Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ

Коні в тумані, кам'яні велетні і різнокольорові слимаки
Коні в тумані, кам'яні велетні і різнокольорові слимаки
Київ - Камінне Село - Соколині Гори - Острог - Межиріч - Кременець - Підгірці - Львів - Бубнище - Сколе - Київ
Добавлен: 30 мая 2016 г.
Просмотров: 2627
Автор: step
Продолжительность: 13 дней
Пробег: 1800 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.7
голосов: 7
6  
Отзывы

Звіт за минуле літо, я, як завжди, пишу в травні, коли починаю готуватися до відпустки і хочу подякувати всім, хто не полінувався написати про свою подорож. Ми ж в минулому році знову їздили на захід від Києва. Екіпаж складався з двох дорослих і двох дітей - 15 і майже 3 років. Люди! Катайтеся з дитиною з наймолодшого віку! Малюсінька однорічна дитина - ідеальний мандрівник, який спить по півдня і в машині, і в колясці, і в кенгурушці, не вміє тікати, ховатись, хотіти морозива, на майданчик, додому в Київ, картоплю Макдональдс, забрати в машину коняку, корову, равлика, білку, крутити кермо і фотоапарат, а головне - дуже легка.

Першим пунктом нашої подорожі було Камінне Село, в яке, як і в більшість місць, що розташовані недалеко від дому, попадаєш, коли вже років десять похочеш. Легенди про виникнення Камінного Села - просто з Вікіпедії:

"Назва «Камінне Село» виникла з однієї такої легенди, що розповідає про те, як колись у лісі було багате село. Одного разу через нього проходив старий в убогому одязі і попросив хліба у господаря багатого двору. Той махнув на нього рукою: «Іди собі, чоловіче, ніколи мені». Старий, яким виявився сам Господь, що спустився на землю, вийшов з села, озирнувся і село враз скам'яніло. На одному з каменів, де він відпочивав, залишився величезний слід босої ноги.

Інша легенда розповідає про битву, що відбувалася на цьому місці між Богом (у варіанті — Ісус) і темними силами. Після довгої битви Сатана був переможений, на камінні залишилися глибокі подряпини від його пазурів. Бог же, повертаючись на небо, ступив кілька кроків по каменю і залишив відбитки.

Багато каменів дійсно обрисами нагадують сільські будинки, тут є свій «майдан» зі «школою», і навіть «церква». Найчастіше туристи відвідують камінь зі «слідами Бога», до нього спеціально приставлена драбина. За повір'ям, «слід» цей дає паломникам здоров'я і здійснення бажань".

В коментарях до звітів (а Камінне Село згадується в 4 звітах на сайті) було запропоновано два варіанта дороги, тож ми їхали туди через Радовель-Рудню-Радовельську-Замисловичи-Рудню-Замисловську, а назад - через Олевськ. Що ж, в минулому році дорога через Радовель була трошки кращою, ніж через Олевськ. Хто поїде так, як і ми, ось вам пару вказівників:

Вже перед останнім селом буде місточок, на вигляд дуже хисткий, я збігала в село і запитала, чи по ньому щось проїздить важче за віз, сказали, що й вантажівки їздять. Проїхали і не розламали. Координати на сайті трошки не відповідають дійсності, ми розділилися - один самий наполегливий поліз в чагарі шукати за координатами, а троє лінивих пішли по доріжці і за десять хвилин побачили перші валуни.

Слів немає, яка там краса і спокій. Ми не шукали сліди Бога, а, навпаки, намагалися триматися подалі від доріжки, там де валуни трошки нижчі, але слідів існування людства немає. Для вигулу дитини це місце чудове - кому не подобається лазити по величезним каменюкам, шукати будинки і проходи, а потім наїстися досхочу чорниці.

На трасу ми виїхали через Олевськ, і до вечора нам треба доїхати до першої зупинки - Соколиних Гір. В цьому році ми змушені були згадати, що крім готелей і хостелів в світі є ще така зручна річ, як намет. Тобто, про всяк форс-мажорний випадок намет завжди валяється в багажнику, але користувались їм вже дуже давно. А в цьому році бюджет дозволив або екскурсії по Львову, або ночівлі в готелях - ми обрали намети і не прогадали. Соколині гори стали для мене відкриттям сезону. Це одне з найкрасивіших місць в Україні за моїм списком: Ласпі (яким воно було пару десятиріч тому), Бакота, Шешори-Пістинь і відтепер Соколині Гори. Ретельно вивчивши всі звіти і відгуки, ми під'їжджаємо до Соколиних Гір.

За легендою, Соколині гори названи на честь закоханих - молодої князівни і простого парубка, що перетворювалися вночі на соколів, щоб зустрітися. Бо ж князь, звичайно, посадив доньку у найвищу замкову вежу. А після батьківського прокляття закохані так і залишилися соколами і оселилися на цих горах.

Виходячи з описів, там дуже красиво, але про те, щоб долізти з дитиною до води, не треба й думати, ми не засмучуємося, викупаємося вже в Сколівських Бескідах, нічого. Та по дорозі підвозимо дядечка, який відразу запрошує нас в гості - навіщо, мовляв, вам з дитиною ті комари над водою, ночуйте в мене, домашні яєчка, парне молочко, ліжка - вони ж зручніші за каремати. Ми ввічливо відмовляємося і отримуємо найкращу сплату за проїзд: "Їдьте прямо, за кілька метрів перед(!) ямою повернете вліво, і буде вам щастя". І так, це було воно - виїзд просто до води, дуже замаскований гіллям дерев. Вірніше так, просто до води можно доїхати бусиком, вантажівкою, або як ми, позашляховиком, бо дорога там умовна. Та для інших машинок там є інша дорога - до води буде хвилин п'ять, по-рівному, з дитиною пройти зовсім безпроблемно.

Чоловік (людина з досвідом) і донька (кожен рік в туристичному таборі) ставлять намети. Ми з малявкою їх тролимо, бо що ж робити, коли сам не вмієш. Ще не стемніло, а ми вже викупалися, подивилися на їжака, і маємо житло. Правда, тенти не натягнені, ну і нічого - спека стоїть страшна, сподіваємося, що дощу не буде. Його і не було - правда, лише в цю ніч. Тепер я поділюся таємницею - як побачити Случ в усій його красі.

Звечора добре нагодуйте дитину салом з помідорами, що їдуть ще з Києва - і на ранок, о пів на п'яту, ви вже будете на природі - хто на ногах, а хто на горщику. Якби не це - в житті я б не встала так рано. А далі дивіться самі:

Поки водій, що вчора геть втомився, відсипається, ми спостерігаємо, як народжується день, і навіть дітям не нудно.

Далі повертаємося до Губкова, щоб подивитися замок, та по дорозі ще кілька фоток з боку Мариніна.

Перший дерев'яний замок тут виник ще в 10-13 сторіччі, але його разом з поселенням знищила монголо-татарська навала. Кам'яна фортеця з'явилася у 15 сторіччі. Перша згадка про замок належить до 1504 року, коли його, поселення і призамкову церкву вщент зруйнували татари. З початку XVI ст. володіли місцевим замком магнати Семашки. Губків згадується також в актах від 1596 року у свідченнях возного про те, що замок був взятий сотнею війська Григорія Лободи під час повстання Наливайка. З XVII ст. замок перейшов до родини Даниловичів, а від них — до Цетнерів. Тоді вже в замку був свій бургомістр і лавники (члени міської управи). В 1704 році, під час Північної війни проходячи через Губків, російські війська Петра І зовсім сплюндрували містечко і знищили замок, а 1708 року шведи остаточно зруйнували замок, після чого він не відбудовувався, а село перебралося на протилежний берег, туди, де зараз Соснове.

Руїни замку самі по собі мальовничі, а ще більш мальовничі краєвиди, що відкриваються з нього. Та ми вже поламались: на під'їзді до замку малявка згадує, що вона прокинулась, коли ще й ранку не було, і починає хотіти пити, спати і плакати, і на ручки лише до мами, а до тата не хоче, бо "в тата важкий капелюх". А мама, до речі, теж прокинулась так само рано, і сил тягати на собі дитятко не має. А хотілося б побути там довше, може, взяти в гастрономі ковбаски і водички, та зробити привал, або просто ще якийсь час посидіти над Случем. Може, наступний раз, коли ми там будемо, то буде нагода пошукати скарби князів Семашків, які, як це водиться, заховані у підземеллях замку. Або навіть булаву Богдана Хмельницького, яка теж зарита десь в околицях замку і чекає на того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади. Або уважніше роздивитсь цілком реальні квіти, що ростуть в околицях, серед них 19 видів рідкісних рослин, 10 з яких - орхідеї.

Дорогою на Острог в селі Великі Межирічі - напівзруйнований костел. Скільки всього в нас розкидано такого мальовничого, романтичного, напівзруйнованого, зруйнованого, непотрібного. Слів немає, як шкода Червоногород, який вже не побачить моя меншенька. А в минулому році екскурсовод в Таракановому форті казав, що вони всі мріють, що форт викупить який-небудь олігарх - може хоч десь дахи відновить, бо на державу в цьому питанні надії немає, а руйнація йде. Сумно.

Вже в Києві я читаю про Великі Межирічі. Виявилося, що в цьому селі ще є палац, може іншим разом подивимся. А величний храм Святого Антонія був збудований на початку 18 сторіччя. Він вражав своїми розкішними вівтарями і розписами. Знов сумно.

І ось ми приїхали в Острог, про який я нічого розповісти не можу, через те що настрій у малявки не покращав. А я так хотіла до музею друкарства! Спеціально планувала поїздку так, щоб Острог не припав на музейні вихідні. До музею я потрапила і здалечку із заздрістю спостерігала, як чоловік із старшою донькою слухають екскурсію. Ну нічого, ми з малявкою проте порахували в музеї всі сходинки - і вгору, і вниз, і контрольний перевірочний підрахунок. А, ще роздивились акваріум на вході. Та кілька фоток є. Це перший в Україні вишитий Кобзар. В книгу, яка створена майстринями з Рівного Оленою Мєдвєдєвою та Анною Тимошок, увійшли всі твори з першого Кобзаря 1840 року і картини Тараса Шевченка.

По тому ми ще погуляли по Острозькому замку, але вже без екскурсій, щоб мені не було заздрісно. Там, в замку, можна набрати водички - збоку під парканом є колонка - це тим, хто планує, як і ми, спати в наметах. Ще по дорозі бачили джерело між Острогом і Кременцем, біля села Новостав - капличка і джерело поруч з клумбою і автобусною зупинкою. А ще не бачили, але нам хтось з місцевих порадив - село Липки біля Гощі (поворот на Свято-Успенський (?) чоловічий монастир) - в кількох кілометрах від траси цілюще джерело - від захворювань нирок.

Наступна зупинка - Межиріч, тут ми хочемо заночувати на березі озера біля монастиря. Кажуть, зранку, він відображується в озері - і краса неймовірна. Вже розбалувані Соколиними Горами ми впевнені, що це якийсь мальовничий закуточок далеко від людей. Але ні - монастир і озеро розташовані в центрі села, людей повно - бо ж спека, спочатку здається, що не тільки намет, а й рушник кинути ніде. Та огледівшись, ми знаходимо місце ближче до монастиря. Щоб побачити розпіарене нам вранішнє відображення, треба зупинитись на іншому боці, а він абсолютно не підходить для ночівлі з дитиною - вузький берег біля дороги. А потім діти побачили лебедів і знайшли в машині залишки бубликів - і ми вже закохались у це озеро.

Наплававшись, ми хочемо поставити намети, а дзуськи - земля тверда, як камінь, і кілочки просто гнуться. Воно б нічого, але після кількох тижнів спеки всі погодні сайти обіцяють грозу. Їхати далі теж не виходить, в нас поламалась одна фара, і шукати притулку по темряві невідомо де з однією фарою не хочеться. За десять хвилин всі пляжники розбігаються і ми залишаємося ідеальною мішенню для блискавок - два намети (з кілочками, що лежать на землі) і машина на відкритому березі озера. Ще й поруч монастир, де всі монахи, зрозуміло, моляться, щоб бахнуло не в них. 

Що це була за ніч! Після першої грози чоловік вискочив подивитись, чи не намокла земля, може кілочки вже втикаються. Ні, не намокла. Я скрутилася навколо малявки, щоб її трошки менше заливало. До чоловіка і старшої в намет прийшлов приблудний собака - боятися разом. Після третьої грози, що пройшла по нам, я все ж таки заснула. Намети вистояли без кілочків!

Залило лише з боку грози, діти і собака залишились сухими, правда ми з чоловіком трошки підмокли. А на ранок було все так, як ми вчора замовляли: величезне озеро все в лататті, по якому бігають курочки, плавають лебеді і чайки, з одного берега мукають корови, з іншого дзвонять у монастирські дзвони - і ми одні на всьому березі, жодної живої душі, окрім вже знайомого собаки.

Поснідавши і попрощавшись із собакою, ми вирушаємо далі.

До речі, добре, що ми не стали там, де фантастичне відображення, все одно сонця не було, тож ніяких відображень не було теж. Було так:

Наступна точка - Кременець, гора Бона. Вже кілька разів ми транзитом проїжджали повз неї, тож в цей раз вирішили обов'язково заїхати. Назва гори - Бона - пов'язується із відомою польською королевою Боною Сфорцею, і хоч вона, вірогідно жодного разу не відвідувала замок, який не збудувала, а отримала в подарунок до весілля, народні легенди зробили її українським варіантом Елізабет Баторі. Майже достеменно відомо, що в якості косметичних процедур вона використовувала ванни з крові незайманих дівчат, що й дало свої результати - королева звабила всіх стражників замку, які майже всі потім були страчені. Насправді, замок був збудований набагато раніше, а вчені ставлять під сумнів сам факт відвідин Боною Сфорцею Кременця. Та місця, оповиті легендами, завжди цікавіші, ніж "просто місця".

Я дуже раджу всім, хто мандрує Західною Україною з дітьми, книжку Андрія Бачинського "Неймовірні пригоди Остапа і Даринки". Малій вона зараз за віком не підходить, бо розрахована на 12-14 років, а старша колись прочитала її з задоволенням. Опис з сайту видавництва:

"Ці правдиві (ну... майже правдиві) історії, що народилися з леґенд Прикарпаття й Тернопілля, тато Остапа й Даринки розповів з їхніх слів. А для більшої переконливості Даринка супроводила його розповіді власними ілюстраціями.

Під дією чар старого карпатського мольфара близнята Остап і Даринка потрапляють у минуле. Щоб повернутися назад, їм необхідно визволити опришка Івана та його кохану Марисю, доньку воєводи Золочівського замку, з полону закляття чорного чаклуна. І щоб побороти його чари, дітям доведеться подолати довгий складний шлях через непролазні хащі карпатських лісів, темні підземелля львівських костелів та неприступні стіни замків, які охороняють древні духи й привиди. А відтак вони ще мусять подолати страшну королеву-відьму Бону, щоб урятувати свою меншу сестричку Оленку... Та коли вони разом – їм ніщо не стане на заваді!"

А ми дихаємо чабрецем, що росте на руїнах давнього замку, і милуємося краєвидами, що відкриваються з його стін. Малявка награлась з виноградним равликом, які живуть перед входом до замку, і хоче взяти його додому. Ні, не можна. А Почаїв, так, дійсно видно навіть в похмурий день.

Зовсім трошки погуляли містом, тому що в цей раз маємо ще одну обов'язкову точку - палац біля Львову. Жоден з цих палаців ми ще не відвідували. Дуже спішимо дістатися Підгірців і все одно запізнюємося. Біля входу до палацу дядечко пропонує нам показати, як пройти до палацу через хвіртку: "Ну, ви ж не будете там палити багаття і смітити, правда?" Воно, звичайно, великий гріх ходити в музеї без квитків, але ми так вже налаштувались нарешті побачити замок, що дали собі чесне слово не смітити і не палити багаття, і пішли таки через хвіртку.

І тепер ми вже направляємося до гарячої води і даху над головою. Попереду їде вантажівка - ми сприймаємо її як зірку, що вказує нам шлях.

У Львові ми зупинилися в хостелі Комфорт на вулиці Січових Стрільців, 8. Це напротив провулка Крива Липа. Для дитини - неймовірне щастя - три двоповерхових ліжка, куди там готелю чи квартирі. Хазяїн люб'язно запропонував свій гараж, щоб ми висушили намети і спальники, тож однією проблемою відразу стало менше. Залишилося полагодити фару і заправити кемпінгаз, який полегшав за дві доби. Кемпінгаз можна у Львові заправити за якимось з цих телефонів (це одна контора, не пам'ятаю, за яким ми дозвонились): 063-426-68-28 067-196-99-28 095-260-87-79.

Два з трьох днів у Львові вирішено присвятити екскурсіям - на гроші, що зекономлені в наметах. І дуже правильно, бо в цьому році екскурсії для нас вже закрились - в 2 з хвостиком роки дитина ще могла періодично сидіти в колясці і їсти морозиво, а от зараз вже категорично не хоче. З нами - улюблений екскурсовод Богдан Лозинський.

Два дні екскурсій - це страшенно багато, я стільки інформації обробити не можу. Кілька уривків:

Ресторан "Купол". Колись давно цей будинок належав родині Ванди Моне, з ім'ям якої пов'язана одна з львівських історій кохання. Шістнадцятирічна Ванда і художник Артура Ґроттґер закохалися під час балу - з першого погляду. Під час танцю художник освідчився дівчині. Та дозволу на шлюб з бідним художником Ванда не отримала. Щоб заробити грошей, Артур виїхав до Парижу, де і написав свої найвидатніші картини. «Моя ти найдорожча! — писав Ґроттґер коханій. — Я нічого не бачу, ані не чую, окрім тебе єдиної. Став людиною без думок, життя і змісту, якщо йдеться про справи, які не торкаються Тебе чи мого кохання. Одним словом, без Тебе я не вартую нічого ні в думках, ні у вчинках». Цикл картин було продано цісареві, та підвело здоров'я - художник помирає від туберкульозу. Ванда намагається приїхати до нього, збирає гроші, і от коли гроші вже зібрані, отримає звістку про смерть коханого. Дівчина продає свої коштовності і через півроку перевозить тіло Ґроттґера додому, на Личаківське кладбище.

Цитадель. Цитадель - це не лише одна башта, а цілий комплекс фортифікаційних споруд австрійських часів. Фортифікаційні роботи там почалися ще в 17 сторіччі, але остаточно Цитадель збудували після збройного повстання 1848 році.  1 листопада австрійські солдати вчинили напад на двох національних гвардійців, тим самим викликавши у Львові заворушення та демонстрації. Австрійські війська відкрили вогонь по демонстрантам, що й стало поштовхом до повстання. Протягом ночі на вулицях були збудовані барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих. До них приєдналася частина національної гвардії і студенти. З місця, де зараз Цитадель по повстанцям було відкрито артилерійський обстріл. Було вбито 55 і поранено 75 чоловік, згоріли будинок університету з бібліотекою, театр, технічна академія та ратуша. 3 листопада в місті оголосили стан облоги. Кількасот учасників повстання було віддано до військового суду, національну гвардію повністю розпущено, заборонено збори та політичні товариства тощо. Так от, Цитадель збудували після цього повстання. Вона збудована не так, щоб захищати Львів, а щоб стріляти по ньому - на майбутнє. Під час україно-польської війни у перших числах листопада 1918 року Цитадель зайняв український гарнізон. Для захоплення Цитаделі поляки організували спеціальну бойову групу "Цитадель". Основний наступ поляків був спрямований на південну башту. Після кількатижневих боїв, у ніч з 20 на 21 листопада ця башта була взята. З тих пір і стоїть вона напівзруйнованою. А в часи Другої світової війни там знаходився концтабір Stalag-328 "Tsutadell", через який пройшли близько 280 тисяч в’язнів. Зараз у башті №1 розташоване книгосховище, в башті №2 – готель, башта №3 перебуває у напівзруйнованому стані, а №4 відреставрована. Збереглися вали та потерни Цитаделі, а також німецькі бомбосховища й кілька дотів. А з другої башти відкривається чудова панорама Львову - пам'ятаєте, Цитадель будували так, щоб Львів обстрілювати.

Стрийський парк. Його почали облаштовувати в кінці 19 сторіччя. Та спочатку парком стала лише нижня частина, а там де зараз верхня - був пустир. Оці всі схили здебільшого були насипані для Галицької крайової виставки 1894 року. Зараз залишився лише один павільон від тієї виставки, а в кінці 19 сторіччя там було збудовано 129 (!) таких павільонів. Там була справжня нафтова вежа - працююча, копальні солі та озокериту, лісосплав, концертний зал, водонапорна вежа, електричний фонтан, що бив на висоту 50 метрів і підсвічувався в темряві, ватерклозети, канатна дорога, давньогрецький храм і гуцульська церква, там був проведений перший в Україні футбольний матч, виставку відвідав цісар Франц Іосиф, який запізнився на якийсь офіційний захід, тому що катався на канатці - якась фантастика. В Вікіпедії все це написано, дуже багато літер. Уявіть собі це все, гуляючи верхньою алеєю Стрийського парку.

Личаківка. Батьківщина батярів, тут жила та тусувалась батярська еліта. Кацараба, макітра, циферблат, кандиба, крис, мешти, мєнт, ксіва, манята ... Якось, прогулюючись Площею Ринок, батяр привселюдно заявив, що має імператора в "одному місці". Його заарештували. Друзі найняли адвоката, який зумів довести, що це було сказано хибне місця перебування Франца-Йосипа І, за що його засудили всього навсього до 2 днів у в'язниці... Радіостанція "Весела львівська хвиля" з Щепком і Тоньком і піснею "Тільку ві Львові".

Ховаймо на спід тягар наших бід,
І в Штати нема чо тікати.
Таж пиво у нас холодне, як лід,
Дівчата солодкі, як мід.

Якби ще десь раз я вродитисі вмів, то
Тільку ві Львові.
Так люблю той Львів, що бракує ми слів,
Львів то є Львів.

Шевченківські гаї. Я вже поламалась, а от дитина ожила - тут і курочки, і качечки, і навіть бджоли є. Всюди можна залазити, повно сходів - набагато цікавіше, ніж в колясці сидіти.

Третій день ми відпочиваємо від знань і гуляємо самі по Підзамчему. Це такий Львів, як і туристичний, але не туристичний. Там звичайні магазини, зовсім недорога їжа і немає вуличних музикантів.

Таким чином, ми пробули три дні у Львові і лише пару разів прогулялися пішоходним центром, а не провели там, як раніше, весь час.

І ось ми їдемо далі - до друзів в Сколе. Я вже писала про Сколе в попередньому звіті.

Палац Гредлів. Зовсім по-іншому сприймається після екскурсії по Стрийському парку. Той лісосплав, що був влаштований там під час крайової виставки, рекламував саме виробництво Гредлів - найбільших власників лісів в цьому районі. А палац, що був куплений у графа Камінського, Гредлі розширили і перебудували. Працювали там знамениті віденські архітектори. Біля палацу розклали прекрасний парк, де посадили екзотичні дерева і квіти. Його окрасою був інкрустований фонтан.  Квітами з гределівської оранжереї був засаджений і міський парк. Звичайно сучасний його стан далекий від тих часів. Зараз канікули, на сходах гріються ящірки, в парку квітнуть троянди - дуже гарно. До того, ми дізнаємося, що дід нашого друга був у Гредлів єгерем, а екскурсію нам проводить випусник інтернату, тож наші знання поповнюються історіями про Гредлів і про вчителів інтернату.

Кам'янка і Тисовець. Нарешті дитина доїхала до води і камінчиків.

Скелі Довбуша. Ця легенда насправді стосується не безпосередньо цих скель, але пасує до них так само. В принципі, вона підходить до будь-яких великих каменів. Колись давно в горах жили велетні - такі собі надлюди, могутні, розумні, працьовиті і сміливі. Їхній тато - самий великий велетень наказав їм спуститися з гір, щоб поділитися своїми знаннями і вміннями з людьми на рівнині. Пройшло багато років і старому велетню прийшов час помирати. Він заграв у трембіту, і, звичайно, його сини на рівнині почули і повернулися до батька. Велетень надавав їм різних гарних і правильних порад і помер - перетворився в камінь. Більшість його дітей розійшлися назад, але старші вирішили, що негоже поливати могилу батька слізьми, а лише кров'ю і пустили собі кров над цим каменем. І так звідти і пійшло - що "рівнинні" люди краще вміють сіяти-пахати, а "гірські" - проливати свою кров і боронити свої гори, политі кров'ю тих велетнів. Ну а гори у скрутні часи завжди допомагають "своїм".

Для дітей тут є, де ховатись і куди залазить, є сходинки на скелі, а також є коні. А для мене несподівано знайшлися лисички.

Ми їхали на ці скелі Довбуша через Моршин, а за Моршином закінчується Львівська область - і оп - починається Франківська. Я десь прочитала, що Франківська область - це батьківщина героїв, тому що лише герої можуть їздити такими дорогами. Звичайно ми доїхали і туди, і назад у Сколе, хоча я хотіла повертатись через гори. Охоронець на в'їзді сказав, щоб навіть думать забули, бо застрягнем. А через пару тижнів після нашого від'їзду наші друзі поїхали туди як раз через гори і сказали, що ми б легко проїхали.

Ще пару днів - і нам час повертатися, тож ми проводимо їх в лісі, на березі річки Опір. На вихідні багато людей беруть намети і виходять (виїжджають тут не підходить) "на природу". Хтось доходить до озера або до річки і стає наметиком, хтось трошки піднімається, а хтось лізе високо в гори. Ми були серед тих, хто трошки піднявся - так, щоб і на річку можна було сходити викупатись, і смереки з усіх боків були. Розповідати про те, що в лісі класно, я думаю, не треба. А ось що розкажу: собачку нашого товариша, малюсінького тер'єрчика, легшого за нашу кицю вкусила гадюка. Саме для таких випадків ми завжди тягаємо в Карпати дексаметазон - і ось він вперше знадобився. Тож всім раджу - ампула + шприць місця не займають, а знадобитись може.

Вночі йдемо на полювання: вполювали мишку, жабку і слимаків. Вони такі чудові, всі різнокольорові. Ми їх до ранку посадили в обрізану пляшку, щоб вдень роздивитися - так вони вдень ще яскравіші. Місцеві на нас дивляться, як на дурників, мовляв, от люди, слимаків не бачили. Я навіть хочу парочку забрати додому - в компанію до своїх ахатінок, але Грінпіс в особі дочки не дає, каюся і відпускаю тварючок на волю.

І ось вже час додому, щоб зовсім без пригод - неможливо, акумулятор нам каже: "Не треба було мене використовувати дві доби для підзарядки телефонів і ноутів". Відважна "Таврія", яка вибралася до нас, не допомогла - прикурити не вдалося, тож чоловіки на цій "Таврії" їздять по району і шукають, де можна зарядити акумулятор. Звичайно, це неділя. А жіноча половина чекає, гуляє, збирає м'яту та чабрець. Ну от і все, акумулятор в машині, поїхали. Знову в черговий раз ми забули конче необхідний мені на кухні камінчик (щоб капусту квасити), тому в наступному році мусимо повернутись.

Може хтось захоче, як ми, переїхати з Житомирської траси на Варшавську між Новоградом-Волинським і Житомиром, то не робіть цього, особливо вночі. Їдеш спочатку по чомусь, що схоже на розбомблену дорогу, їдеш, їдеш, а потім бачиш древній знак "Обережно! Ремонт дороги!". За знаком розумієш, що таки то було золото. Добре, що в нас залишився один диск, який ми не встигли прослухати за подорож - "Irish pub music" - дуже він підійшов до такої дороги, і під п'яні пивні пісні ми приїхали на дачу, де на нас чекають наші тваринки і найкрасивіші в світі заходи сонця. А хто хоче на ці заходи подивитися - приїжджайте в Бабинці, що під Києвом, виходьте в поле і ловіть кайф.

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.7
голосов: 7
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ
Бьютифул Карпаты (3 дня, 587 км)
Впервые в Италии (18 дней, 2000 км)

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 258
 
18 июня 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Отлично написано! Чтение в удовольствие. "Тепер я поділюся таємницею - як побачити Случ в усій його красі.Звечора добре нагодуйте дитину салом з помідорами, що їдуть ще з Києва ..." -  здесь я от души хохотала. Спасибо за ценный совет! Фото с конями - незабываемы. Такое увидеть - редкость, наверное, это был подарок вашей семье за любовь к путешествиям.
 

Пользователь
Отзывов: 11
 
14 июня 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дуже цікавий звіт.Читаєш на одному подиху.Дякую вам.Фото з кіньми заворожутью.
 

Пользователь
Отзывов: 42
 
6 июня 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Спасибо за отчет! Интересно! А фото речки в тумане просто обалденные.
 

Пользователь
Отзывов: 213
 
31 мая 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Хороший отчёт. В палатке хоть  раз в год переночевать нужно.  Впечатлений на весь год, а особенно когда в бурю попадаешь, то и на всю жизнь. И как потом приятно оказаться  в кровати по приезду домой.
 

Пользователь
Отзывов: 109
 
30 мая 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дуже цікавий звіт . Світанки біля річок завжди чарівні)
 

Пользователь
Отзывов: 335
 
30 мая 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Отлично написано! Случь в тумане с конями - просто блеск! Маленькой путешественнице - респект!