Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ НА АВТОМОБИЛЕ

ПО ІСТОРИЧНИХ МІСТАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
ПО ІСТОРИЧНИХ МІСТАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Київ – Остер – Козелець – Данівка – Лемеші – Чернігів – Седнів – Стольне – Синявка – Волосківці – Сосниця – Новгород-Сіверський – Вороніж – Глухів – Путивль – Батурин – Ніжин – Качанівка – Сокиринці – Густиня – Прилуки – Пирятин – Богданівка – Яготин – Переяслав – Канів – Київ
Добавлен: 24 декабря 2018 г.
Просмотров: 568
Автор: AlexBar
Продолжительность: 7 дней
Пробег: 1500 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.3
голосов: 6
3  
Отзывы

ПУТЕШЕСТВИЕ СОСТОЯЛОСЬ НА АВТОМОБИЛЕ:
Марка: Mercedes-Benz GLC
Тип и объем двигателя: 220D
Средний расход топлива в поездке: 6.8 л/100км
Отзыв об автомобиле: Надзвичайно якісний та комфортний автомобіль. Економічний як для своїх габаритів та потужності двигуна. Проте, навіть у "Мерсі" на наших окремих "трасах" трясе добряче.

                                                  ПО ІСТОРИЧНИХ МІСТАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

                                                                                                                            Присвячується творчості Д.В. Малакова

 

                                                                                                                         «Какое странное, и манящее, и несущее,

                                                                                 и чудесное в слове: дорога! и как чудна она сама, эта дорога…»

                                                                                                                                                                            М.В. Гоголь

Ця подорож розпочалася досить давно – на початку буремних 90-х. Тоді у книгарні м. Ніжина трапилося придбати цікаве видання – путівник «По історичних містах Київської Русі» авторства Малакова Д.В. та Дерлеменка Є. А., в якому пропонувалося здійснити подорож за кільцевим маршрутом: Київ — Козелець — Лемеші —Чернігів — Седнів — Сосниця — Новгород-Сіверський — Глухів — Путивль — Батурин — Ніжин — Переяслав-Хмельницький — Канів — Київ.

З тих пір це прекрасно укладене та ілюстроване видання стало настільною книгою, довідником щодо багатьох пам’яток, зразком того, яким має бути путівник – ґрунтовним і при цьому легким для сприйняття, лаконічним, а подекуди й навіть поетичним. Але путівники укладаються не для того, щоб прикрашати журнальний столик чи книжкову шафу, а радше для того, щоб кликати у дорогу і служити надійним дороговказом у подорожі. Цей Путівник саме з таких і вже давно не давав спокою: «ти маєш проїхати цим маршрутом».

Довгоочікувана нагода здійснити таку подорож випала винятково погожими днями жовтня 2018 року. Мабуть, таке казкове бабине літо трапляється один раз на десятиліття.

Пропоную Вашій увазі цей звіт, який має на меті:

1. Дати друге життя Путівнику. Звіт здебільшого базується на «цитатах з Путівника», котрі здаються доречними для описання тих чи інших міст та пам’яток. Так, з моменту їх написання сплинуло багато часу, сталися кардинальні зміни у політиці, нашому житті, світогляді. Треба  визнати, що багато у чому описання пам’яток у Путівнику нині звучать архаїчно, навіть неполіткоректно. Проте скільки у них поезії та любові до предмету. Крім цього, описання містять багато архітектурних термінів, які є корисними для засвоєння базових понять про типові архітектурні рішення. У Путівнику міститься цілий словник таких термінів, включення якого до цього звіту було б надто обтяжливим.


2. Спробувати показати зв'язок часів, те, як змінилася наша країна, власне, її незначна, але багата історією частина, за період з часу видання Путівника. Для цього до звіту включено фото з Путівника та сучасні фото, зроблені у ході подорожі. Якщо пам’ятка спонукала до цього, до звіту включено враження та коментарі щодо неї.

Що ж, беремо до рук Путівник і рушаймо у путь. Щасливої дороги нам і всім мандрівникам на суші, у морі та у повітрі!

«Шлях із Києва на Чернігів, колись не такий прямий та впорядкований, - ровесник стародавніх міст. Під цим самим небом, серед цього ж роздолля степу й лісів віками йшли пішки, їхали верхи, возами й саньми. Битий шлях стелився і перед чумацькими валками та купецькими караванами, бойовими дружинами й полками Війська Запорізького, поштовими диліжансами й розкішними каретами. На 75-му кілометрі, не доїжджаючи Козельця, завертаємо ліворуч, до старовинного міста ОСТЕР.

Тут, на правому підвищеному березі річки Остер, неподалік впадіння її в Десну заснував перше укріплення у 988 році київський князь Володимир Святославич. Наступні відомості датовано 1098 роком, коли князь Володимир Мономах спорудив муровану Михайлівську церкву, а укріплення звалося Городець Острецький. 1136 року воно дісталося у спадок синові Мономаха Юрію Долгорукому, князю Володимиро-Суздальської землі, великому князю київському (від 1155 р.), засновникові міст Москва, Юр’єв Польський, Переславль-Залєський. Новий володар звелів розширити місто, а дворову церкву Михайла прикрасити фресковим розписом. 1240 року орди Батия зруйнували Городець, та згодом життя відновлюється, але люди селяться ближче до Десни. Нове поселення, що виникло на початку XIV століття, вже зветься Остер, а частина його з давнім Городцем — Старогородкою.

Огляд сучасного Остра варто розпочати … з південного в’їзду в місто, де одразу ж за мостом через Остер на узвишші давнього городища височить велична, незважаючи на скромний розмір, пам’ятка кінця XI сторіччя — фрагмент Михайлівської церкви, або Юр’єва божниця. В 1753 році від удару блискавки згорів дерев’яний верх Михайлівської церкви, відбудовувати її не стали, потім камінь потроху розібрали, і лишилася вівтарна частина — абсида з трьома гарними високими вікнами, з рештками фресок XII сторіччя. За формами й будівельними прийомами церкву відносять до так званої переяславської архітектурної школи. Стіни храму вимурувано з плінфи й місцевого червоного пісковику в техніці мішаної кладки.»

Остер. Юр’єва божниця. Пам'ятка архітектури. Кінець XI ст.

Допитливий турист

Ось і перша пам’ятка. Місце її розташування досить цікаве – замкова гора. Звичайно, жодних залишків колишніх укріплень Ви не знайдете, проте є чітке відчуття того, що дійсно тут було городище.

Сама пам’ятка належить до категорії тих, які є невеликими за масштабами, проте дійсно величними за значенням. Дуже цікаво було оглянути старовинну кладку та обриси пам’ятки. Нажаль, Юр’єва божниця була зачинена для відвідувачів. З такою ситуацією ми будемо стикатися досить часто, слідуючи маршрутом, - коли пам’ятка історії є недоступною для допитливого туриста чи то з причини її культової ролі, чи з інших невідомих нам причин.

Все ж вдалося трохи розгледіти через вікно рештки старовинних фресок. 

Неподалік віднайшли могильний камінь, згідно з написом на якому там похований М.О. Константинович, який здійснив перші дослідження руїн Михайлівської церкви у кінці 19-го століття, про що йдеться в інформації на стенді.

Що ж, досить цікавий об’єкт як для початку пізнавальної екскурсійної подорожі.

«Із пам’яток пізніших часів заслуговує на увагу велична будівля Воскресенської церкви, спорудженої у 1845 році на кошти остерського купця П. Г. Цирюлика. За основу взято досить поширений тип однобанного хрещатого храму в дусі пізнього класицизму — з видовженим залом і прибудованою дзвіницею, з портиками. Однак місцеві будівничі додали від себе деякі «подробиці», від чого пам’ятка набула рис провінційності, помітних у другому ярусі вікон, в допоміжних стовпах в інтер’єрі, у пропорціях фронтону дзвіниці тощо. На церковному цвинтарі збереглися гранітні й лабрадоритові надгробки — зразки смаків замовників на зламі століть.»

Остер. Воскресенська церква. Пам’ятка архітектури. 1845 р.

Кілька фото Остра, які загалом характеризують місто.

«Повертаємось на трасу Київ—Чернігів, до розвилки при в’їзді в селище міського типу КОЗЕЛЕЦЬ. Навесні розлогі береги річки Остер, на якій стоїть Козелець, вкривають суцільним килимом жовті квіти козельці,— кажуть, від них і пішла назва селища. Відоме воно з документів початку XVII сторіччя. Вигідне положення при великій дорозі сприяло швидкому зростанню містечка, і від 1656 року воно вже користувалося магдебурзьким правом, наданим Богданом Хмельницьким за стійкість і мужність населення сотенного Козельця в боротьбі проти польських поневолювачів.

Ще здалеку помітна велична дзвіниця (1766—1770 рр.) — висотна домінанта Козельця й незмінний супутник собору Різдва Богородиці (1752—1763 рр.), що стоїть поруч, на тому майже місці, де шлях з Києва повертає на Чернігів. Цей своєрідний давній маяк було видно на далекій відстані степового простору. Особливої принадливої святковості надають дзвіниці гра світла й тіней на згрупованих попарно на кутових контрфорсах — колонах та ввігнуті в плані, енергійно трактовані антаблементи розчленованих ярусами фасадів. Легкість, повітряність споруди підкреслені рустом першого ярусу і глибокими отворами-арками на трьох горішніх поверхах.

Така ж святковість, посилена насиченим декором у вигляді гарно оздоблених наличників високих вікон, рокайлевих завитків довкола картушів на півкруглих фронтонах, грайливих зірок на фризі, що перегукуються із золоченими сонечками-рипідами на шпилях, які увінчують ганки, яскраво проступає в образі білостінної будівлі козелецького собору. Здається, всі можливі бароккові та рококові прикраси закликані вразити глядача не просто монументальністю споруди, а й її вишуканістю, багатством, що нагадують тонкий витвір ювелірного мистецтва. Рівнобічний у плані храм з чотирма симетричними абсидами увінчують п’ять бань на високих барабанах. Сходи трьох ганків ведуть на другий поверх: храм двох’ярусний.»

Козелець. Дзвіниця собору Різдва Богородиці. Пам’ятка архітектури. Архітектори А. В. Квасов, І. Г. Григорович-Барський. 1766—1770 рр.Козелець. Собор Різдва Богородиці і деталь його декору. Пам’ятка архітектури. Архітектори А. В. Квасов, І. Г. Григорович-Барський. 1752— 1763 рр.

Собор та дзвіниця вражають своєю красою та доглянутим станом. На превеликий жаль, територія була зачинена.

Поряд натрапили на витесану з дерева скульптуру козла, яка красномовно свідчить про те, що сучасні козельщани вбачають походження назви міста саме від цієї тварини, а не від жовтих квітів козельців, як пише Довідник.

«Майже водночас із спорудженням собору з такої ж цегли вимурувано неподалік для Київської полкової канцелярії будинок на два поверхи із глибокими підвальними приміщеннями — сутеренами. Будівництво, що тривало з перервами у 1756-му - 1760-х роках, розпочав за власними кресленнями А. В. Квасов, а закінчував, прикрасивши фасади ліпленням, І. Г. Григорович-Барський. Проста, та напрочуд гармонічна в пропорціях будівля вважається визначною пам’яткою бароккової цивільної архітектури XVIII сторіччя на Лівобережжі.»

Козелець. Будинок полкової канцелярії. Пам’ятка архітектури. Архітектори А. В. Квасов, І. Г. Григорович-Барський. 1756— 1760-ті рр.

Будинок у добре доглянутому стані. Цікаві ліпні декори на фасадах.

«А от третя козелецька церкваВознесенська. Незважаючи на цілком імпозантні, мальовничі вікна-люкарни, щільно стулені п’ять бань і загальні бароккові обриси, вона є, між тим, пам’яткою не барокко, а архітектурного «історизму» (1866—1874 рр.).»

Козелець. Вознесенська церква. Пам’ятка архітектури. 1866—1874 рр.

Церква у стані ґрунтовної реконструкції. Цікаво було б повернутися та поглянути на результат.

«Неподалік, на східній околиці Козельця, праворуч дороги на село Данівка лежить колишня садиба ПОКОРЩИНА, названа, як переказують, на згадку про часи, коли цариця Єлизавета «покорилася» Олексі Розуму. Садиба належала його сестрі Вірі Григорівні, яка, теж завдяки щасливому випадкові, з простих козачок стала дружиною полковника Дарагана.

Невеличкий затишний садибний будиночок (друга половина XVIII ст.) в один поверх — дерев’яний, потинькований та побілений, з чотирисхилим бляшаним дахом і двома коминами над ним — декоровано вже на початку XIX століття в дусі класицизму ампірними портиками під трикутними фронтонами з неодмінним півкруглим вікном у тимпані. Невідомий зодчий цілком доречно обрав заради практичності тосканський ордер. Колони виконано із ретельно обтесаних та побілених липових стовбурів. Дерев’яні наличники вікон прикрашено, за місцевою традицією, що сягає, можливо, ще дохристиянських часів, колами й ромбами. Цікаво, що кола з різьбленими променями — символами сонця — можна побачити й на віконницях старих козелецьких хат, і, разом з ромбами,— на сучасних металевих стулках воріт козелецьких садиб. Перетворившися з часом на суто декоративні елементи, старовинні язичеські символи живуть і досі, хоч сьогодні нікому й на думку не спаде, що колись сонечка на вікнах, а рипіди на храмах «відганяли злих духів»...

Покорщина. Садибний будинок. Друга половина XVІІІ ст.

Нажаль, прикрий приклад того, як не потрібно ставитися до історичної спадщини. Будинок у жалюгідному стані і ризикує піти у небуття, якщо відповідальні за нього терміново не візьмуться за розум і за роботу.

«Неподалік панського будинку стоїть двоповерхова кам’яниця із сутеренами, із загратованими віконечками, з кованими віконницями й дверима, зовні дуже схожа,— маленька й міцна,— і на невеличку фортецю, і на величезну скриню — старовинну родову скарбницю. Пам’ятку датовано першою половиною XVIII сторіччя.»

Покорщина. Кам’яниця. Перша половина XVIII ст.

Цікава історична будівля, проте через недбалість господаря (якщо він взагалі є), здається, доживає свого віку. Хочеться сподіватися, що перед майбутніми подорожніми відкриється зовсім інша картина Покорщини.

«За три кілометри звідси [від Покорщини] в селі ДАНІВКА над Остром, у 1741 році засновано на кошти місцевого населення Георгіївський монастир для старих та немічних козаків. Комплекс споруд, оточених муром, складався з монументальної будівлі однойменного собору, трапезної, двоповерхового корпусу келій, будинку настоятеля та величної, як у Козельці, чотириярусної дзвіниці. Остання, на превеликий жаль, не збереглася.

Данівка. Георгіївський собор. Пам’ятка архітектури. 1741— 1756 рр.

 Собор конструктивно повторює стародавню схему тринефного чотиристовпного храму, а три могутні бані поставлено вздовж центральної нави — так, як в українських дерев’яних тридільних церквах. Очевидно, така схема певною мірою мала різнити данівський собор від козелецького, нагадуючи ченцям — колишнім козакам — минулі часи. Зводили споруду будівничі й майстри з Козельця, але, як свідчить напис над входом, теж досить довго — від 1741 по 1756 рік. Будівля горіла, відновлено її 1770 року. Високі, розчленовані пілястрами грубезні стіни прорізано вузькими видовженими вікнами, піднятими далеко від землі. Знизу маленькі віконечка навкісно дають світло й повітря у глибокі таємничі сутерени... Художньому образу Георгіївського собору притаманні риси суворої величі й фортечної неприступності. На такому аскетичному тлі надзвичайно ефектно виглядають ліплені прикраси барабанів та грайливо оздоблені портали сіней. Над дверима західного входу ще можна роздивитись рештки ліпленої «військової арматури»: гармати, ядра, списи, прапори. Тут також традиційні для барокко амурчики між закручених, мов пелюстки троянд, хмаринок.»

Сьогодні це - Данівський Свято-Георгіївський жіночий монастир. Прикро, але ані монастир, ані окремо собор оглянути не вдалося. Територія монастиря була зачинена для «сторонніх». Можливо, просто треба було завітати в інший час. Загалом, монастир та собор справляють враження доглянутості і при цьому відгородженості від навколишнього світу. Що ж, напевно, черниці мають на це право. Вдалося зробити кілька фото з відстані.

«Ми знов на чернігівській трасі. За 9 кілометрів від Козельця розташоване старовинне село ЛЕМЕШІ, де край садиб височить білостінна будівля, підкреслено витягнута вгору.

Лемеші. Трьохсвятительська церква. Пам’ятка архітектури. Архітектор І. Г. Григорович-Барський. 1755 р.

Подібні тетраконхові центричні муровані храми мали велике поширення на Україні в другій половині XVIII століття; зустрінуться такі пам’ятки, що прийшли до нас від італійського Відродження, і далі у нашій подорожі. Органічна цілісність лемешівської церкви зіпсована прибудовою до західного порталу дзвіниці (1875 р.) з шатровим верхом.»

«….ще одна цікава споруда — менша і молодша — земська початкова школа, побудована у 1909—1910 роках у формах українського модерну. Характерні для цього стилістичного напрямку пропорції подібні до пропорцій народної архітектури. Схожі стилізовані вікна із зрізаними верхніми кутами, майолікові вставки тощо зустрінуться, крім Лемешів, і в Чернігові, і в Ніжині. До творчого використання національних стилів у той час зверталися архітектори багатьох європейських країн...»

Лемеші. Земська початкова школа. Інженер І. М. Якубович. 1909— 1910 рр.

Ця невелика та досить проста в архітектурному відношенні будівля справила глибоке враження. Досить витончені, як для такого об’єкту, зовнішні декори, здається, є автентичними. Оригінальної форми вікна та вхідні двері. Справжня маленька перлина примітивної функціональної провінційної архітектури.

«Проминувши за селом Кіпті відгалуження на Москву і село Чемер, де колись співав Олекса Розум, прямуємо на північ, до літописної Чернігово-Сіверської землі. За археологічними даними, десь у VII—VIII сторіччях на правому, високому березі Десни, так само, як у Києві, з’явилися городища давніх слов’ян. З тих городищ поступово виросло місто, перша письмова згадка про яке належить до 907 року. Існує кілька версій походження назви Чернігів: і згідно з популярною легендою про князя Чорного і його доньку-красуню Чорну, або Цорну, і від імені першого, а ймовірніше, визначнішого поселенця на ймення Чернег, Черниг, Черніг. Уже на початку X сторіччя Чернігів за розмірами й значенням серед інших руських міст поступався лише Києву.

Ось один з найдавніших архітектурних шедеврів XI століття — Спасо-Преображенський (Спаський) собор, який почав будуватися у 30-ті роки XI століття на кошти чернігівського князя Мстислава Володимировича Хороброго (похований у соборі). Тринефний храм зведено з брил пісковику й плінфи на вапняно-цем’янковому розчині. П’ять позолочених бань характерного давньоруського малюнка увінчують споруду. За час свого існування пам’ятка неодноразово зазнавала пошкоджень і руйнувань; після реконструкції кінця XIX— початку XX століття її сучасний вигляд різниться від первісного. З північного боку до нартексу було прибудовано сходову вежу, а для симетрії, з південного на місці давньої хрещальні пізніше зведено другу вежу з таким само золоченим верхом-конусом. В інтер’єрі, як і в Софії Київській, хори влаштовано з трьох боків головного нефа. Особливої урочистості надають приміщенню двох’ярусні аркади, прикрашені у нижньому ярусі мармуровими колонами. В оздобленні собору було застосовано фресковий розпис, візерунчасті мозаїчні підлоги. Наприкінці XVIII сторіччя, згідно з новими смаками, поставлено позолочений та посріблений різьблений барокковий іконостас роботи ніжинських майстрів.

У головній святині міста і землі Чернігівської, святині, що служила також за усипальницю, поховано, крім засновника собору князя Мстислава, також його дружину Анастасію, сина Євстафія, князів Святослава Ярославича та, як гадають дослідники, князя Ігоря Святославича — одного з героїв «Слова о полку Ігоревім.

Ліворуч від Спасо-Преображенського собору біліє не менш величний Борисоглібський собор, вимуруваний з міцної золотавої плінфи у першій половині XII століття князем Давидом — Глібом Святославичем. Храм будувався як друга усипальниця чернігівських князів на місці більш давньої — XI сторіччя — споруди. Це — однобанний тринефний шестистовпний храм, в архітектурі якого з’явилося, на відміну від сусіднього, кілька нових елементів оздоблення: горизонтальні аркатурні смуги із збірних керамічних піварок, вертикальне членування фасадів півколонами з різьбленими капітелями так званого «звіриного стилю», що традицією сягає ще далеких, а на той час близьких дохристиянських часів.»

Окраса Чернігівського Дитинця: Борисоглібський (перша половина XII ст.) і Спасо-Преображенський (30-ті рр. XI ст.) собори. Пам’ятки архітектури.Спасо-Преображенський соборЦентральний неф Спасо-Преображенського собору

У таких місцях відчувається подих нашої історії, енергетики, духовності і, врешті-решт, нашої сучасності й майбутнього, які є продовженням славної минувщини.

Відрадно, що пам’ятки пережили віки і збережені для нас, хоча, можливо, і не у первісному вигляді.

Це – місце сили, від якого черпаєш неабияке натхнення.

Срібні царські врата іконостаса у Борисоглібському соборі. Початок  XVIII ст.

«…цікава будівля на Валу — Колегіум, що входила до складу споруд колишнього Борисоглібського монастиря. В архітектурному вирішенні самобутньої пам’ятки, яка складається з кількох, зведених у різні часи, частин (XVI—XVIII ст.), досить помітний вплив московського зодчества — так званого «наришкінського барокко»; а висока вежа-дзвіниця (1700—1702 рр.) з церквою Іоанна Богослова (на четвертому поверсі) своєю незвичною формою нагадує відому пам’ятку XVI століття —церкву Іоанна Предтечі в підмосковному селі Дьяково. Характерними елементами оздоблення Колегіуму є полив’яні керамічні вставки. Колегіум, який часто називали «чернігівською академією», виник на базі слов’яно-латинської школи, заснованої Лазарем Барановичем, і вважався визначним центром освіти й науки в краї.»

Колишній Колегіум. Пам’ятка архітектури. XVI— XVIII ст.

«До часів величі Чернігова наприкінці XVII сторіччя належить ще одна з найвизначніших пам’яток цієї доби —житловий будинок — кам’яниця Якова Кіндратовича Лизогуба, або Чернігівська полкова канцелярія — унікальний зразок цивільної архітектури (1690-ті рр.), розташований тут-таки, на Валу. Пластичне оздоблення фасадів — до краю насичене, життєрадісне й соковите, ніби співає на всі голоси про велич, ратні заслуги й могутню заможність господаря кам’яниці. Творчо використавши традиційно українську схему «хати на дві половини», а в декорі — елементи російської архітектури барокко, зодчий ніби нагадує ними про вдячність Петра І чернігівському полковнику наказному гетьманові Я. К. Лизогубу. Адже відзначився він зі своїми чотирма, а серед них і Чернігівським, козацькими полками при штурмі турецької фортеці Азов російською армією у 1696 році.»

Кам’яниця Якова Лизогуба (полкова канцелярія). 1690-ті рр.

«Роль адміністративно-ідеологічного центру зберігалася за Валом-Дитинцем аж до недавнього часу. З огляду на цю обставину тут було споруджено ще у 1804 році за типовим (тоді називали — зразковим) проектом видатного російського зодчого А. Д. Захарова триповерховий будинок генерал-губернатора. Пофарбований за традиціями класицизму у біло-жовті кольори, з неодмінно рустованим цоколем і чітким ритмом прямокутних вікон, будинок прикрашений на головному фасаді шестиколонним портиком дорійського ордера.»

Будинок генерал-губернатора. Архітектор А. Д. Захаров. 1804 р. Тепер — Чернігівський історичний музей.

Цілком імпозантна та ошатна будівля. Музей досить багатий на цікаві артефакти.

Корогва Ніжинського цеху золотарів 1786 р.

«Давній військовій славі чернігівців присвячено пам’ятник, збудований Лизогубами на протилежному від Дитинця (через узвіз) пагорбі,— Катерининську церкву (закінчено 1715 р.). Цей монументальний баштоподібний дев’ятикамерний п’ятибанний храм, що повторює усталені прийоми народної архітектури дерев’яних церков, нагадує за типом і стильовими особливостями Георгіївський собор київського Видубицького монастиря. В інтер’єрі, розкритому у всю висоту, велич пам’ятки Слави відчутна в потоках світла, що ллється згори через численні вікна м’яко й урочисто; шкода, що відсутнє первісне оздоблення (воно згоріло у 1941 році).»

Катерининська церква. Пам’ятка архітектури. 1715 р.

Безумовно, одна з візитівок міста. Чудово виглядає як з віддалених, так і з близьких ракурсів. Вночі підсвічена церква є таємничою та романтичною.

«Проминувши одно-двоповерхову забудову чернігівського Подолу — Лісковицю, дорога йде узвозом попід валами старого Дитинця, що так і зветься в народі — Вал. Нагадуючи про минулі дні, грізно дивляться з Валу жерла дванадцяти чавунних старовинних гармат XVII — початку XVIII століття, поставлених на стандартні ковані лафети кінця XIX століття з київського арсеналу. Гармати на Валу стали вже своєрідною «візитною карткою» Чернігова, і зображення гармати включено в сучасний герб міста.»

Старовинні гармати на Валу.

Без цього атрибуту важко в’явити власне Вал та Чернігів взагалі. Таке мальовниче місце ще треба пошукати. Який відкривається краєвид, яка панорама! Що ж, нехай гармати надійно охороняють мир та спокій древнього міста.

«Древньою святинею височить порослий одвічними травами курган Чорна могила. Існує легенда, що тут поховано засновника міста князя Чорного. А при розкопках, які здійснив у 1872—1871 роках відомий російський археолог, уродженець Чернігівщини Дмитро Якович Самоквасов (1843—1911 рр.), виявлено цікаві знахідки матеріальної культури X сторіччя. Після досліджень на вершині кургану встановлено сірий гранітний обеліск, увінчаний стилізованим шоломом древнього воїна.»

Курган Чорна могила (X ст.) з пам’ятним обеліском (1873 р.)

Пам’ятка не належить до тих, які оглядаєш із захопленням. Курган собі, як курган. Проте, на вершині все ж відчувається певна історична енергетика.

«Напроти Чорної могили, в районі, що здавна зветься Третяк, розташований колишній Єлецький монастир. В центрі — величний Успенський собор (XII ст.), який довгий час завдяки довершеній архітектурі був своєрідним еталоном для спорудження інших храмів на Русі. Це тринефний шестистовпний та центральнокупольний храм із своєрідно вирішеним нартексом і вбудованою хрещальнею. Особливої урочистості надають собору, крім дійсно великих розмірів та можливості вільно оглянути його з далекої відстані, сувора велич простих, ясних мас, розчленованих могутніми півколонами, накладеними на пілястри. Видовжені вікна і гладінь білих стін, лише один раз по висоті прокреслена легкою стрічечкою аркатури, посилюють враження піднесеності, стрімкого руху вгору всієї маси будівлі. У другій половині XVII сторіччя, після визвольної війни, зазнав оновлення й Успенський собор: центральну баню було реконструйовано в дусі українського барокко, а ще три нові, такі ж багатоярусні бароккові, з’явилися над вівтарем та по кутах нартекса. Подібна за обрисами грушоподібна баня увінчала і 36-метрову восьмигранну надбрамну дзвіницю, яка мала й оборонне призначення (1670—1675 рр.). У просторому, висотно розкритому і яскраво освітленому численними вікнами інтер’єрі Успенського собору частково збереглися первісні фрески.»

Дзвіниця Єлецького монастиря. Пам’ятка архітектури. 1670—1675 рр.Успенський собор Єлецького монастиря (XII ст.) з усипальницею Лизогубів (1698 р.). Пам’ятка архітектури.

«Біля входу в печери — церква Іллі Пророка, зведена ще наприкінці XII сторіччя, відновлена 1649 року коштом чернігівського полковника Стефана Подобайла і розширена у XVIII сторіччі. Так утворилася звична для тих часів, але напрочуд маленька затишна церковка — тридільна, з трьома щільно-щільно поставленими, сильно видовженими вгору двох’ярусними барокковими банями. Пам’ятка архітектури є рідкісним зразком однонефного безстовпного спочатку однобанного храму.»

Іллінська церква. Пам’ятка архітектури. XII— XVII ст.

«Неподалік — через інший яр, що прорізує масив Болдиних гір, здіймаються величні будівлі Троїцького монастиря — одного з найцінніших бароккових архітектурних ансамблів України, заснованого 1677 року з ініціативи Лазаря Барановича. За задумом, цей заклад мав стати ще однією опорою в боротьбі проти католицизму в складній політичній ситуації другої половини XVII століття. Для розробки проекту й керівництва будівельними роботами запросили відомого німецького архітектора Йоганна Баптіста, вихованого, звичайно, на традиціях західноєвропейської архітектури. Отож Троїцький собор (1679—1695 рр.) — видатний твір кам’яного будівництва Лівобережної України в стилі барокко —шестистовпний, первісно —семибанний, побудовано з урахуванням як давньоруських звичаїв, так і українських та західноєвропейських традицій. Чітка динамічність силуету, розчленованість та деяка подрібненість масивів, насиченість інтер’єра Троїцького собору деталями стали загалом тим новим, що мало згодом розвиток у стилістичних прийомах українського барокко.

Монументальна п’яти-ярусна дзвіниця над в’їзною брамою (1771 —1775 рр.) — висотна домінанта всього ансамблю. Важкий цоколь з аркою-брамою зміцнено волютами-контрфорсами, а згруповані по кутах колони, згідно з умовами міцності й виразної довершеності, зменшуються вгору. Розташована на краю узвишшя, добре помітна з усіх найвіддаленіших точок Задесення, дзвіниця разом із собором вражає могутністю й величчю.»

Троїцький собор. Пам’ятка архітектури. Архітектор Й. Баптіст. 1679— 1695 рр.Дзвіниця Троїцького монастиря. Пам’ятка архітектури. 1771 - 1775 рр.

Безумовно, це перлини нашої архітектурної, культурної та духовної спадщини. Бездоганно білого кольору собор випромінює тепло та добро у променях сонця. Біля нього відчуваєш умиротворення та духовне піднесення.

«А біля почесної південної стіни Троїцького собору — надгробок відомого українського поета-байкаря Л. І. Глібова (1827—1893 рр.). Понад тридцять років прожив він у Чернігові, викладав у чоловічій гімназії, завідував земською друкарнею, звідки вийшло в світ чимало гарних книжок.»

Пам’ятник на могилі Л. І. Глібова. 1939 р.

«В оздобленні фасаду будинку Інституту фізметодів лікування (тепер поліклініка № 1) вдало застосовано традиційне для давньоруської, зокрема й чернігівської, архітектури використання двох кольорів — білого й червоного.»

Будинок колишнього Інституту фізичних методів лікування (тепер — поліклініки № І ). Пам’ятка архітектури. Архітектор І. М. Якубович. 1912 р.

Цікава, автентичного вигляду будівля. Не зрозуміло, чому видалено старий напис зверху на фасаді. Можливо, колись повернуть.

«Неокласицизм, як противага модерну тих часів, добре виражений в архітектурі офіційних будинків: губернського земства (тепер облвиконком)…»

Будинок колишнього губернського земства (тепер — облвиконкому). Пам'ятка архітектури. 1908— 1910 рр.

«Цікавою пам’яткою повоєнної відбудови є новий чернігівський залізничний вокзал (1948—1950 рр.) — монументальний, репрезентативний, виконаний в дусі місцевих традицій з активним використанням архітектурних форм «наришкінського барокко»."

Залізничний вокзал. Архітектори А. І. Лоскутов, Г. І. Гранаткін. 1950 р.

Якщо ви просто подорожуєте потягом, будівля вокзалу, напевно, матиме для вас виключно функціональний вигляд. Якщо ж цілеспрямовано поглянути на неї як на архітектурний об’єкт, увагу привертають цікаві елементи зовнішніх декорів, розумієш, що це не просто функціональна будівля, а й не аби який витвір зодчества.

«Однією з останніх пам’яток претензійно-помпезної архітектури кінця 40-х — 50-х років XX століття лишився в Чернігові будинок Обласного музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка (1958 р.), звернений врочистою колонадою головного фасаду до площі імені В. В. Куйбишева. Тут, на площі, збереглася як пам’ятка клінкерна бруківка двох кольорів, що вкривала колись весь шлях на Київ.»

Обласний музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка. Архітектори С. Д. Фрідлін, М. А. Лібман, С. П. Тутученко. 1958 р.

«Від прямого влучення важкої авіабомби постраждала дорогоцінна пам’ятка кінця XII— початку XIII сторіччя П’ятницька церква, побудована, ймовірно, видатним древньоруським зодчим Петром Милонєгом. Ця перлина чернігівського зодчества, добудовувана й перебудовувана впродовж століть, опинилася перед загрозою повної загибелі. Та сталося диво: завдяки працелюбності, громадянській свідомості, нарешті, просто життєвому подвигу видатного радянського архітектора-реставратора П. Д. Барановського унікальна споруда була не тільки піднята з руїн, але й відновлена в первісних формах, без нашарувань XVII—XVIII сторіч. Пам’ятка належить до типу чотиристовпних, триабсидних та одноверхих храмів, поширених у XII сторіччі. Однак співвідношення розмірів основних об’ємів і барабана, перехід від площин стін до барабана за допомогою триярусних арок-закомар і піварок-аркбутанів надають будівлі, зведеній з червоної плінфи, динамічного, компактного та енергійного вигляду. Довершена всефасадюсть споруди, поєднана з пластичністю її форм, з простотою просторового вирішення, посилює враження величності й монументальності загалом невеличкого храму.»

П’ятницька церква. Пам’ятка архітектури. Кінець XII — початок XIII ст. Реставрація 1962 р. Архітектор П. Д. Барановський.

Хоча П’ятницька церква є фактично повністю відновленою пам'яткою, таким собі місцевим варіантом київських Золотих воріт з точки зору достовірності, вона справляє глибоке враження та, неодмінно, є одним із символів міста. Нічний вигляд церкви з оригінальною підсвіткою у нішах є просто неперевершеним!

«Багатоповерхова забудова житлових масивів Чернігова, здійснювана останніми десятиріччями, вирішує величезні соціальні проблеми, проте й тут, на берегах Десни,— одноманітна й невиразна. Поодинокі громадські будівлі все ж позначені індивідуальністю. Це — …, універмаг і кінотеатр «Дружба» (1974 р.), готель «Градецький» (1983 р.) тощо.»

Універмаг і кінотеатр «Дружба». Архітектор П. Юзефович. 1974 р.

Вигляд колись такого характерного для Чернігова універмагу змінився до невпізнаваності. Що ж, сучасні комерційні потреби потребують модернових рішень. Краще стало від цього чи ні – це справа чернігівців. А для нас, як для гостей міста, старий формат, здається, все ж виглядав солідніше.

Готель «Градецький». 1983 р.

Колись осередок ділового та туристичного життя обласного центру готель «Градецький» згідно з інформацією на вхідних дверях «зачинено на ремонт», у що віриться важко. Так, готель має занепалий вигляд і дійсно конче потребує апгрейду. Однак, жодних ремонтних робіт не спостерігається. Хочеться сподіватися, що зробив не останні "прижиттєві" фото готелю, що цей ще один із символів міста не піде у небуття, а відродиться як сучасний центр гостинності, який прийме ще багатьох бізнесових та екскурсійний подорожніх.

«Шлях із Чернігова веде нас вулицею Шевченка через річку Стрижень, на схід, далі — в глиб Сіверської землі.

За 12 кілометрів на схід від Чернігова — поворот ліворуч, на Городню. Дорога біжить через ліси, поля, і ще за 8 кілометрів — покажчик СЕДНІВ, а поруч — курган, далі другий, третій...

Сіверське поселення VIII —IX сторіч називалося Сновейськом, Сновськом, і вперше воно згадується під 1068 роком у «Повісті временних літ» у зв’язку з битвою Святослава Ярославича з половцями під Черніговом; незважаючи на чотирикратну чисельну перевагу ворогів, Святослав зі своїм тритисячним загоном переміг половців: «І так побив він їх, а другі потопилися в Снові...» Отже, виняткова зручність цього місця з родючими землями, густими лісами, широкою заплавою, розкішними луками та високою кручею над річкою Снов здавна принаджувала людину. До того ж поселення лежало на битому шляху до міст Смоленська та Стародуба, якраз на відстані денного переходу від Чернігова.

З кінця XVII сторіччя воно [містечко Седнів] належало заможній козацькій старшині з родини Лизогубів. Ознаки їхньої слави та величі, знайомі по Чернігову, збереглися й у Седневі — у неофіційній, позаміській приватній резиденції. Тут, серед укріпленого городища, на горбі проти Юр’євої церкви Яків Лизогуб звів 1690 року муровану з червоної цегли та потиньковану церкву-усипальницю, присвячену спершу Різдву Богородиці, пізніше перейменовану на Благовіщенську, потім на Воскресенську. Її виразний силует з одною навдивовиж могутньою, схожою на вежу главою над середхрестям, з широко випростаними раменами хрещатого плану нагадує погруддя гігантського казкового лицаря, що ніби виростає з гори над Сновом. Ця пам’ятка — один із ранніх зразків українського барокко на Лівобережній Україні.

Неподалік, звернена фасадом до сходу сонця,— біла кам’яниця під двосхилим дахом, з округлими хрестовими вікнами в трикутних фронтонах на торцях. Проста, схожа на велику традиційну «хату на дві половини», але менша від чернігівської кам’яниці, одноповерхова споруда з глибокими сутеренами та ганком у центрі зведена одночасно з церквою —1690 року. А мальовничу вежу над ганком із зубцями й стрілчастими готичними віконечками кам’яниця одержала вже в часи захоплення романтизмом.»

Седнів. Кам’яниця Лизогубів. 1690 р.Седнів. Воскресенська церква (1690 р.) і дзвіниця (XIX ст.) Пам’ятки архітектури.

Об’єкти цікаві, проте, все ж не спонукають до якихось особливих коментарів. Що дійсно вражає – це вид у далечінь, який відкривається з пагорба. Жодне фото не здатне передати захоплення. Знали наші пращури, де слід оселятись.

«Садибний будинок (перша половина XIX ст.) — одноповерховий, з характерними рисами еклектичної архітектури: з двома ризалітами по боках та півкруглим еркером у центрі звернутого до річки фасаду, з подрібненими деталями оздоблення. Будинок стоїть паралельно схилу, ніби продовжуючи історичну вісь роду — від церкви та кам’яниці.

З горішнього плато садиби вільними для огляду лишалися далі заріччя, не затулені дикорослими деревами. Всі споруди в маєтку теж ніби підкреслюють принадність мальовничого краєвиду, яким так любили милуватись господарі: і вежа над ганком кам’яниці, і грот, і еркер панського будинку орієнтовані саме на схід, в бік річки. А ще одна оглядова точка схована, як сюрприз — трошки нижче краю урвища. Там, на невеличкому уступі, стоїть білоколонна альтанка-ротонда, одна з таких, які в романтичних парках звалися звичайно «храмом дружби» і правили за місце замріяної самотності, побачень та поетичного натхнення. Отож саме в седнівській альтанці, з якої колись відкривався мальовничий краєвид, і народилися широко знані тепер рядки, що стали народною піснею:

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай, густесенький,

Неначе справді рай.

Під гаєм в’ється

річенька...

Як скло вона блищить;

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Цим віршем поетично змалював місцевий краєвид 1859 року Л. І. Глібов. Він часто гостював у Седневі.»

Седнів. Садибний будинок. Перша половина XIX ст.Седнів. Альтанка-ротонда над Сновом. Перша половина XIX ст.Седнів. Каштанова алея.

Досить цікавий садибно-парковий комплекс. Садиба потребує кращого догляду та реставрації. Знову неймовірний, просто казковий краєвид.

«За 10 кілометрів від Березного, на роздоріжжі, повертаймо праворуч, де ще за 6 кілометрів — село СТОЛЬНЕ. В роки національно-визвольної війни українського народу 1648—1654 років Стольне - сотенне містечко Чернігівського полку. У другій половині XVIII сторіччя ці землі належали відомому державному діячеві, видатному російському дипломату князю Олександру Андрійовичу Безбородьку. На його замовлення видатний петербурзький архітектор Дж. Кваренгі розробив проект великого палацу в оточенні розкішного парку. Час не зберіг цікавої будівлі в стилі класицизму, вона відома тепер з архівних аркушів авторських креслень, як і величний храм-мавзолей Безбородьків, збудований теж за проектом Дж. Кваренгі, що стояв на площі села навпроти палацу.

На східній околиці Стольного біліє на підвищенні старий храм. Це — Андріївська церква, побудована 1782 року. Сміливий, енергійний малюнок накладних портиків, єдність і простота загального задуму — все дає підставу вважати якщо не авторство, то школу архітектора Дж. Кваренгі. В інтер’єрі Андріївська церква нагадує бігацький храм аналогічним конструктивним прийомом: колонадою, що несе антаблемент у підкупольному просторі. Однак тут кінці антаблемента прилучаються до внутрішніх стін, і сюди ж спираються підпружні муровані арки. Світловий барабан відсутній, а приміщення заповнюють м’яким спокійним світлом високо підняті напівкруглі потрійні вікна. Малюнок останніх відповідає обрисам арок і водночас є дуже характерним і для класицизму взагалі, і для споруд Кваренгі зокрема. Про це нагадують і ретельно опрацьовані архітектурні деталі.»

Стольне. Андріївська церква. Пам’ятка архітектури. 1782 р.

«Центральна сільська вулиця — давній шлях, що веде на північ, до сусіднього села СИНЯВКА. Втім, кордон між селами умовний: обидві околиці давно зійшлися впритул. Центр Синявки — за сім кілометрів від чернігівського шосе.

Праворуч майдану, теж за річечкою, виглядають три бані з дещо непропорційно великими главками. Це — Покровська церква (1775 р.), теж тридільний дерев’яний храм у стилі українського барокко. В його конструкції є риси, що, безумовно, були взяті за взірець від сусідньої городищенської Миколаївської церкви, дещо більшої, правда. Так само, як в Городищі, тут пізніше з’явилися прируби з трьох боків, проте невеличкі, і основний об’єм будівлі залишився чітко виявленим у просторі. В інтер’єрі Покровської церкви, розкритому в усю висоту й щедро прикрашеному відповідним розписом, привертає увагу розкішне бронзове панікадило — багатоярусна ажурна й урочиста церковна люстра.»

Синявка. Покровська церква. Пам'ятка архітектури. 1775 р.

«Повернувшись на трасу, рушаймо далі на схід. Наступна зупинка — придорожнє село ВОЛОСКІВЦІ, де можна оглянути дерев’яну Успенську церкву (1765 р.) — хрещату, однобанну, типову для архітектури Лівобережжя XVII—XVIII століть.

Волосківці. Успенська церква. Пам'ятка архітектури. 1765 р.

Від первісного об’ємно-просторового рішення добре зберігся п’ятикамерний зруб з досить високим центральним восьмериком, увінчаним барокковою банею з заломом та главкою, характерні двері із зрізаними верхніми кутами. Решта ж деталей —результат прибудови минулого століття: дещо грубувата дзвіниця з рисами провінційного класицизму, сполучена, за відомою традицією, з бабинцем, а також тридільні величезні вікна, ганки з колонками й фронтончиками тощо.»

«За 22 кілометри від Мени на правому березі річки Убідь лежить одне з найдавніших слов’янських поселень СОСНИЦЯ, нині — районний центр. Тут на околицях археологи знайшли речі доби неоліту, епохи бронзи, скіфські кургани, слов’янські могильники. У давнину ці місця оточували великі соснові ліси, що й дало назву селищу, вперше згадуваному в літописі під 1234 роком.

А сьогодні Сосниця відома на весь світ завдяки ще одному її уродженцю — видатному українському радянському кінорежисерові й письменнику Олександру Петровичу Довженку (1894—1956 рр.). Тут він провів дитячі та юнацькі роки, тут народилося бажання сіяти вічне, добре. І про все це так майстерно й тепло написано в автобіографічній повісті «Зачарована Десна». Від 1960 року в Довженковій садибі — Літературно-меморіальний музей. На подвір’ї застиг у бронзі юний Сашко, далі — погруддя письменника.»

Сосниця. «Юний Сашко». Скульптор А. С. Фуженко, архітектор А. Ф. Ігнащенко. 1974 р.

Натхненна постать юного Сашка як і раніше зустрічає допитливого подорожнього на подвір’ї своєї садиби. Музей цікавий можливістю як доторкнутися до біографії видатного митця, так і загалом зануритися у колишній селянський побут. Після відвідання у вас обов’язково виникне бажання почитати або подивитися щось із довженкового доробку.

Прямуємо далі до Новгорода-Сіверського.

«За деякими даними, Новгород-Сіверський виник 989 року на місці поселення сіверян ще за київського князя Володимира Святославича. Перша згадка в літописних джерелах зустрічається під 1044 роком.

Як і інші українські міста (Київ, Канів, Чернігів, Седнів, Путивль), Новгород-Сіверський виник на високому правому березі річки, і назва його дійшла до нас у первісному вигляді: Новий город Сіверської землі. Давній Дитинець містився якраз напроти вигину Десни. Звідси розбігалося мереживо вулиць і провулків власне міста з валами й брамами — Острозькою, Чернігівською та Курською. За укріпленням починався посад. 1098 року Новгород-Сіверський стає стольним містом молодшого відгалуження чернігівської династії Ольговичів. Епоха феодальної роздрібненості, міжусобної боротьби й ослаблення централізованої влади яскраво показана в літературному шедеврі Київської Русі —«Слові о полку Ігоревім». З цих берегів 23 квітня 1185 року вирушив у похід на половців новгород-сіверський князь Ігор Святославич —герой «Слова». У другій половині XIV сторіччя Новгород-Сіверський підпадає разом з іншими українськими містами й селами під владу литовських князів, а після російсько-литовської війни 1500—1503 років переходить на бік Російської держави. Відтоді і аж до кінця XVIII сторіччя не припинялася боротьба між Польщею й Росією за вплив на Лівобережжі. Під час визвольної війни 1648—1654 років Новгород-Сіверський стає сотенним містом Ніжинського козацького полку, перетворюється на значний культурний центр. Він поступово розширюється, збагачується архітектурними творіннями. З найдавніших споруд до наших днів не збереглося нічого, крім фундаментів,—усе знищила ординська навала 1239 року. Зате залишилося декілька надзвичайно цікавих будівель пізнішого часу.

На північ від [Успенського] собору, на окремому виступі давнього Передграддя, де так зручно й приємно було будь-якому перехожому відпочити на крутосхилому пагорбі край дороги, здавна стояло древньослов’янське божество. Після прийняття християнства замість ідола споруджено муровану церкву (1086 р.), а на її післяординських руїнах, згодом,— дерев’яну на честь святого Миколи (1720 р.) — покровителя всіх мандрівників, мореплавців та торговців. Вершина та вимагала виключно висотно скерованої будівлі, отож і поставили новгород-сіверські теслі найбільш виразну для такого місця споруду — хрещатий однобанний багатоярусний храм. Його пірамідальний силует логічно довершує обриси пагорба. М’які форми критих гонтом дахів і заломів, прямовисне шалювання площин надають Миколаївській церкві одночасно з урочистою піднесеністю рис людяності. Впадає в око характерна для українського народного зодчества деталь — скошені кути одвірків.»

Миколаївська церква. Пам’ятка архітектури. 1720 р

«З нагоди відомої подорожі Катерини II через Україну в Крим у Новгороді-Сіверському, який вона проїжджала, споруджено Тріумфальну арку (1786—1787 рр.) на сучасній вулиці К. Маркса. Високий арочний проїзд з обох боків фланкують пілони з вузькими двоколонними портиками іонічного ордера. На стінах арки, між колонами, розміщено по вертикалі геральдичні щити з гербами 10 повітових міст Новгород-Сіверського намісництва. Довершені форми арки свідчать про руку кваліфікованого зодчого.»

Тріумфальна арка. Пам’ятка архітектури. 1786— 1787 рр.

Безумовно, новгород-сіверська тріумфальна арка не створює конкуренції паризькій. Проте, об’єкт досить цікавий як з точки зору архітектурних рішень, так і з точки зору історизму. Спорудження арки свідчить про провідну роль міста у ті часи. Сучасні «батьки міста» мають подбати про кращий догляд за пам’яткою.

«1782 року встановлюється Новгород-Сіверське намісництво, перейменоване пізніше на губернію, що проіснувала, втім, недовго — до 1797 року. За цей період місто прикрасилося кількома громадськими спорудами, серед яких — торгові ряди на старому міському торжищі. Видовжені, приземкуваті будівлі рядів з глибокими сутеренами, з аркадною галереєю на фасаді, з міцними гратами й кованими дверима та віконницями стоять і понині. Дещо невпевнений малюнок архітектурних деталей дає підставу вважати, що будівничими були місцеві майстри, які ще не мали навичок у прийомах класицизму.»

Торгові ряди. Кінець XVIII ст.

Поточний стан пам'ятки залишає бажати кращого, проте оглянути було цікаво. Судячи зі всього, Торгові ряди й сьогодні використовуються за призначенням сучасними комерсантами.

«Проминувши Тріумфальну арку, повертаймо ліворуч, де видніються старовинні монастирські мури... Так само, як у древніх Києві, Чернігові виникали нижче міста за течією річок на правобережних кручах осередки православ’я, у Новгороді-Сіверському засновано Спасо-Преображенський монастир (ймовірно, XII ст.). Коли місто стало сотенним центром Стародубського козацького полку (1663 р.), поновлено старі укріплення, а з ініціативи й завдяки енергії новгород-сіверського, а згодом чернігівського архієпископа Лазаря Барановича розгорнулося велике будівництво в Спасо-Преображенському монастирі. Реконструюються з доданням елементів у стилі барокко зруйнований ще ординцями собор, будинок настоятеля, прямокутна в плані територія монастиря оточується мурованою огорожею, згодом зводяться трапезна з церквою, келії, бурса.

А в центрі монастирського подвір’я, на підвищенні —білостінна велична споруда Спасо-Преображенського собору, стилістично чужа всьому барокковому ансамблю, хоча по-своєму й художньо довершена, монументальна, домінуюча над оточенням. До неї тут стояв первісний храм Спаса (XII ст.), розібраний через аварійний стан у 1785—1787 роках. Катерина II під час перебування в Новгороді-Сіверському дала значні кошти на новий собор, і в 1791 —1806 роках він був споруджений за проектом видатного російського архітектора Дж. Кваренгі в стилі класицизму. Відкрита для огляду з далеких далей монастирська гора обумовила й величний, виразний силует. Три фасади прикрасили могутні портики з трикутними фронтонами. На бічних фасадах вони накладні. Східний фасад оформлено вівтарною абсидою. Великий круглий барабан зі сферичною банею і чотири восьмикутні вежі по кутах, за російським звичаєм, утворили урочистий, виразний образ собору. Класичний арочний мотив з двоколонним портиком повторено в просторому інтер’єрі, так само як у Бігачі й Стольному, тільки тут — спарені колони. У північно-західному кутку собору — могильна плита з червоного мармуру: тут поховано графа Олексія Кириловича Розумовського (1748—1822 рр.), відомого державного діяча. А на глибині близько двох метрів під нартексом знаходяться підвалини і залишки стін давньої церкви Спаса, в якій висвячували зброю в похід на половців хоробрі «вої» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Це звідси, з тих самих плит підлоги, вирушав він разом із сином, племінником і братом на чолі дружини у «поле незнаєме половецьке».

У східній частині монастирського подвір’я привертає увагу дещо незвичним фасадом двоповерхова будівля з великими арками колишніх галерей — бурса (1657—1667 рр.). Скромний декор стін підкреслює сміливий ритм аркади — характерного елемента українського дерев’яного зодчества XVII сторіччя.»

В’їзна брама з дзвіницею Спасо-Преображенського монастиря. Пам’ятка архітектури. Друга половина XVI — остання чверть XVII ст.Спасо-Преображенський собор. Пам’ятка архітектури. Архітектор Дж. Кваренгі. 1791 — 1806 рр.Бурса. Пам’ятка архітектури. 1657— 1667 рр.

Головна атракція міста - монастирський комплекс не залишить байдужим нікого. Це той випадок, коли описати враження словами важко. Чудово, що у нас збереглися такі шедеври. У такі місця хочеться повертатися знову і знову.

Панорама на долину Десни, яка відкривається з башти, є просто чарівною. Ці краєвиди, це повітря увібрали у себе дух старовини, атмосферу віків нашої історії. Стоячи на башті, хочеться, щоб час зупинився, і ця картина тривала вічно.

Наостанок кілька фото, які загалом демонструють характер Новгорода-Сіверського.

Зразки типової дерев'яної забудови. 

Зачарована Десна. 

Бокси для зберігання човникових моторів та іншого приладдя для човнів. 

Вид на Собор Успіння Пресвятої Богородиці із Замкової гори. 

Напевно, останнє привселюдне зображення "вождів світового пролетаріату" в Україні. Поспішайте побачити. Йде запекла дискусія щодо необхідності декомунізації. 

До нових зустрічей, древній Новгороде-Сіверський. Дякуємо за незабутні враження. Рушаймо далі. 

"Від Шостки за 10 кілометрів на південь знаходиться старовинне селище ВОРОНІЖ. Вперше воно згадується в літописах під 1177 роком, а назва походить, як гадають, від безлічі вороння, яке колись водилося у цій місцевості, а можливо, й від давнього, особового імені — Воронег. У XVII сторіччі Вороніж — сотенне містечко Ніжинського козацького полку. 1664 року вороніжці витримали польсько-шляхетську облогу, і через деякий час укріплення було розширено й поновлено. Фортеця мала дві брами — Клишківську і Глухівську. Наприкінці XVII сторіччя містечко, в якому існувало кілька ремісничих цехів, сплачувало податки на «армату», себто на утримання козацької артилерії.»

З кількох церков (на початку XX ст. тут було шість храмів) у Воронежі залишилася чудова пам’ятка барокко — Михайлівська церква (1776—1781 рр.), збудована, як вважають дослідники, за проектом київського зодчого І. Г. Григоровича-Барського. Ця велична, хрещата однобанна споруда на два яруси (внизу, за звичаєм, «тепла» церква) формами й декором дуже подібна до храму Різдва Богородиці в Козельці та до відомого витвору славного архітектора в Києві — Покровської церкви на Подолі (1766 р.), тільки там — три бані. Соковиті бароккові деталі — капітелі пілястр, наличники й карнизи, наявність рідкісної на Лівобережжі скульптури на фасадах створюють урочистий, життєрадісний образ будівлі. Цікава подробиця: круглі вікна другого світла прорізують розпалубками конхові склепіння горішньої церкви, надаючи інтер’єру своєрідно принадливого освітлення. На початку XX століття прибудовано дзвіницю, і вона дещо порушила величний всефасадний образ центричної споруди.”

Вороніж. Михайлівська церква. Пам'ятка архітектури. 1776—1781 рр.

«Від Воронежа знову вертаємося в Шостку, звідки рушаймо дорогою на схід — до одного з найважливіших у минулому центрів Лівобережжя — міста ГЛУХІВ (39 кілометрів від Шостки). Вперше ця назва згадується в літописах під 1152 роком і походить, як вважається, або від навколишніх глухих лісів, або від прізвища Глух. Сучасний в’їзд у місто — повз великий ставок, над яким чітко вирізняється пам’ятник славним глухівським партизанам. Це — історія новітня. У другій половині XIII і в XIV сторіччях Глухів був центром удільного князівства, залежного від Новгорода-Сіверського. В роки визвольної війни 1648—1654 років Глухів стає сотенним містом Ніжинського полку — із земляною фортецею та відповідними сотенними установами.

Згодом зводиться первісток місцевого мурованого будівництва — церква Миколи (1693 р.), яка й сьогодні височить у центрі міста. Ця монументальна, первісно тридільна й трибанна споруда з яскраво вираженими рисами української національної архітектури (1871 року баню над бабинцем знято, і до нього прибудовано досить невдалу дзвіницю) повністю повторює традиційну схему народної дерев’яної церкви на три зруби —восьмерики.»

Глухів. Церква Миколи. Пам’ятка архітектури. 1693 р.

«Цікавою пам’яткою цивільного зодчества є в Глухові Тріумфальна брама (1744 р.), розташована із заходу, при в’їзді в місто. Існує думка, що будував браму А. В. Квасов. Широкий арочний проїзд фланковано спареними колонами тосканського ордера, які несуть трикутний розкрепований фронтон з круглим отвором у тимпані. Обабіч головного проїзду влаштовано хвіртки для пішоходів. Поруч — кордегардія — приміщення для варти.»

Глухів. Тріумфальна брама. Пам’ятка архітектури. 1744 р.

Пам’ятка вражає досить доглянутим виглядом. Є ефект перенесення у часі. Ніби стоїш біля брами кілька століть тому.

«[На історичному пагорбі міста] височить монументальна вже в сучасному розумінні, неовізантійської архітектури соборна церква Анастасії (1885—1886 рр.), побудована за проектом академіка А. Л. Гуна на кошти відомого мільйонера-цукрозаводчика і мецената М. А. Терещенка. В дещо зменшених розмірах споруда копіює Володимирський собор у Києві. І тут інтер’єр з іконостасом білого каррарського мармуру оздоблено в тому ж неовізантійському стилі, а настінний живопис, який також нагадує розписи Володимирського собору, виконували відомі українські художники брати Олександр і Павло Свєдомські.»

Глухів. Анастасіївський собор. Пам’ятка архітектури. Архітектор А. Л. Гун. 1885— 1886 рр.

«На тому ж історичному пагорбі в Глухові привертає увагу висока водогінна вежа, споруджена наприкінці XIX століття, коли «цивільні інженери» ще розумілися на архітектурних стилях,— з безліччю декоративних елементів оздоблення.»

Глухів. Водогінна вежа. Пам’ятка архітектури. Кінець XIX ст.

Фото декількох цікавих об'єктів, які загалом характеризують місто.

«За 42 кілометри на південь від Глухова лежить старовинне місто ПУТИВЛЬ, відоме з 1146 року. Уже одна ця назва, знайома кожному з шкільного дитинства, дихає сивою давниною, і уява малює образ казкового міста з дерев’яними рубленими будинками, білостінними храмами й вежами. Втім, Путивль цілком сучасне місто. Але лиш варто відійти від просторої центральної площі з типовим набором громадських споруд трохи вбік, і уява почне домальовувати в реальному пейзажі далеке минуле. Ось та сама замкова гора — «городок», в обрисах якої так легко помітити рештки валів, що здіймаються над Сеймом. Так, це ті самі місця, де «тужила-плакала» Ярославна — дружина князя Ігоря, чекаючи його з походу на половців. Славнозвісний плач Ярославни —одна з найпоетичніших сторінок геніальної пам’ятки давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». І так само, як і тоді, тихо плине під горою Сейм, і зеленіють широкі заплавні луки на лівому березі, темніють гаї й ліси вдалині.

Мальовничість краєвиду з «городка» посилюють будівлі стародавнього Молчанського монастиря, що розташований на сусідньому пагорбі між Сеймом і річечкою Кринкою, що тихо струмують попід горами. Виникнення цього осередку православ’я, як свідчать історичні джерела, припадає на початок XVI століття, коли Путивль був південним прикордонним форпостом Московської держави, а Молчанська Софроніївська пустинь містилася за «окольним градом». Вже тоді в місті жили і українці, і росіяни, отже, в архітектурі і відбилися традиції зодчества обох братніх народів. Власне монастир виник у фортеці — і досі видно вежі й мури. У центрі монастирського ансамблю — церква Різдва Богородиці в стилі барокко (1630—1636 рр.), асиметрична, важка й статична, з трьома вежами типу «восьмерик на четверику», з шатровими верхами. Для зорового полегшення грубезних площин споруди майстер декорував їх рядами кесонів, керамічними полив’яними прикрасами, одягнув прямокутні вікна у характерні московські наличники з розірваними фронтончиками з «гиркою», такими поширеними й досі на Чернігівщині. В нижньому ярусі храму розташовано трапезну. До основного об’єму прилучається «тепла» церква Симеона і Сави, й, незважаючи на досить дивну композицію, вся споруда завдяки вдало знайденим пропорціям сприймається як довершене ціле. Тою ж самою могутньою простотою вражає й надбрамна двох’ярусна дзвіниця Молчанського монастиря (1700 р.): масивний четверик нижнього ярусу з аркою-брамою, восьмерик верхнього ярусу з великими отворами для дзвонів та висока, дуже характерна для українського барокко баня над кутовими пілястрами і карнизом.»

Путивль. Вид на Молчанський монастир. XVII— XIX ст.

Коли ступаєш на територію Молчанського монастиря, перше, що вражає, це неймовірна краса усього навколо. Так, саме естетична краса. Зрозуміло, що такі місця покликані пробуджувати духовність, і зовнішній вигляд тут не головне. Проте, неможливо утриматися просто від любування цим дивом, цим оазисом, земним раєм. Сподіваюся, що таке порівняння є релігійно-коректним.

Той, хто сподвигнувся до відновлення цього комплексу, ідеолог, меценат, хто б він не був, зробив величезну справу. Що ж, дай Господь наснаги та сил продовжити й завершити розпочате!

«З колишнього монастирського пагорба знов і знов відкриваються чарівні краєвиди лук, зелених масивів міста на горах путивльських. Там, на давньому посаді, стоїть суто російської архітектури Спасо-Преображенський собор (XVII ст.). Його головний кубічний об’єм з п’ятьма декоративними цибулеподібними главками на тоненьких шийках-барабанах оточений низенькою папертю пізнішої прибудови. В інтер’єрі все гранично просто й прямолінійно, лише вигадливе різьблення такого ж прямолінійного іконостаса пожвавлює сувору одноманітність храму. Характерні для барокко виноградні грона іконостаса та ажурна срібна люстра роботи данцігського майстра — дарунок Петра І собору — милують око серед ледь освітлених похмурих стін. Спасо-Преображенський собор міститься на території колишнього монастиря, від якого збереглися надбрамна церква з дзвіницею, витримані в традиціях українського народного зодчества (XVII ст.).»

Путивль. Спасо-Преображенський собор. Пам’ятка архітектури. XVII ст.Путивль. Надбрамна церква з дзвіницею і собор Спасо-Преображенського монастиря. XVII ст.

«... ще одна цікава путивльська пам’ятка — церква Миколи Козацького (1735—1737 рр.), вимурувана на кошти міщан. За місцевим звичаєм, цей храм поставлено на підкліть — долішню «теплу» церкву. Дзвіниця (1770 р.), прибудована до бабинця із заходу, становить єдине ціле з храмом. Всю будівлю чітко розчленовано горизонтальними рядами карнизів, що відділяють кожен ярус, кожен об’єм. Характерні для українського зодчества всефасадність та динамічна спрямованість вгору властиві цій пам’ятці.»

Путивль. Церква Миколи Козацького. Пам’ятка архітектури. 1735— 1737 рр.

«…у травні 1942 року, коли партизани визволили Путивль від німецько-фашистських окупантів, у цьому приміщенні [краєзнавчого музею] працював партизанський штаб. Командував партизанським з’єднанням колишній голова Путивльської міськради, а згодом — двічі Герой Радянського Союзу Сидір Артемович Ковпак (1887—1967рр.). На високій кручі над Сеймом йому встановлено пам’ятник (1971 р.)…»

Путивль. Пам'ятник С. А. Ковпаку. Скульптори М. Г. Лисенко, В. В. Сухенко, архітектори С. П. Тутученко, А. Ф. Ігнащенко. 1971 р.

Сьогодні можна давати різні оцінки подіям Другої світової війни на українських теренах та різним історичним постатям, які боролися за звільнення нашої землі від «коричневої чуми». Сидір Артемович, як і раніше, стоїть на кручі над Сеймом. Біля підніжжя пам’ятника свіжий вінок. Люди і в наші часи переоцінки багатьох цінностей їдуть на побачення до «партизанського генерала». Розговорилися з сім’єю із Ніжина з хлопчиком молодшого шкільного віку. «Так, спеціально привезли сина до Ковпака. Так, дорога на під’їзді до Путивля в деяких місцях розбита вщент, але все одно приїхали».

«За 42 кілометри від Кролевця на трасі Москва — Київ лежить селище БАТУРИН. У широкій заплаві Сейму на його високому тут лівому березі не видно за суцільною стіною дерев ознак міста, лише дві споруди височать над зеленню: ліворуч, ближче до моста,— палац, правіше — верхи церкви. Точний час виникнення містечка невідомий. Вперше в документах воно згадується під 1625 роком. А назва, ймовірно, походить від власного імені Батура. З 1669 року Батурин стає резиденцією гетьманів Лівобережної України, і тут будується фортеця з дерев’яними стінами й вежами на валах, глибокими ровами. Крім міських укріплень, ще існував окремо укріплений гетьманський двір — «городок». Рештки валів можна і сьогодні помітити на берегах Сейму.

Від капітальних споруд XVII сторіччя залишився тільки мурований будинок генерального судді Василя Кочубея, оспіваного О. С. Пушкіним у поемі «Полтава». В XIX столітті ці старі стіни облицьовано новою цеглою, і про первісний вигляд, враховуючи ще й руйнування будинку фашистами і відбудову з пристосуванням під краєзнавчий музей, важко скласти певне уявлення. Однак ця рідкісна пам’ятка цивільної архітектури хвилює своєю давньою історією.»

Батурин. Будинок Василя Кочубея. XVII— XIX ст.

Батурин – це особлива сторінка нашого трагічно-героїчного минулого та символ романтично-ідеалістичних прожектів наших керманичів сьогодення. Їхні успіхи в економічній та політичній царині викликають великі сумніви. Але все ж слід віддати їм належне – приємно завітати до Батурина й спостерігати нехай і не дуже масштабну і, можливо, не цілком достовірну реконструкцію. Зокрема, Будинок Кочубея є досить якісно відновленим. Він має цікаву експозицію. Відвідування підвального каземату є такою собі міні-пригодою для екскурсанта.

«1803 року К. Г. Розумовський, так і не дочекавшись закінчення будівництва палацу (весь час жив у невеличкому дерев’яному будинку неподалік садиби Кочубеїв), помер у Батурині. Поховали його в спеціально побудованій Воскресенській церкві-усипальниці (1803 р.). Ця чудова пам’ятка архітектури класицизму — з чотириколонними портиками бічних входів, півкруглою абсидою, увінчана гладеньким барабаном сферичної бані й гострим шпилем над прибудованою дзвіницею, збереглася: її добре видно з автомагістралі. Раніше всередині знаходився надгробок К. Г. Розумовського роботи, як вважають, видатного скульптора І. П. Мартоса. За місцевим переказом, церкву вимурувано із цегли від розібраної величезної вежі, яку називали Мазепиним стовпом — рештками стародавнього Троїцького храму, зруйнованого військами Меншикова.»

Батурин. Воскресенська церква. Пам’ятка архітектури. 1803 р.

«Попереду — НІЖИН з історичним центром на лівому березі річки Остер. Ще 1078 року, як подає літопис, київські князі билися за чернігівський стіл «на Нежатиній Ниві» — можливо, це і була місцевість, де виросло сучасне місто Ніжин. Іпатіївський літопис під 1147 роком згадує місто Уненеж. Сучасна назва Ніжин відома з 1514 року. Численні історичні джерела свідчать про участь ніжинців у селянсько-козацьких повстаннях початку XVII століття. У червні 1648 року війська Богдана Хмельницького визволили Ніжин від польсько-шляхетського панування. Відтоді по 1782 рік місто було адміністративним центром найбільшого на Україні Ніжинського полку. Його козаки брали участь у Переяславській раді 1654 року, в антифеодальних повстаннях, керованих М. Пушкарем (1658 р.), І. Богуном (1659 р.). А 1663 року в Ніжині відбулася Чорна рада для обрання гетьмана Лівобережної України, і тоді ж північна частина полку в складі десяти сотень увійшла до новоствореного Стародубського полку. Ніжинці разом із московськими стрільцями ходили на Крим у 1687 і 1689 роках, на Азов (1695—1696 рр.), билися зі шведами під час Північної війни (1700—1721 рр.). Отже, вирувало військово-політичне життя тут протягом десятиріч. У другій половині XVII століття Ніжин, згідно зі статусом полкового міста, забудовувався цегляними спорудами.

У 1668 році зведено мурований і величний новий Миколаївський собор. Могутній, спрямований вгору центричний об’єм споруди заввишки 55 метрів, із щільно стуленими п’ятьма банями, став в українській барокковій архітектурі прототипом мурованих хрещатих п’ятибанних храмів. Він повністю відтворює в цеглі звичні прийоми народного дерев’яного зодчества. Особлива, парадна роль споруди підкреслена і в інтер’єрі, де обабіч головного входу влаштовано на підвищенні спеціальні лоджії для полкової старшини. Домінуюче положення собору в міській забудові і досі лишилося поза конкуренцією, хоча громадський центр змістився на іншу площу. Головна вісь забудови пройшла від ринку вздовж Остра.»

Ніжин. Миколаївський собор. Пам’ятка архітектури. 1668 р.

«Пам’ятником важливим історичним подіям став собор Благовіщенського монастиря (1702—1716 рр.), неподалік Миколаївського. Споруджували його за митрополита Київського і Галицького, місцевого уродженця Стефана Яворського, сподвижника Петра І, і присвятили перемозі над шведами під Полтавою. В архітектурі Благовіщенського собору, побудованого за проектом московського зодчого Г. І. Устинова, присутні і суто російські елементи — постановка бань по кутах споруди, і місцеві прийоми — ті ж самі спеціальні яруси-лоджії для знаті. С. Яворський заповідав монастирю власну величезну бібліотеку рідкісних книг і просив «собор весь малеванием украсити», що й було виконано. Реставратори прагнуть повернути інтер’єру давній розпис (1722 р.), що суцільно вкривав стіни й склепіння.»

Ніжин. Вулиця Гоголя і Благовіщенський собор. Пам’ятка архітектури. 1702— 1716 рр.

«На вулиці Гоголя знаходиться ще один, характерний для Ніжина центричний храм — колишня церква Іоанна Богослова (1752 р.). Хрещата в плані, однобанна й компактна, церква поставлена на підкліть — нижню, «теплу» церкву. За об’ємно-просторовим вирішенням вона належить до різновиду тетраконхових будівель. Гарні пропорції споруди підкреслено струнким, пірамідальним силуетом з видовженим світловим барабаном, стриманими оздобами в дусі пізнього українського барокко. Фахівці вбачають у цій пам’ятці риси творчості І. Г. Григоровича-Барського.»

Ніжин. Церква Іоанна Богослова. Пам'ятка архітектури. 1752 р.

«За монументальними, набраними з довгих, списоподібних стержнів гратами, що оточували колись подвір’я грецького монастиря, милує око ще одна пам’ятка. Це —грецька церква Всіх Святих (1780-ті рр.), побудована первісно за такою ж схемою, що й Михайлівська, але більша за розмірами і оздоблена наприкінці минулого століття гарними класичними портиками доричного ордера. Спаровані колони несуть антаблемент з трикутним фронтоном; кути центрального об’єму оздоблено тричвертними колонами. Високий, прикрашений ордерною системою барабан з видовженими, характерного в класицизмі малюнка вікнами надає інтер’єру відчуття простору й урочистості, посилене спокійним, рівним освітленням.»

Ніжин. Грецька церква Всіх Святих. Пам'ятка архітектури. 1780-ті рр.

Церква не надто вражає архітектурними рішеннями, проте, цікаво було віднайти написи, напевно, грецькою мовою на її стінах. Хочеться сподіватися, що колись знайдеться ентузіаст, який розшифрує ці письмена та включить їх до нового путівника по наших визначних місцях.

Прямуємо далі до головного навчального закладу міста, який сьогодні носить горду назву Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Ніжин. Педагогічний інститут. Архітектор А. І. Руска. 1805—1817 рр.

«Головний навчальний корпус будував (1805—1817 рр.) академік архітектури А. І. Руска, і 1820 року відбулося урочисте відкриття гімназії, за статутом прирівняної до університету. На той час небагато було таких закладів у Росії: Царськосельський (Петербург) та Рішельєвський (Одеса) ліцеї. А ніжинський не раз змінював назву: Фізико-математичний ліцей (1832 р.), Юридичний ліцей (1840 р.), історико-філологічний інститут князя Безбородька (1875 р.), Інститут народної освіти (1920 р.), нарешті — Педагогічний інститут (1934 р.). Нині це —Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. В. Гоголя. Старий корпус поставлено «покоєм», тобто літерою «П» у плані, головним фасадом на схід. Сонячні промені ефектно грають світлотінню довгої колонади тосканського ордера, яка з’єднує бічні ризаліти, що відповідають бічним крилам плану. Ризаліти увінчано трикутними фронтонами з тонким ліпленням рослинного орнаменту в тимпані. Високі вікна на десять шибок надають споруді холодного й казенного вигляду, який посилюється відсутністю будь-яких архітектурних прикрас на видовжених бічних фасадах. Лунка тиша довгих коридорів, високі білі двері класних кімнат жваво нагадують суворий характер подібних закладів першої половини минулого століття. Водночас тут надто живим уявляється давній дух Школи в широкому розумінні цього слова, тої Школи, що була в житті у кожного з нас, тої, нарешті, Школи, яка дала стільки відомих імен.»

Ніжинська «альма-матер» міцно стоїть на своєму старому фундаменті і продовжує сіяти розумне, добре, вічне. Сучасні «ліцеїсти», як і багато поколінь до них, гризуть граніт науки «labore et zelo» - працею та старанням. Микола Васильович уважно спостерігає за студентами та студентками. Ех, роки наші студентські, де вони?!

«А в центральному сквері при вулиці Гоголя в оточенні старовинних чавунних ліхтарів з ланцюгами стоїть перший в Росії пам’ятник М.В. Гоголю, споруджений за проектом П.П. Забіли ще 1881 року. На п’єдесталі викарбувано слова письменника: «...Определено мне чудной властью... озирать жизнь сквозь видный миру смех и незримые, неведомые ему слезы!»»

Ніжин. Пам'ятник М. В. Гоголю. Скульптор П. П. Забіла. 1881 р.

«У Ніжині народився і провів дитячі роки видатний мореплавець, капітан першого рангу Юрій Федорович Лисянський (1773—1837 рр.), який у 1803—1806 роках разом із І. Ф. Крузенштерном здійснив на кораблях «Надежда» і «Нева» перше в Росії кругосвітнє плавання. Російському Магеллану встановлено пам’ятник-погруддя на вулиці Гоголя недалеко від будиночка, де він народився.»

Ніжин. Пам’ятник Ю. Ф. Лисянському. Скульптор К. В. Годулян, архітектор В. І. Костін. 1974 р.

Ніжинці шанують свого пращура - підкорювача земної кулі. Пам’ятник добре доглянутий. Біля нього встановлено символічні напів-глобуси, напевно, з назвами місць та датами їх відвідання Лисянським.

«Серед численних пам’яток архітектури початку XX століття привертає увагу будинок колишньої електростанції, спорудженої неподалік річки Остер у 1914—1916 роках. Автор цікавої споруди, відомий художник і архітектор О. Г. Сластіон надав фасадам характерних рис української народної архітектури: вежа з заломами й широко звисаючим дахом, полив’яні керамічні вставки в дусі народної орнаментики тощо.»

Ніжин. Колишня електростанція. Пам’ятка архітектури. Архітектор О. Г. Сластіон. 1914— 1916 рр.

Таблички з QR-кодом є біля кожної ключової пам'ятки.

«На честь визволителів міста від німецько-фашистських загарбників встановлено кілька пам’ятників і обелісків на братських могилах. А на вулиці Шевченка — обеліск на могилі Героя Радянського Союзу старшого лейтенанта С. П. Мохового, поруч — пам’ятник —танк «Т-70» на честь гвардії майора І. Л. Хайтовича

Ніжин. Пам’ятники на честь визволителів Ніжина від німецько-фашистських загарбників — Героя Радянського Союзу старшого лейтенанта С. П. Мохового і гвардії майора І. Л. Хайтовича.

Вічна слава героям! Ніколи знову!

Загалом, Ніжим справив надзвичайно позитивне враження. Чудова атмосфера доглянутого провінційного містечка, яке дихає історією.

Місто не стоїть на місці, розвивається, йде у ногу з часом. З’явились якісні вказівники на місцеві пам’ятки, біля яких встановлено інформаційні таблички з QR-кодами.

Відчувається рука доброго господарника та патріота міста. Так тримати! Подальших успіхів у перетворенні міста!

Наступна ціль - Качанівка. Тримаємо курс на Ічню.

«Від Ічні до Качанівки шлях недовгий — 17 кілометрів. Ось і селище КАЧАНІВКА.

Палацово-парковий ансамбль, що добре зберігся до наших днів, виник у 1770-х роках за волею фельдмаршала П. О. Румянцева-Задунайського, котрому за військові заслуги, серед багатьох маєтків на Україні, дістався і хутір Качанівка, заснований 1742 року співаком придворної капели С. І. Качановським. Новий власник заклав на високому узвишші над невеличкою, зарегульованою ставками річечкою величезний парк (572 га) —дійсно за фельдмаршальськими масштабами. Витрати тоді не мали ніякого значення. Згодом же Качанівка перейшла у спадок до заможних українських поміщиків Тарновських і відтоді зажила слави принадного осередку видатних діячів вітчизняної культури.

Нині Качанівський палацово-парковий ансамбль оголошено державним історико-культурним заповідником. Попід крислатими липами й каштанами півколо чавунної огорожі розмикалося парою симетричних цегляних будок для варти. Навпроти брами, через дорогу,— класицистична Георгіївська церква (1817—1828 рр.), оздоблена рустом, порталом із чотирьох щільно стулених парами колон, круглим барабаном із сферичною банею над середхрестям. Вісь симетрії ансамблю тягнеться від паперті крізь браму довгою тінистою алеєю парку.

Алея завершується біля декоративних п’єдесталів, на яких сидять, тримаючи геральдичні щити, білі леви. Від них півколом — симет­ричні флігелі, в центрі — велика клумба, за нею — білий двоповерховий палац (1780-ті рр.) з колонадою й високим куполом, з видовженими крилами, прикрашеними портиками, вежами, еркерами. Автор — московський архітектор К. І. Бланк, будівничий — архітектор М. К. Мосцепанов. Дещо строката помпезність та подрібненість мас не заважають цілком виразному вигляду ансамблю, що сприймається як затишний, масштабний до людини, гостинно запрошуючий. Пластичні форми, збагачені ретельне обробленими деталями, збуджують уяву, настроюють на піднесений, творчий лад. Відсутність високого цоколю надавала палацу своєрідної «приземленості», і ця дрібниця, ймовірно, приємно імпонувала гостям демократичного походження. В інтер’єрі, особливо парадного другого поверху, вражають ліплені карнизи з купідонами, дзеркала, каміни, візерунчастий паркет, розписні плафони з військовими «трофеями»: гарматами, ядрами, шаблями, щитами. Парковий фасад прикрашено шестиколонним портиком з ліпленням в тимпані. З тераси другого поверху відкривається чудовий краєвид, що вабить, кличе у подорож-прогулянку. Ось на пагорбі — романтична мурована альтанка з псевдоготичними стрілчастими отворами вікон і дверей, з фігурним шпилем (1830-ті рр.). Це — славнозвісний «музичний павільйон», де колись стояв рояль, за яким працював М. І. Глінка. Панорама, що відкривається з альтанки, надихала багатьох видатних діячів культури. Широка галявина похило збігає до сяючого під сонцем дзеркала ставків, до красенів дубів, у манливу таємничу хащу. Прогулянка в гаях і дібровах качанівського парку справляє незабутнє враження.»

Качанівка. Панорама палацово-паркового ансамблю. В глибині — альтанка і палац.Качанівка. В’їзна брама.Качанівка. Палац. Пам’ятка архітектури. Архітектори К. І. Бланк, М. К. Мосцепанов. 1780-ті рр.Качанівка. Вид на палац з парку.Качанівка. Альтанка. 1830-ті рр.

Качанівка – особливе місце, яке цікаво відвідати у будь-яку пору року. Восени вона просто надзвичайна. 

Цілеспрямовано роблячи фотознімки, починаєш виокремлювати цікаві деталі, на які не звертав особливої уваги раніше під час звичайних відвідувань. Тут є елементи фасадного декору, скульптурні композиції та архітектурні рішення, які можуть конкурувати з кращими світовими зразками палацових комплексів. Ну, майже конкурувати.

Який оригінальний еркер! Дивно, раніше якось не помічав.

Романтичне місце – альтанка, яка випромінює легкість, ніби парить у повітрі. Але, напевно, вже час здійснити ґрунтовні відновлювальні роботи.

Георгіївська церква радує око цікавими архітектурними елементами. Проте, як для пам’ятки національного значення, церква могла б бути і в кращому стані.

«…рушаймо до старовинного, вперше згадуваного в літописі під 1092 роком, села СОКИРИНЦІ.

«Тут, на узвишші над селом, серед зеленого розмаю — чітка симетрія білих наріжних веж, білих флігелів, білих пілонів в’їзної брами колишньої садиби нащадка прилуцьких полковників Галаганів — Павла Григоровича Галагана. Зменшуючись у далекій перспективі, широчезна пряма трьохсотметрова алея веде від брами до світлої колонади палацу. Здається, от-от пролунає сурма форейтора, тупіт копит, і баскі коні промчать брамою важку карету...

Сокиринецький палацово-парковий ансамбль створено за проектом і за участю архітектора П. А. Дубровського і вченого-садівника І. Є. Бістерфельда. Цей ансамбль все ще зберігає вигляд і основні риси традиційного «дворянського гнізда», такого знайомого з класичної художньої літератури минулого століття. Посеред просторого романтичного парку (площа 60 га) біліє імпозантна будівля двоповерхового палацу (1824—1831 рр.) з портиками на обох фасадах, увінчана великим круглим куполом. Симетрично розташовані бічні флігелі сполучаються з центральним об’ємом закритими одноповерховими переходами-галереями. Суцільна гладінь потинькованих стін пожвавлена характерними для ампіру ліпленими прикрасами. Весь ансамбль витримано в цьому помпезному величному стилі. Особливою принадністю, величчю й затишком відзначається інтер’єр колишнього палацу. Його окраса — центральний танцювальний зал, прикрашений ретельно опрацьованими колонами корінфського ордера, соковитим ліпленням. Парадні двері залу розкриваються під шестиколонний портик паркового фасаду з широким пандусом-сходами на простору галявину. Тумби балюстради, яка огороджує пандус, прикрашені бездоганного малюнка чавунними вазами і мармуровими скульптурами античних богинь Гери (грецької) і Церери (римської). Легкий нахил галявини, яка непомітно переходить у довгу алею, кличе в глиб розкішного парку, де над величезними (10 га) ставками біліє романтична ротонда-альтанка (1829 р.) — неодмінна споруда дворянських парків, уже знайома нам по седнівській садибі, але значно більша, зі стильовими ознаками пізнього класицизму. Ще одна традиційна приналежність романтичних парків — міст через глибокий яр. Це єдина, умисне контрастуюча з загальним ампірним стилем ансамблю деталь, вирішена в неоготичних формах.»

Сокиринці. Палац. Пам’ятка архітектури. Архітектор П. А. Дубровський. 1824— 1831 рр.Сокиринці. Парковий фасад палацу в оточенні мармурових скульптур античних богинь Гери і Церери.Сокиринці. Альтанка. 1829 р.

Здається, сокиринецький палацово-парковий комплекс незаслужено обділено увагою у порівнянні з тим же сусіднім качанівським. Звичайно, архітектурні форми палацу у Сокиринцях є простішими, аніж у Качанівці. Загалом, масштаби комплексу виглядають скромнішими. Проте, за певних умов сокиринецький палац міг би стати гідним конкурентом. По-перше, слід було б змінити його призначення. На сьогодні тут міститься навчальний заклад. Було б добре перетворити комплекс на об’єкт суто історичного, культурного та туристичного значення.

«Дальший напрямок нашого маршруту лежить на Захід, до міста ПРИЛУКИ, що виникло на місці давнього поселення. Його назва вперше згадується в «Поученні» Володимира Мономаха та Іпатіївському літописі під 1092 роком. А назву виводять від слова «лука» — вигин річки, а «прилук» — край закруту, коліна, на котрі така щедра річка Удай. У період Київської Русі місто не раз витримувало облоги, а то й гинуло під ударами кочовиків, але знову піднімалося з руїн і попелу. Найбільшої слави зажило воно в роки визвольної війни українського народу —1648 року Прилуки стають полковим містом. Рештки давньоруських земляних валів і козацького укріплення на узвишші над Удаєм збереглися й досі. На валах стояли дерев’яні стіни, вежі, й було чотири брами, за валом ішов рів, заповнений водою з річки Муховець. Всередині замку містилися полкові установи, житлові будинки і храми.

У Прилуках збереглася й досі найстаріша тут мурована споруда — так званий Арсенал Галагана, або полкова скарбниця, збудована 1708 року з червоної цегли на вапняковому розчині. Це невеличка за розмірами кам’яниця з широкими дверима, перекрита циліндричним склепінням, з нішами в стінах та стрімкими сходами у підвальне приміщення — тут таке ж склепіння, ніші. Будівля декорована на торцевих фасадах кутніми лопатками і дивної краси високими півкруглими фронтонами барочного малюнка. Старожили переказують, ніби з кам’яниці вів підземний хід аж у Густиню, в тамтешній монастир-фортецю.»

Прилуки. Полкова скарбниця Галагана. 1708 р.

Добре відновлена пам’ятка. Хочеться сподіватися, що дотримано автентичність оригінального прототипу. Скромна за масштабами, тим не менше, цікава як локальний історичний об’єкт.

“Поряд, на невеличкому підвищенні давнього городища, бачимо іншу цікаву пам’ятку, будівничий якої явно запозичив західний досвід, змурувавши 1720 року подібну до каплиці Миколаївську церкву — однонефну, з абсидою на сході, з високим двосхилим дахом. Над гранчастою абсидою піднісся високий барокковий фронтон з волютами, подібний за загальним абрисом до такого ж фронтону прилуцької полкової скарбниці,— такі форми мали теж велике поширення. Трохи пізніше до невеличкої церкви Миколи добудовано кубічний об’єм, зовні декорований уже в класицистичному дусі. Другим ярусом над ним піднеслася дзвіниця, розкрита високими арочними отворами, колись — з годинником на чотири боки. Увінчує споруду баня з вікнами-люкарнами.»

Прилуки. Миколаївська церква. Пам’ятка архітектури. 1720 р.

Церква вразила компактністю, доглянутістю та розміром дзвона.

«На тій же Центральній площі, наочно продовжуючи еволюцію архітектурних стилів, стоїть собор Різдва (1806 р.), оздоблений в характерних рисах класицизму: руст, трикутні фронтони на всіх чотирьох фасадах ледь помітно виявленого хрещатого  плану, високі вікна і важка сферична баня на круглому білому барабані. Властива такому типу культових споруд всефасадність, доповнена ще й розташуванням будівлі на колишній базарній площі, відкритій з усіх боків, виявлена тут повною мірою.»

Прилуки. Собор Різдва. Пам'ятка архітектури. 1806 р.

Звичайно, Прилуки заслуговують на окремий звіт завдяки масі інших цікавих пам’яток та архітектурних об’єктів. Хотілося б виділити один із них:

«На розпланованих чіткою прямокутною схемою вулицях тихих Прилук неодмінно ще донедавна впадала в око характерна для Чернігівщини та доведена до високої довершеності й майстерності чи не виключно в Прилуках традиція вирубувати безпосередньо в цегляній кладці фасаду різноманітні візерунки, архітектурні прикраси. Це надавало прилуцьким будинкам кінця XIX — початку XX століття своєрідної виразності, суто місцевого колориту.»

Напевно, автори Довідника дещо помиляються, згадуючи про цегляні будинки з різноманітними візерунками у минулому часі. Такі будинки збереглися у Прилуках і все ще служать помешканнями для сучасних прилучан. Щось є у цих насправді досить примітивних цегляних декорах таке, що притягує до будинку, говорить про те, що у ньому жити комфортно і затишно.

«…подорожу [ємо] від Прилук, через село Замостя, через поля й луки — до села ГУСТИНЯ (7 км). Польова дорога, обсаджена тополями й чагарниками, раптом пірнає у вузький яр з порослими різнотрав’ям крутими боками і невдовзі вихоплюється до широкої заплави Удаю. Попереду серед зелених крон старезних лип і дубів на мить з’являється й знов зникає теж старезна цегляна вежа, надто мальовнича, надто велична й несхожа на буденне оточення. Це — колишній Густинський Троїцький монастир, заснований 1600 року. Назва Густиня нагадує про густі дубові гаї, що колись вкривали навколишню місцевість.

У центрі ансамблю — його ідейне ядро — Троїцький собор (1672—1676 рр.), один із ранніх зразків українських п’ятибанних дев’ятидільних храмів. Проте, в порівнянні з усіма вже баченими, особливо у Прилуках (Спасо-Преображенський собор), густинська пам’ятка вражала надто делікатною, вишуканою, тендітною красою. Це справді був шедевр українського барокко. В інтер’єрі, колись щедро прикрашеному розписом стін, величним іконостасом та бронзовими з кришталем люстрами, красувався й портрет ктитора, гетьмана Івана Самойловича. Та головною окрасою інтер’єра Троїцького собору слід вважати майстерно виконане членування об’ємів, їх взаємну підпорядкованість головній ідеї —створити величний, та водночас затишний, гармонійно довершений образ. Цього досягнуто яскравим світлом із безлічі розташованих у три яруси вікон, поступовим, плавним переходом граней у сферичні бані, ритмічним повторенням аркадних лоджій, вже знайомих по Ніжину.»

Густиня. Троїцький собор. Пам’ятка архітектури. 1672— 1676 рр.

Густиня. Трапезна з Воскресенською церквою. Пам’ятка архітектури. 1695 р.

«Посередині східного прясла фортечних монастирських мурів є також надбрамна Петропавлівська церква (1693—1708 рр.) — хрещата й п’ятибанна, близька за структурою до церкви Всіх Святих Києво-Печерської лаври, теж надбрамної. Але тут, зважаючи на другорядну роль в усьому ансамблі, а також пізніші перебудови, значно скромніший декор.»

Густиня. Петропавлівська церква. Пам’ятка архітектури. 1693—1708 рр.

Порівнюючи колишні фото фактично розвалин монастиря з сучасними, важко усвідомити, який обсяг робіт було проведено для його відновлення. Той, хто загорівся ідеєю підняти пам’ятку з руїн, хто спромігся профінансувати цей проект, хто зміг виконати реставраційні роботи, здійснили справжній подвиг.

Слід подякувати за те, що не створено перепон для відвідання території монастиря пересічними туристами.

«За 40 кілометрів на південь від Прилук, при давньому битому шляху, а тепер — автостраді, лежить старовинне місто ПИРЯТИН. Ця назва, що походить, як вважають, від імені Пирята, вперше згадується в літописі під 1155 роком. Упродовж свого існування місто поділяло долю всього краю — його теж руйнували ординці, захоплювали литовські, польські феодали. Тут здавна оселялися ремісники, торгові люди, і від 1592 року Пирятин користувався магдебурзьким правом. У 1648 році він стає сотенним центром Кропивенського, а згодом Лубенського полків. У Пирятині, як і в багатьох українських містах, де генеральний план, складений на початку XIX століття, диктував прямокутну сітку вулиць, неодмінно існувала величезна квадратна ринкова площа. Адже в ті часи головні торговельні операції провадилися на ярмарках, що відбувалися лише кілька разів на рік; на ярмарки з’їжджалося мало не все населення з навколишніх сіл і містечок, і кожному возові треба було знайти місце на площі. По периметру її забудовували офіційними спорудами та будинками найбільш запопадливих купців. З часом старі крамниці змінювали нові, муровані, поті з’явилися магазини. Згодом, коли прогрес зробив ярмарки та ярмаркову, риночну торгівлю явищем чисто умовним, потреба в просторих базарних площах стала значно меншою, зменшилися й самі площі в містах, а старі ринки протягом останніх десятиріч перетворилися на зелені сквери з сучасними пам’ятниками видатним людям і меморіалами Слави. Отак і міський собор, що традиційно красувався серед головної — ринкової міської площі, став тепер, якщо й зберігся через буремні роки, пам’яткою архітектури в міському сквері.

Саме так стоїть у Пирятині собор Різдва (1781 р.) — цікава пам’ятка старовини. Зовні він зовсім не схожий на всі досі бачені в подорожі церкви і за стилістично-архітектонічними особливостями не може бути порівняний ні з чим. Пирятинська пам’ятка — це досить великий прямокутник витягнутий, згідно з каноном, по осі схід—захід, з невисокими трикутними фронтонами та масивним квадратним у плані барабаном у центрі. Енергійно перетягнута поясом бароккова баня завершується главкою на високому ліхтарику. Вузькі вікна піднято далеко від землі і декоровано своєрідно трактованими наличниками. Весь образ собору Різдва свідчить про самостійне, вільне від впливів і взірців вирішення задуму майстром і водночас про дещо провінціальний, саморобний характер споруди.»

Пирятин. Собор Різдва. Пам’ятка архітектури. 1781 р.

«Проминувши межу Полтавської і Київської областей, невдовзі звертаємо ліворуч — до села БОГДАНІВКА.

1977 року тут створено Меморіальний музей-садибу народної художниці УРСР Катерини Василівни Білокур (1900—1961 рр.), філіал Яготинського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка. Прості, невибагливі сюжети картин народної майстрині, яка, між іншим, жодного дня ніде не вчилася, навіяні красою квітів, плодів садів, ланів, городів — звичайного оточення сільського жителя. Твори Катерини Білокур відзначає оригінальність композиції, яскравий колорит, ретельне опрацювання кожної деталі, кожного найменшого зернятка, абсолютно вірогідного в своєму звичному вигляді. Цим картинам притаманне народно-поетичне сприйняття рідної природи.»

Богданівка. Меморіальна садиба Катерини Білокур і пам’ятник художниці.

Ознайомитися з музеєм-садибою, як і зі зразками творчості Катерини Білокур, було досить цікаво. Звичайно, в її образотворчих творах дійсно відчувається «народність» на противагу академічній професійності. Проте, їх цінність від цього не страждає. Хоча роботи Білокур і виглядають дещо наївними, вони випромінюють тепло людської душі та любов.

«Від Харківського шосе — дев’ятикілометровий під’їзний шлях до старовинного міста, що розкинулось на берегах озер, утворених річками Супій та Іржавець,— ЯГОТИНА. Назва ця, ймовірно, теж походить від імені чи прізвища Ягота (порівняймо: Батурин, Пирятин, Яготин). У другій половині XVI століття на березі Супою осіли селяни-втікачі з Правобережжя України і заснували козацьке село. Ще через двісті років ці землі стали власністю Кирила Розумовського.

На початку XIX століття, коли граф не забажав надати кілька приміщень для квартирування війська в своєму маєтку в Києві, він звелів розібрати дерев’яний палац на Печерську й перевезти його валкою в Яготин. Згодом К. Розумовський подарував яготинський маєток з прилеглими землями онуці Варварі, що вийшла заміж за князя М. Г. Рєпніна-Волконського. Нові господарі замовили полтавському губернському архітекторові М. А. Амвросимову ... проект забудови садиби, і невдовзі над Супоєм виник чудовий палацово-парковий ансамбль, від якого дотепер лишилися декілька флігелів, каштанова алея та рештки парку. Основні споруди — одноповерховий палац, церкву, кілька павільйонів, флігелів тощо — назавжди втрачено.

Нині у двоповерховому цегляному флігелі колишньої садиби, типово класицистичному за стилем, розміщено картинну галерею —філіал Яготинського краєзнавчого музею імені Т. Г. Шевченка, ...»

Яготин. У садибі Рєпніних.

«Швидко збігають кілометри шляху, попереду — одна з колисок нашої історії — місто Переяслав-Хмельницький. Перша літописна згадка про ПЕРЕЯСЛАВ-РУСЬКИЙ належить до 906 року. З другої половини XI сторіччя місто стає центром Переяславського князівства. Це було одне з чотирьох найбільших міст часів  Київської Русі (Київ, Чернігів, Переяслав, Тмутаракань).

Біля міського торжища, де ще за Переяславського князівства було принаймні три мурованих храми, у 1695— 1700 роках замість дерев’яних з’явилися кам’яні будівлі Вознесенського монастиря. Його головна споруда — Вознесенський собор — продовжувала традиції народної дерев’яної архітектури, з пластичною гранчастістю об’ємів, виразною всефасадністю. Дев’ятидільну в плані споруду прикрасив високий гранчастий барабан з великою грушоподібною банею. Свідомо укрупнені форми й деталі собору декоровано сандриками, солярними знаками, медальйонами, розрахованими на сприйняття будівлі з різних ракурсів з далекої відстані, в оточенні низеньких хат. В інтер’єрі пам’ятки архітектури — Вознесенського собору розміщено діораму «Форсування Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького і створення Букринського плацдарму восени 1943 року», виконану на Студії військових художників імені М. Б. Грекова.»

Переяслав-Хмельницький. Вознесенський собор. Пам’ятка архітектури. 1695— 1700 рр.

«В ансамбль споруд колишнього монастиря входила, крім дзвіниці, видовжена будівля Колегіуму (1735—1757 рр.). Цю цікаву пам’ятку, прикрашену високим барокковим дахом, декоровано соковито ліпленим фризом, малюнок якого перегукується з рельєфними картушами з монограмами. Переяславський Колегіум засновано 1738 року як середній навчальний заклад для підготовки православного духівництва, що мало вести боротьбу з унією та окатоличенням Правобережжя. Навчання велося за зразком і методою Київської академії. Деякий час тут викладав поетику видатний український просвітитель, філософ і поет Г. С. Сковорода (1722—1794 рр.), на його честь у приміщенні пам’ятки архітектури відкрито Літературно-меморіальний музей. В одній з кімнат відтворено інтер’єр навчального класу XVIII сторіччя - з дошкою, столами, лавами, книжками і... різками.»

Переяслав-Хмельницький. Колишній Колегіум. Пам’ятка архітектури. 1753— 1757 рр. Тепер —Літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди.Колишня бібліотека Колегіуму.Фрагмент залу увічнення пам’яті філософа-просвітителя Г. С. Сковороди.Келія Г. С. Сковороди.Невідомий художник. Портрет Г. С. Сковороди. Олія. XVIII ст.Клас поетики Колегіуму. Тут читав лекції Г. С. Сковорода.

«Найстаріший заклад заповідника — Історичний музей — розміщено в колишньому будинку лікаря А. Й. Козачковського, де в 1845 та 1859 роках гостював Т. Г. Шевченко. Саме тут, в одній із затишних кімнат, написано, крім присвяти до поеми «Єретик», поем «Кавказ» та «Наймичка», ще й всесвітньовідомий пророчий вірш «Заповіт», виконано ряд малюнків. В одному з відділів музею зібрано унікальні речі XVII—XIX століть: зброя і вбрання, а серед них — шабля й шапка Богдана Хмельницького, килими, меблі, посуд, тканини, стародруки, картини, нумізматичні колекції.»

Переяслав-Хмельницький. Експонати Історичного музею, присвячені визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького ...

Сьогодні заклад має назву Музей «Заповіту» Т.Г. Шевченка. Окрім суто музейних експонатів, було цікаво отримати уявлення про садибу господаря, її планування та інтер’єри. Оригінальне занурення у стиль життя та побут тодішнього лікаря провінційного міста.

«Від Переяслава-Хмельницького рушаймо до Дніпра, у старовинний КАНІВ.

Перша згадка Канева в літописах датована 1073 роком, а назва, як вважають, походить від тюркських коренів або й від птаха каня.  Місто було важливим південним форпостом Київської Русі, не раз зазнавало тяжких спустошень і руйнувань. Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали. За Люблінською унією 1569 року Канів захопила шляхетська Польща. Вигідне розташування на великому водному шляху сприяло розвиткові торгівлі, і 1600 року Канів одержав магдебурзьке право. У період війни 1648—1654 років місто і округу визволили селянсько-козацькі війська Богдана Хмельницького, а Канів став центром Канівського полку. Але за Андрусівським перемир’ям 1667 року знов попав під владу Польщі. Лише за другим розподілом Польщі 1793 місто разом з Правобережжям відійшло до Російської імперії. З пам’ятками далекої минувшини можна ознайомитися в Канівському заповіднику, розташованому на схід від міста. Там, крім унікальних пам’яток природи — неторканого куточка грабових лісів та яруг наддніпрянського берега, знаходяться й цікаві археологічні пам’ятки, що свідчать про заселення Придніпров’я ще в пізньопалеолітичну епоху, віддалену від наших днів на тисячі років.

Поруч із [Канівським] заповідником — славнозвісна Тарасова гора (колишня Чернеча), на вершині якої від 22 травня 1861 року спочиває вічним сном, згідно із переяславським заповітом, великий син українського народу, поет і художник, революційний демократ Тарас Григорович Шевченко (1814— 1861 рр.). 1939 року могилу Кобзаря дбайливо впорядковано, на ній споруджено бронзовий монумент (скульптор М. Г. Манізер) на високому, обкладеному брилами червоного граніту постаменті (архітектор Є. А. Левінсон). Не в’януть живі квіти на полірованому камені могили, біля таких геніально-пророчих рядків Кобзаревих:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.»

Канів. Біля пам'ятника на могилі Т. Г. Шевченка. Скульптор М. Г. Манізер, архітектор Є. А. Левінсон. 1939 р.

Місце, де можна поміркувати про свою долю та долю країни, світу, про минуле, сьогодення та майбутнє. До цього спонукають і близькість до Тараса, і буяюча рослинність навколо могили, і захоплюючий краєвид.

Не закінчується і не закінчиться людський потік, що тече до Кобзаря.

«Позаду лишаються нові квартали Канева, а на іншій горі — древня, найстаріша споруда міста — Юр’ївський, або Успенський, собор, зведений чернігівським князем Всеволодом Ольговичем (1144 р.) майже водночас із Кирилівською церквою у Києві. Канівський собор — типова для невеличкого міста Київської Русі споруда храму — традиційно шестистовпний, тринефний, з однією банею. Його фасади оздоблено рядами плоских декоративних ніш, первісно, можливо, прикрашених живописом. Декілька веж на західному фасаді з’явилося значно пізніше, у 1805 —1810 роках.»

Канів. Успенський собор. Пам’ятка архітектури. 1144 р. Тепер —Музей українського народного декоративного мистецтва.

Чудовий красень-собор є гідним завершенням цієї подорожі. Шкода, що, як і у випадку з багатьма іншими пам’ятками на нашому шляху, не було можливості оглянути інтер'єр споруди. Що ж, можливо, більше поталанить іншим разом. Як ця фінальна пам’ятка, так і більшість інших, оглянутих упродовж подорожі, варті неодноразових відвідувань допитливими туристами.

Прямуємо додому, до стольного граду Києва.                                     

Пройдено 1500 км нашими шляхами. Безумовно, для автомобіліста чи не найактуальнішим моментом у подорожі є якість доріг. Вона у нас, нажаль, поки що загалом залишає бажати кращого. Але слід віддати належне. Хоч і фрагментарно, ми отримували насолоду від нового майже ідеального дорожнього полотна. Наприклад, дуже вразив у цьому плані древній Чернігів. У центральній частині міста на багатьох дорогах проведено реконструкцію на європейському рівні.

Подорож, окрім культурно-історичних пам’яток, вразила природними принадами нашого краю. Які красуні у нас ріки – зачарована Десна, красень Сейм, Снов, «що в’ється попід гаєм». Які приголомшливі краєвиди відкриваються з їхніх берегів! І що приємно здивувало – чистота та прозорість води у ріках. Можливо, це було пов’язано з порою року, можливо з певними процесами у нашому житті та у природі …

До нових зустрічей, краю історичних міст Київської Русі!

Шановний читачу, дякую за перегляд звіту! Бажаю цікавих та змістових подорожей!

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.3
голосов: 6
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 

Пользователь
Отзывов: 92
 
2 января 2019 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: IV Спасибо за отзыв. Да, с фото получился ляп. Судя по всему, не открываются те фото, формат которых делал более узким, чтобы помещались 3 фото в ряд. Естественно, понятия не имел, что это повлияет на их открываемость.
 

Пользователь
Отзывов: 211
 
27 декабря 2018 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Да, уж. Труда вложено не мало. Прочитал до конца. Во многих местах был. В этом году занесло аж в упомянутое вами село Стольное, но вот церквушку из центра села не видел.
 

Пользователь
Отзывов: 477
 
25 декабря 2018 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Отчетище! И готовый путеводитель! Жаль, что не открываются новые фото, а фото скопированные с книги открываются. Наверное опять баги сайта. Интересно, по времени сколько заняло это путешествие? +10!