 57.
«Ельменьлігет» - це щось типу «парк розваг» на транслейт-гуглі. Прикольні дерев’яні будиночки, кошерна територія. На стіні урочисто висить імперська карта дотріанонівської Великої Мадярії. Але місцями і не пахло – фестиваль. До речі, потім знайшов їх на букінгу – від 1400 грн.
Я насідав на адміністраторшу, як міг. Навіть пропонував заплатити і залишити паспорт, щоб переночувати в їхній їдальні – там прикольне тусовочне місце, з диванчиками. Але мені відмовили. Готельчиків в Фехердьормоті вона також більше не знала.
На запитання «як же мені бути?» подзвонила кудись і сказала, що десь за центром є школа чи колегіум, і там селять якихось гостей. Я пішов.
Проходив знову повз «Сомош» – випив пива та з’їв там гуляшу: не підмажеш – не поїдеш. На диво – 80 гривень всього порція. Смачний.

Ну, підмазав і, здалося, майже зразу поїхав: за півгодини ходу побачив якусь гімназію. Гімназія, колегіум – яка різниця?.. може, воно?..
Зайшов, зустрів охоронця. Діалог в традиційній мадярській манері майже повторився, але все ж таки він покивав і пішов теж комусь подзвонити. Ага, думаю, не збрехала адміністраторша, селять таки в гімназії якихось гостей.
Але виявилось, що не селять. Чи вже не селять. Чи крім учасників нікого не селять, а я не учасник. Чи конкретно мене чомусь не можна було поселити. Я дуже напружував мізки, але так і не зрозумів його пояснень. Паскудство. В мінімальному спілкуванні і 20 слів вистачає, а от щось складніше прояснити, то бракує і 100, і 200. Треба буде покращувати угорську, бо біда.

Я сів і замислився, які можуть бути дії.
1. Йти на фест і там попитати в організаторів.
2. Йти на фест, влитися в чиюсь п’янку і спробувати впасти їм на хвіст – може, пригріють.
3. Попроситись на автовокзалі до диспетчерів – і місця там валом, і диванчик є, і взагалі вони мене вже давно знають.
4. Приватний сектор.

Останній пункт видавався потенційно наймасовішим, але відверто дратувала візуальна відсутність його на ринку орендної нерухомості – ніде жодної вивіски «KIADO» (здаємо) я так і не зустрів. Так, тут вам не благословенний Берегсас. Дика країна.
Ну, так, оренда без ліцензії – це тут, напевне, штрафується. Весь орендний потенціал загнано в підпілля. Вирішив діяти своїми методами.

Бачу людину на вулиці (а їх ще небагато, бо спека) чи в дворі кого – підходжу. Підготував фразу.
«Доброго дня! Перепрошую, слабенько говорю мадярською. У вашому Фехердьормоті лише 2 готелі. І ніде нема номерів. А я турист, на фестиваль приїхав. Може, знаєте, кого, хто здає кімнати? 1 ніч, 1 людина.»
Чогось мені це сильно нагадувало «мсьє, же не манж па сіс жур!..», але робити було нічого і в успіху я чомусь не сумнівався.
Час ішов, а результату не було. Перехожі, добропорядні городники, веселі дівчатка, навіть шабашники-будівельники впевнено відповідали мені «ні».

Година вже була 17. Навіть охопило легке хвилювання. Дуже не хотілося ночувати на лавочці і бути завтра виснаженим – планував же ж кудись ще їхати. А відпочинок в Фехердьормоті як такий вже накрився, втома добряче насідала. Побачив якусь школу. Було відчинено і якась жінка прибирала на вході. Подумав так.

Прибиральниця в школі – це людина, яка знає багатьох: мамів, тіток та бабусь учнів, ще й купу всяких учительських родичів. Треба запитати.

Привітався, видав заготовлену фразу, а вона розпочала вже звичний мадярський діалог – з купою слів та незрозумілими довгими реченнями. Але явно щось намагалась мені пояснити.
З третьої спроби почав розуміти. Вона сама може прийняти гостя. Через годину закінчує. Мені прийти через годину. Живе тут близько.

Цю годину я все рівно нашукував і напитував про всяк випадок. Нічого ніде не виловив і о 18 прийшов під школу. Ну, трохи згодом пішли ми з нею. Вона – за 60, але з велосипедом. Комунікація поступово налагоджувалась. Вона говорила щораз коротшими фразами, суть яких, орієнтуючись на 2-3 знайомих слова, міг загалом вловити. Щось запитувала, щось розповідала.
Звали тітоньку Моріко, Моріко-нийні (Marika, але ненаголошені «а» вимовляються, по суті, як «о»).
Хороший будинок у неї на Vasvari utca.

В дворі – улюбленець-пес, трійко котів і зграя кошенят. Моріко-нейні всіх їх любить, годує, доглядає, але в здорових межах: в хату їх не пускає і сама охайна, без жодних котячо-собачих запахів.
Звичайна хатня обстановка. Отака-от ванна, і отаким автентичним лечо мене пригощала господиня.
Воно не схоже на звичні нам консервації – не гостре, не пряне і, здається, повністю лише з паприки. Витягнув гроші – обурилась, зашуміла. Ладно, думаю, потім вирішу, як з цим бути.
Помився, перекусив, поговорили і пішов я на фест.

Отакою стіною мене зустрів фест, фрагмент атмосфери на головній променаді викладаю. Вхід лише 100 гривень. Якщо трьома словами – людно, жваво, весело. Правда, накрила мене вже втома, аж нічого не хотілося. Але я ще трохи випив, і походив, і позаглядав, і від сцени покайфував, шматком концерту теж ділюся.

До речі, ідея влитися в чиюсь нетверезу компанію виглядала зблизька сумнівною.
Дуже вже малий у мене словничок і майже нульовий рівень розуміння живої мови. Це хіба спеціально мене би хто з собою брав і представляв людям, то, може би, якісь діалоги і налагодились би, а так навряд чи. Ну, і, крім того, таке вливання – це був би не разовий акт, а, підозрюю, продукт багатьох спроб десь за столиками. Під це потрібна особиста енергія. Якої вже геть не було. Може, колись для прикола й спробую.

Приперся після фесту до хати і миттю завалився спати.
Проспав більше 8 годин як одну мить. А якби був десь в парку на лавочці?..)

Зранку Моріко-нийні робила величезну каструлю голубців – тействер до неї в гості збиралася чи збирався. Там ніби і брат, і сестра так звуться – я детально так досі і не розібрався як визначати хто саме) 
Почастувала мене чаєм з бутером і подарувала три брелочки з буквою «D» - один син у неї в Німеччині, може, буква-то німецька? Потім написала мені свій телефон і просила заїжджати. А ще з собою великий бутер мені склала. Зворушливо, хоч плач.

Тут мене осяяло як краще говорити з приводу грошей. Ідея була остапобендерська, але мета була правильна, тому норм. Я видав приблизно таке.
«Моріко-нийні, у вас є песик і три котики. Всі великі і багато їсти. І з десяток кошенят тут у вас. У них багато їжі? Завтра вони теж великі і дуже багато їсти завтра. Я хочу простягнути їм смачну банку допомоги. Візьміть гроші і накупіть їм корму. Це подарунок.»
Моріко-нийні завагалась, зволожіли очі і 5000 форинтів (500 гривень), нарешті, взяла.
От і славно. Я їй дуже вдячний за щирість та гостинність. Пішов.

Це була неділя і хотів до храму сходити перед виїздом. Але в реформатському храмі в центрі служба мала бути аж за годину, о 10-ій. То вирішив тим часом на залізничний вокзальчик пройтись – і просто позаглядати, і графік вивчити. А раптом там щось секретне на Румунію ходить.

Йти порожнім ранковим містечком було в задоволення. Ще й зустрілося дещо цікаве.

Ось фото фасаду пекарні. Вивіску навіть перекладати не треба – тут всіма мовами. Як і табличка на дверях – ненависне «zarva». Але, підозрюю, всіма мовами тут доволі делікатно написано – якесь тактовне «зачинено». І тільки українською суворе таке повідомлення – «закрив!»  )))

А трохи далі, на хвіртці будиночка, традиційна табличка про собаку, ще й з банальним, очевидно, написом.
Зазвичай такими повідомляють про лютого-прелютого собаку.
Але ви тільки гляньте на цю трагічну морду песика-меланхоліка!) Так і хочеться кісточку дати) Мені нагадало знедоленого їжачка в тумані)

І знаєте, як перекладається напис?)
«Кусачий пес»!!! laugh  

Трохи не дійшовши вокзалу, почув орган та співи. Роззирнувся і справді побачив храм. Зайшов. Маленький, затишний. Також реформатський, як я зрозумів. Служба була в розпалі, то я в зал не пхався, постояв при вході. Хвилин за 20 все скінчилось і всі пішли до виходу. Пішов таки я на вокзал, там трохи ліворуч з головної траси треба зійти.

Вокзальчик чепурний, отакий от.
Розклад, до речі, викладаю – може, кому знадобиться.
Із розкладу стало ясно, що поки я був у храмі пішов потяг на Зойту – це прикордонне з Румунією сільце.
Але я не шкодував. По-перше, в храмі хотів побути. А по-друге, їхати до Зойти не було сенсу: там на Румунію навіть дороги карта не показує, виходити довелося б на раніших станціях. Так я, може, й так туди легко зараз доїду. Але це по воді вилами. Це я просто себе підбадьорюю. От автобус якби був, то це з гарантією, але і з великим гаком. Пішов я назад на трасу.

Там, до речі, на тій вуличці хатка поруч цікава – просто хата-музей. З експозицією історичних господарських інструментів та мисливських трофеїв господаря, зацініть. 

А ще поруч знайшовся відчинений барчик. Подумалося – в храмі я вже був, а спека якраз набрала обертів, то дай, думаю, пива вип’ю на доріжку. Барчик як барчик. Вже пару мужиків є. Взяв пива, сиджу, роззираюся.

І раптом бачу – на великому рекламному плакаті якоїсь кока-коли чи чого – раритетна фотка причеплена. Збірна Угорщини з футболу зразка 1950-го року! До середини 50-х це була легендарна чудо-команда, яка тільки дивом не стала чемпіоном світу в 1954-му.

Виносили тоді мадяри всіх просто безбожно. Навіть чванькуваті англійці, які нікого, крім себе, футболістами тоді не вважали, запросили цю збірну на матч в Лондон десь в кінці 1953-го.

Резонанс був надзвичайний. Думаю, це співставно з тим, якби тепер угорську збірну запросили на Марс. Напевне, вся країна сиділа біля радіоприймачів.
Угорщина тоді винесла Англію 6:3!
Англійці напросились на матч-реванш в Будапешт в 1954-му. Тепер Англію розірвали 7:1!
Тодішній всесвітній шок десь загалом якраз відповідний шоку сучасному після півфіналу чемпіонату світу-2014 Бразилія-Німеччина 1:7.   

Такий емоційний екскурс, щоб непосвяченим стало ясно, що то була за команда. В історію увійшла під особистим іменем – ARANYCSAPAT (Ораньчопот – «золота команда»), що і відображено на фоточці.
Коли я на емоціях взявся фоткати легендарний знімок, ззаду мужик з особливою такою інтонацією підказав мені: «Aranycsapat!» - типу, «ти ж нічого не знаєш, заброда немадярська!..»
Я був поблажливий: «Tudom, tudom!..» (знаю, знаю) - м’яко так йому кажу з інтонацією типу «повір, чувак, ось це я навіть краще за тебе тудом!..»
Вони вже чули, як я пиво замовляв, тож «тудому» ніхто не здивувався.
Несподівано і приємно в нещасному барчику таке зображення зустріти.
70 років минуло, але – шанують, пам’ятають, молодці.

Зарядившись емоціями, вирішив таки спробувати стопнути когось на Сату-Маре. І пиво на дорожне щастя якраз допилося. Не підмажеш – не поїдеш.

По суті, я якраз і знаходився в точці виїзду з Фехердьормота в бік кордону. Можна також і в бік Дьортелека (напрямок Матейсальки), так, ніби, автобус ходить, але вирішив пробувати тут – найпряміший же маршрут. 

Ідеально – якщо б до Сату-Маре когось зловити. Прийнятно – якщо до Ченгершімо, це прикордонне сільце по трасі. Компроміс з подальшим автостопом – сільце Янкмойтіш, на півдорозі до кордону. 

Ну, хвилин 10 я поголосував. І тут підкатує до мене тачка. Візуально – троє гопотливих циганів і їм під стать циганочка. Опель такий старенький.

На відміну від інших угорців, ці миттю допетрали, як зі мною говорити – фрази були короткі, слова прості, переважно з мого ж лексикону і вимовлялося все чітко.

Кажу їм: «Привіт, поганенько говорю угорською. Але їду в Сотмар.»
«Нєє», - кажуть.
«Або до кордону, десь в Ченгершімо, - кажу, - або в Янкмойтіш на крайняк.»
«О, в Янкмойтіш давай!» - кажуть, а потім перекинулися парою слів і додають: «Або спочатку в Янкмойтіш, ось їх скинемо, а тоді тебе на кордон!»
«Круто, кажу, - давайте! Гроші є!»
Далі трохи було незрозуміло, але сідаю. Один зразу почав зі мною про гроші говорити. Я цифр на слух майже не знаю, дав йому ручку і папірець. Виявилось, що «хус евро» - це 20 євро, тепер знатиму.
Я швидко погодився.
І тут думаю – блін, куди я сів?!. Гопотливий же у них видок!.. І куди тепер мене везуть?.. Блін, здається, догрався.

Але заїхали в якесь сільце, дівчину і одного чувака висадили, купа дітей на зустріч вибігло. Чомусь це заспокоїло. Їдем далі.

Перезнайомився. Одного звати Томаш, а більш європеоїдного Шоні (Шандор - ?). Короткими фразами перекидаємось. Розказав, що з України, що на фесті вчора був, що терми у них класні – сміються.
А я все переживаю. Зараз між селами зупинять, обберуть, як липку. Хто зна, що за люди?.. І без різниці – цигани, мадяри…
Ну, грошей мало, паспорт, може, й не візьмуть, а телефон – стопудово, і якраз це буде катастрофа, телефон в дорозі дуже цінний.
Але бачу – омріяний знак «Csengersima». Швиденько проскочили сільце і за 200 кроків від кордону машина зупинилася.

Водій, Томаш, повертається до мене, тикає пальцем вперед, з серйозним виглядом каже чарівне слово «hatar!» (кордон) і додає «husz euro!» (20 євро). Такий же серйозний сидить і Шоні. Епізод з купівлею зброї із "Брата-2" нагадало.
«Так, так!» - кажу теж з настороженим виглядом і одразу Томашу 6000 форинтів вручаю. Зі здивуванням бачу, що обличчя його розпливлося в посмішці, він одразу розслабився, а за ним і Шоні.
Раптом усвідомлюю, що я для них теж був об’єктом напруги.
Якийсь чувак «понаєхавший» автостопить на Румунію. З України приперся. А що за люди в тій Україні?.. І взагалі – може, який бандит чи наркодилер. Логічні же ж підозри.

Виходжу, прощаюся, усміхаються мені. Тепер знатимуть, що з України нормальні люди, можна підвозити)
І дякую, що не обібрали, чуваки!..)
І пробачте, що запідозрив в вас грабіжників!..)

20 євро. Могло бути й менше, звичайно. 
Але ж – міжнародний, по суті, тариф, мало в Румунію не заїхали. І майже 30 км. І, по факту, я їм не супутник, вони як таксі спрацювали. Висадили мене – і розвернулись додому. А враховуючи, що це перша ж машина, яка стопнулась, то взагалі казково. І навіть не обібрали, між іншим))
Нормальна ціна, щиро вдячний чувакам, не шкода для них, все супер!
Тепер в Румунію.
Ідучи ці 200 метрів до румунського кордону, я бачив купу машин і не розумів, чому скупчення. І лиш наблизившись, побачив, що тут – кордон! Справжній! І повноцінний кордонний перехід!
Такого між євросоюзними країнами я не чекав побачити! Та дивуватись ніколи, треба переходити. 
Але про сам румунський перехід та про шматочок загадкової Румунії буде у 2-ій частині cheeky

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 10
голосов: 12
ИНФОРМАЦИЯ О СТРАНЕ

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 15
 
21 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: oleynik
Вам дякую! Так, до шансів треба бути готовим - алкомаркет не завжди поруч)))
 

Пользователь
Отзывов: 128
 
21 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дякую за гарний настрій. Шикарна розповідь.

Влітку 2017 заїхали на пару днів в Шаяни. Віирішили прогулятись в сторону румунського кордону по лісовій стежці., до нього 500м. Вже за сто метрів був перший вказівник зі стрілочкою - "Державний кордон. Прохід заборонено", але пішли. Десь, за метрів триста, вийшли до століка на галявині, там прикордонники трошки пили пиво. Здивовано поглядають на нас з дружиною, - "Ви куди?". "Так, гуляємо. А тут не можна? А може можнав Румунію зайти?". Прикордонники подивились один на одного, на нас, на спорожніли пляшки замріяно - паспорти закордонні є?". "Нема, тільки українськи." "ну ви даєте!?! Яку Румунію з нашими паспортами!?!? І вже без надії знов похитали в руках порожні пляшки.

Це до того, що іноді можливе те, що заборонене, але трошки готовим треба до цього бути.
Гарних мандрівок.
 

Пользователь
Отзывов: 15
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: IV
Пане, не напоровся би - диспетчери б мене точно пригріли: я там поруч алкогольний магазин знайшов)
 

Пользователь
Отзывов: 15
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: Валли
Завжди радий повеселити) Продовження нетерпляче жде публікації)
 

Пользователь
Отзывов: 15
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: kvita24
Приємно, що Вам сподобалось!)
 

Пользователь
Отзывов: 15
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: nattochka8
Дякую!) Сподіваюсь, бажання дочитати до кінця збереглося до кінця)
 

Пользователь
Отзывов: 15
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: VovK
По суті, якраз заради такого спілкування з місцевими і їжджу)
 

Пользователь
Отзывов: 15
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: Елена
Дякую!) Румунія скоро буде)
 

Пользователь
Отзывов: 485
 
20 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Читая отчеты подорожников всегда удивляюсь, как что то можно бронировать за полгода и более. Но тут другая крайность, сел да поехал куда глаза глядят Улыбка Экстремал Вы однако. Вот чуть и не напоролись, если бы не баба Морико. Оказывается и в селе нуна бронировать заранее. Эволюция однако. +10 за отчет. Кстати про Львов который упомянули. В конце 2018 с коллегами делал большой командировочныцй тур по ЗУ, нужно было начать со Львова. Бронировать начал гостиницы за неделю, во Львове никах массовых гуляний не было. Так на воскресенье, прозвонив 5 постоянных гостиниц, везде получил ответ - мест нет! В последней, но мои вопрос, что блин делается, вы 5 где нет мест, получил ответ - Львов город туристический и на воскресные дни все занято. Так что к воскресным дням нужно относиться внимательно, даже в венгерском селе Улыбка
 

Пользователь
Отзывов: 42
 
19 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Прочитала,насмеялась. Интересный Вы человек. Жду продолжения.