Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ НА АВТОМОБИЛЕ

Серпневими дорогами України
Серпневими дорогами України
Харків - Канів - Чигирин - Умань - Меджибіж - Чернівці - Осмолода - Стрий - Львів - Підкамінь - Тернопіль - Тригір"я - Харків
Добавлен: 25 ноября 2015 г.
Просмотров: 8947
Автор: Svan
Продолжительность: 17 дней
Пробег: 4200 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.5
голосов: 10
11  
Отзывы

ПУТЕШЕСТВИЕ СОСТОЯЛОСЬ НА АВТОМОБИЛЕ:
Chevrolet Aveo
Марка: Chevrolet Aveo
Средний расход топлива в поездке: 6.7 л/100км

Мої вітання всім "старожилам" клубу!

Знайшов вас в інтернеті ще минулого року, зрідка щось читав тут. Але насправді, багато часу почав засиджуватися тут тільки в цьому році, коли готував свою поїздку. Знайшов  для себе на сторінках клубу дуже багато корисної інформаціїї, і ще на стадії підготовки вирішив: ось зїжджу, і обов"язково зареєструюся, та напишу про свою поїздку.  Просто вважаю, що чим більше людей пізнають Україну, тим краще. Хтось прочитає мій звіт, і дізнається про щось нове, а можливо, й сам захоче поїхати. І це - добре!

…Ми сидимо в невеличкому сімейному готельчику в Карпатах, в селі з трохи незвичною назвою – Осмолода. Власне, саме ця назва стала головною причиною того, що  для нашої «карпатської» частини подорожі я вибрав саме Осмолоду. Слово це звучало якось незвично та мелодійно.

Разом з нами перебувають дві польські сім'ї, що теж приїхали в Осмолоду трохи прогулятись кам'янистими стежками Горган. Ми спілкуємось різними мовами, але непогано розуміємо один одного. І якось в нашій розмові вигулькнули слова про те, що з Осмолоди до Варшави – 560 км шляху.

- Всього 560, а ми зі свого Харкова «намотали» вже близько двох тисяч, - з усмішкою промовляю я.

Поляки теж сміються, розводячи руками: мовляв, велика Україна, про що тут говорити. І цієї миті я загострено відчув те, про що давно знав: моя держава велика і дуже різноманітна. І думками відкочуюсь в ті дні, коли ми починали свій маршрут…

Виїжджали ми зі свого Харкова в обідню пору. Був спекотний день середини серпня. Було нас – дві автівки, дві сім'ї, і ще наша собачка, міні-такса Боніта. 

Перші дві сотні кілометрів ми рухалися по трасі "Харків-Київ", вона в відносно гарному стані. Заночували під Мгарським монастирем (це поряд з Лубнами), на річці Сула. Якщо з'їхати з київської траси в напрямку монастиря і зразу ж піти вправо, то попадете на вигін, де пасуться корови і відпочивають жителі Лубен та знаючі автомобілісти, в яких є трохи часу для відпочинку.  Вигляд на Мгарський монастир з місця нашої стоянки.

А це, власне, сама Сула.

З самого ранку, попивши кави, ми пішли на оглядини монастиря. Забігаючи вперед, наголошу, що в цій подорожі ми бачили досить багато монастирів, тому я не буду детально описувати кожен, а просто відзначу те, що здалось мені найважливішим.

Мгарський монастир офіційно був започаткований в 1619 році, його побудовано на гроші княгині Могиляни Вишневецької. В 1654 тут помер, повертаючись з Москви, Царгородський Патріарх Афанасій III. Це були ті часи, коли Москва відчайдушно тиснула на Константинопіль, щоб той дав їй митрополію, яка офіційно була тільки в Києва. Мабуть, дуже вже тисли там на Афанасія. smiley

А ще через 9 років послушником монастиря став син Б. Хмельницького Юрась.

Мені ж особисто Мгарська обитель запам'яталася хорошими яблуками. 

Покинувши Мгар, поїхали далі по трасі на Київ, через деякий час звернувши на Переяслав-Хмельницький, але не на основному з'їздові, а через село Жовтневе. Там дорога досить пристойна. Незабаром, вже коли минули Переяслав-Хмельницький, в'їхали в село Цибли. Тут є залишки церкви Св. Іллі, яка стоїть на мілководді Канівського водосховища. Той, хто хоч трохи знає карту України, безперечно  помічав, що наш Дніпро зараз має вигляд власне не річки, а суцільних водосховищ, які вервечкою тягнуться одне за одним. Так, ми отримали великі гідроелектростанції та канали, але втратили, на жаль, сотні сіл, які свого часу були затоплені. Церква в Циблах є сумним нагадуванням про такі села, знищені заради електрики… Ось вона, вдалині на невеличкому острівцеві, а ближче підійти не довелося, бо глибоченько.

Тут же, неподалік від церкви, ми скупалися в дніпровських водах. Біля берега довго було мілко, і я сфотографував тут невеличку групу людей, які вже виходили на берег, а до того десь з півгодини співали українських пісень, ставши в коло по пояс в воді та обійнявшись. Можливо, це був якийсь місцевий хор? 

На правобережжя Дніпра ми переїхали в Каневі, і зразу ж подалися до Тарасової гори. Власне, я вже давно хотів тут побувати, але все щось заважало.

Місце красиве, з хорошим краєвидом на Дніпро, хоча, звичайно, цінність його не в краєвидах. Тут працює музей Кобзаря, до якого ми не заходили, але зайшла Боніта. smiley

Я не буду виставляти тут фото Тарасової гори, бо це місце сфотографоване тисячі разів, а залишу ось цей знімок, який заставляє задуматись…Цей знак встановлено неподалік від пам'ятника Шевченкові.

Після Канева покотились ми далі на південь, в напрямку Кіровограда та Чигирина. На берегах річки Рось є село Межиріч. Там є ось що:

Між іншим, таких стоянок первісних людей епохи палеоліту в Європі розкопано всього кілька. Стоянка ця була добре збереженою, і музей історії в Нью-Йорку навіть відтворив панораму Межирічської стоянки древніх мисливців (принаймі, про це пише всюдисущий Гугл).

Ми зайшли подивитися на розкопки, але вони виявилися зовсім не цікавими. 

Місцеві жителі розповіли, що кожного року тут працюють археологічні експедиції, приїжджають студенти та викладачі, але вони виїхали з села за тиждень до нашого прибуття туди. Якби з нами тут поговорили фахівці, думаю, місце видалось би для нас набагато  цікавішим.

Прямуємо далі в напрямку Чигирина, оминаючи Кіровоград. В селі Мошни – незвичайна церква, зовсім не схожа на православні чи навіть католицькі храми України. 

Чи не правда, що вона нагадує нам щось східне, мусульманське? Справа в тому, що вона побудована головним архітектором Одеси Джорджем Торічеллі по заказу графа М. Воронцова. Граф побажав, щоб Преображенська церква в Мошнах (тодішніх Мошногорах) була схожою на його знаменитий замок в Алупці. Зараз Мошни – звичайнісіньке українське село, а в першій половині 19-го століття, за графа Воронцова, тут був найбільший в Європі парк англійського типу, довжина алей якого сягала 50-ти кілометрів! За його наказом тут було осушено болота, прорито 60 км. каналів, а також побудовано перші в Україні пароплави!

Ні, все ж таки Мошни – не звичайнісіньке село, бо в ньому, окрім церкви, зберігся ще й так званий "будиночок лікаря", побудований за проектом знаменитого київського архітектора В. Городецького. Архітектор часто гостював в селі у своїх друзів, поміщиків Балашових. Мабуть, йому набридло просто пити тут вишневу наливку smiley, і він спроектував для села комплекс приміщень земської лікарні. Одне з цих приміщень не просто збереглося, а в ньому досі живуть люди! (Думаю, жителі цього будинку написали б "на жаль, досі живуть". smiley)

Цього дня стали на ночівлю на околицях Чигирина, в невеличкому сосновому лісочку. Планували зупинитись трохи раніше, та все не видно було підходящого місця. Взагалі, для мене це стало головною несподіванкою подорожі: в Україні важко знайти пристойну місцину, де можна би було "дикарем" заночувати автотуристам на кшталт нашої компанії! Важче навіть, ніж це вдавалося мені в країнах Європи!

З ранку йшов рясний дощ, і він зривався в той день майже до вечора. На щастя, та навіть подив, цей день виявився єдиним дощовим за час нашої подорожі! (На щастя наше, але не жителів країни smiley ) Заїхали в Чигирин.

Про Чигирин знає кожна людина, яка хоч трішки цікавилась історією українського козацтва, гетьманства чи гайдамаччини, або ж просто читала вірші Шевченка. Не менше двох століть це місто було для нашої землі дуже важливим. Зараз Чигирин – невеличке спокійне містечко. Над ним, на Замковій (Богдановій) горі височить пам'ятник Хмельницькому, який видно здалеку. Я звернув увагу на те, що, згідно напису на табличці, пам'ятник будували 15 років!

Поряд з пам'ятником – залишки фортеці, яка свого часу успішно протистояла штурмові 120-тисячної армії османів, але все ж здалася в наступному році, коли турки привели сюди 200-тисячне військо. Люди та часи згодом повністю знищили легендарну фортецю, але зараз тут реконструйовано її частину, так званий "бастіон Дорошенко". Поряд – непоганого вигляду парк. Тут можна взяти собі екскурсовода. 

Внизу, під горою, вибудували ціле містечко "під старовину", так звана гетьманська Резиденція, і там теж можна почути багато про історію Чигирина. 

Заїхали в Суботів, родове село Хмельницьких, що зовсім близько від Чигирина. З часів Богдана тут залишилась тільки одна споруда – оборонна Іллінська церква, офіційна усипальня Хмельницького. Зараз вона зображена на купюрі в 5 гривень. Говорячи строго науково, насправді не зовсім відомо, де знаходиться прах Богдана, а в церкві – його символічний надгробок. 

Поряд з церквою також відтворено кілька реконструкцій житла того часу, і тут також, як і в Чигирині, можна взяти собі екскурсовода (що я, між іншим, і радив би зробити, якщо ви самі не знаєте досить багато з історії цього місця).

А ще на околиці Суботова ( а це досить велике село) збереглися так звані "Три криниці"

За легендою, їх викопали три козаки на місці незвичайного джерела, водами якого місцевий старець вилікував воїнів. Говорять, що вода в криницях різного смаку, але ми не пробували, бо виглядає вона зараз, на жаль, досить забрудненою. Там, на місці, є спеціальна велика ложка, якою можна зачерпнути воду з глибини. 

 

А далі був Холодний Яр, знаменита місцина, славетна своєю старою, гайдамацькою історією, та й новою, вже 20-го століття. Я давно хотів побачити ці таємничо-легендарні місця. І тут хочу зауважити ось що. Коли ви зібрались їхати по Україні, то обов'язково потрібно або самому знати історію тих місць, де будете, або мати такого знаючого напарника, або ж всюди брати екскурсії. Інакше вам буде просто не цікаво. Бо об'єктів історії, які б вражали просто своїм виглядом, були доглянутими, підготовленими "для туриста", у нас досить небагато. Але коли ти знаєш, що тут відбувалося, ці місця зразу постають перед тобою зовсім в іншому ракурсі, відчуваєш їхню значущість, сприймаєш  їх в  історичному контексті.  Чи не в першу чергу це стосується Холодного Яру, місцевості в сучасній Кіровоградській області, площею близько 7 тис. гектарів. Ця місцевість – суцільні глибокі яруги, балки, пагорби, здебільшого вкриті лісом. Навіть клімат тут відрізняється від навколишнього – він прохолодніший. На території Яру є декілька сіл, серед них – Медведівка, де є краєзнавчий музей та можливість замовити  собі екскурсію Холодним Яром.

На жаль, ми поспішали, та й погода, повторюю, в той день була "нельотною", тому ми зупинилися тільки на околицях села Мельники, щоб подивитися на відомий Мотронинський монастир. Він розташований на місці дуже давніх, ще скіфських поселень, а офіційною датою його заснування вважають 1198 рік. Монголо-татарська навала зруйнувала монастир, і його подальше відродження припало на 16-те століття. Тут в 1768 році три тисячі гайдамаків отримали благословення від старців на боротьбу зі шляхтою. Так почалася Коліївщина.
Мені не вдалося зробити пристойних знімків монастиря, бо тут нас накрила страшенна злива з такою грозовицею, яких я мало бачив в своєму житті, хіба що в горах. Ось, власне, вигляд зі сторони головного входу.

Ось так зване джерело святого Онуфрія, а на задньому плані – невеличкий ставок, де, за легендою, гайдамаки святили свої ножі. 

Ось Троїцька церква на території монастиря: 

А це вже – погляд назад, коли від’їжджали по дорозі, і дощ раптово вщух. 

Ми їхали далі до містечка Кам'янка, що на березі мальовничої річки Тясмин. Колись, ще починаючи з 18-го століття, містечком володіла багата та знана в Російській імперії сім'я дворян Давидових. Жили вони, як то кажуть, горя не знали, доки один із Давидових не зв'язався з революціонерами-декабристами, а саме з так званим, "Південним товариством". До наших часів в Кам'янці зберігся невеличкий дерев'яний будиночок, який на початку 19-го століття слугував Давидовим в якості флігеля. Дах будиночку завжди, ще з тих часів, мав зелений колір, тому його досі звуть "Зеленим будиночком". В цьому флігелі Давидови зазвичай розселяли своїх гостей, що приїздили  в Кам'янку. А гості були не аби які! Серед них були і офіцери, що входили в таємне "Південне товариство", і поет Пушкін, який товаришував  з ними, і композитор Чайковський. Не дивно, що зараз в "Зеленому будиночку" розміщується музей Пушкіна та Чайковського. Музей доволі цікавий: наприклад, тут є особисте піаніно Чайковського, а також його прижиттєвий портрет, написаний тут же, в Кам'янці.

Так виглядає будиночок.

Ось піаніно Чайковського.

а це рояль, на якому теж свого часу грав знаменитий композитор. І на якому, до речі, дозволяють пограти, якщо вмієте!

Про декабристів в Кам'янці нагадує не тільки Зелений будиночок. В центрі містечка, над Тясмином, розкинувся невеличкий Парк Декабристів, залишок колись багатого та величного парку сім'ї Давидових. Зараз в парку є пам'ятник Пушкіну, стела "Декабристи в Кам'янці", а також так званий "Грот декабристів". Подейкують, що тут любив відпочивати Пушкін. Недалеко від парку є ще так званий "Зелений млинок",  що має вигляд ротонди. В сім'ї Давидових жила легенда, що саме тут, в млинку, зрадник-офіцер підслухав заколотників та передав інформацію імператору Олександру, що й стало причиною провалу плану декабристів. Коротше кажучи, Кам'янка – те містечко, яке варто подивитися, якщо ви цікавитесь історією Російської імперії 19-го століття. smiley

Але є в Кам'янці ще одне цікаве місце, зовсім не пов'язане з декабристами та Давидовими. Це – Тясминський каньйон. Практично в межах містечка річка Тясмин прорізає собі глибоку ущелину в кристалічних породах, утворюючи скальні береги висотою понад 10 метрів. Кам'яниста ущелина та степ створюють тут красиві пейзажі! 

– а ось на цьому камені, кажуть, полюбляв відпочивати Пушкін. Може бути, адже йому було про що подумати на самоті: тут він писав свої твори про Кавказ, тут згадував про величезні картярські борги, що залишив в Петербурзі, тут мріяв про багату коханку, залишену в Одесі…devil

На вулицях Кам'янки нас знову наздогнав дощ, та такий, що довелось похапцем  виїжджати далі. Вже під самий вечір, розмірковуючи, де ж нам заночувати в такий дощовий час, ми під'їхали до Вільшан. А Вільшани – це не просто село, а село, де була  свого часу головна резиденція пана Енгельгардта, відомого всім поміщика, хазяїна маленького Тарасика Шевченка. Так від російського поета ми "перекинулись" до нашого Кобзаря. А дощ, між тим, раптово скінчився…

 Вечір на річці Вільшанці, що на околиці Вільшан:

З ранку погода вже була доброю, сонячною. Збираємось раненько, і їдемо до села Шевченкове, де поет народився та зростав. Від нашої стоянки у Вільшанах до Шевченкового – кілометрів зо 20, то ж доїхали швиденько. Неділя, в селі тихо, на вулицях порожньо. Це й добре, бо ніхто не заважає в тиші подумки уявити собі, яким село було того часу, коли його вулицями лопотів босоніж малий Тарас…

Біля музею Шевченка побачили ось таку невеличку скульптуру.

 На подвір'ї ж самого музею теж не було нікого. Тиша.. Ось реконструкція будиночка, де жили батьки Тараса (зроблена за його малюнками):

Ось могила його матері:

 

- ось просто околиці музею.

Насправді, в селі залишилась тільки одна аутентична хата тих часів, хата дяка, в якого Шевченко вчився грамоті. Вона знаходиться трохи осторонь від самого музею, але на вулицях є кілька вказівників, та й люди місцеві завжди підкажуть, коли буде потреба. Хата дяка зараз знаходиться в своєрідному скляному саркофазі, щоб легше було її зберегти.  

Коли ми роздивлялися цю хату, до нас раптово підійшло двоє місцевих дітей. Старша, дівчинка, почала декламувати Тарасові вірші, досить непогано, до речі. Хлопчик просто стояв поряд, але вдивлявся в нас пильним поглядом, що однозначно запитував: "Дадуть, чи не дадуть? " Ми дали, а чому б ні? 

З Шевченкового ми поїхали до села Будище. Це зовсім недалечко, кілька хвилин їзди. Малий Тарас, гадаю, багато разів проходив цю відстань пішки, бо тут, в Будищах, була літня садиба пана Енгельгардта, і тут Тарасик служив у пана козачком. На диво, будинок Енгельгардта зберігся добре, можливо тому, що в радянські часи тут розташувалася школа. Зараз сама садиба та парк навколо зазнали реконструкції :

А в парку досі росте старезний дуб, в дуплі якого, за переказами, Шевченко ховав свої дитячі малюнки.

Залишивши шевченківські місця, ми поїхали на південь, в напрямку Умані. По дорозі запам'яталося село Легедзине. Тут діє чудовий музей трипільської культури. Справа в тому, що на околицях самого Легедзиного, а також біля сусіднього села Тальнянка  вчені-археологи розкопали  декілька величезних трипільських поселень, так званих "протоміст". Не хочу вдаватись тут в складний історичний екскурс, завважу тільки, що площа поселення-гіганта сягала 450-ти гектарів, і жило тут, за розрахунками, близько 15 тисяч людей! І це – близько п'яти тисячоліть тому, задовго до розквіту цивілізації Древнього Єгипту!

В центрі Легедзиного розпочато побудову  трипільського поселення-музею під відкритим небом. Ми навіть дізнались, що такі музеї звуться "скансенсами". smiley За задумом, відвідувачі скансенсу зможуть пожити в трипільських хижах, а також взяти посильну участь в археологічних розкопках. Але це – за задумом. Реальність наразі така, що в просторій будівлі музею не вистачає навіть працівників, а ті декілька, що тут працюють, справжні ентузіасти та подвижники своєї справи. Одержують вони копійки, не маючи фактично ніякої допомоги ні від місцевої, ні взагалі від влади. Жінка, що люб'язно провела для нас екскурсію музеєм (а там є експонати, достойні кращих музеїв Європи) має надію хіба що на колишнього Президента Ющенка, який кілька разів приїжджав в Легедзине та обіцяв привести сюди гарних інвесторів. 

– так виглядає недобудована хатинка трипільців на території майбутнього скансену. 

А так - добудована:

Покидаючи Легедзине, ще будучи під враженням від музею, від прекрасної екскурсії, ми запримітили обабіч шляху якийсь меморіал. Зупинились, підійшли. Виявилося, що це чи не єдиний в нашій країні пам'ятник прикордонним собакам. Власне, щоб довго не писати – ось фото, тут все зрозуміло. 

Зараз меморіал розширився, і переріс  суто "собачу" тему, перетворившись на місце, де збираються ветерани-прикордонники, і де на спеціальних табличках викарбувані імена прикордонників, що загинули вже пізніше: і в Афганістані, і в нашу війну на Донбасі. 

Ну а далі була Умань та її знаменитий парк "Софіївка". Про цей шедевр садово-паркового мистецтва, збудований графом Потоцьким для своєї жінки Софії, чули  хоча б якщо не всі, то більшість жителів України. Нема сенсу описувати його, бо, по-перше, це зайняло би  багато часу та місця, а по-друге, кому цікаво - той легко може знайти безліч описів в інтернеті. Скажу тільки, що парк виправдав наші сподівання, хоча ми були тут всього декілька годин. В принципі, його можна розглядати цілий день, а то й два, і не набридне.

На одному з озер парку ходить ось такий кораблик: 

Просто декілька куточків парку:

І вже на схилі сонячного дня ми виїхали з Умані в бік Хмельницька. (Тут, мабуть, варто сказати, що в цей вечір нас стало – на одне авто і на одну людину менше. Просто одному довелось повернутися додому).

Через годину, в селі десь на межі Вінницької та Хмельницької областей, стали на ночівлю на березі сільського ставка, довірившись фразі місцевого дядька: " Та отамечки під осокорками й станете!" Яка ж милозвучна та соковита наша мова!

– вечір "під осокорками".

Наступного дня ми проїхали більше 400-т кілометрів, і це був один з найбільших денних перегонів за всю поїздку. Зазвичай ми проїжджали кілометрів 200-250.  Перше, що дивились того дня – замок в Меджибожі, під Хмельницьким. На жаль, ми приїхали до замку в вихідний день, і музеї, що тут працюють, були зачинені. Замок Меджибіж дуже постраждав від часу та воєн, особливо останньої. Зараз тут проходять реставраційні роботи, щось вже відтворено (як, наприклад, Рицарська Башта з оглядовою площадкою, чи Замкова церква), ще більше – жде свого часу. З оглядової площадки відкривається дуже хороша панорама на річку Південний Буг.

- вхід до замку.

– тут теж є "слід" Шевченка.

Всередині замку роботи – непочатий край:

- замкова церква.

А ось тут діти "підставили" свого вчителя географіїї cheeky.

- погляд на околиці.

Кожного року в серпні в Меджибожі проходить міжнародний фестиваль з рицарськими турнірами – "Древній Меджибіж". На жаль, він повинен був відкритись через два дні після нашого там перебування, тож ми побачили тільки перших його учасників, що розбивали тут свій табір:

Саме ж містечко Меджибіж, чесно кажучи, не виправдило наших сподівань. Тут треба сказати, що в Меджибожі є знаменитий цвинтар, де покоїться засновник хасидізму Баал Шем Тов, чи просто Бешт. Дивно, та в нас розповсюджена інформація, ніби засновником хасидізму є відомий цадік Рабі Нахман із Умані, і всі знають, що саме в Умань приїжджають восени євреї-хасиди на могилу цадіка. Насправді ж, Рабі Нахман був одним із послідовників Бешта (здається, до того ж його правнуком). Але так сталося, що про Нахмана чули всі, а про Бешта – одиниці (ну, якщо ви не хасид, звичайно). Як говорив відомий Лис у Екзюпері – " Немає в світі досконалості! " smiley

На території цвинтаря побудовано великий склеп, де зберігаються могили Бешта та його найближчих послідовників Ось вони: 

Дивно, але в одному з описів я прочитав фразу, буцімто надгробки "унікальні по своїй красі"… Як то кажуть, промовчу. smiley

Саме ж кладовище, як на мене, досить занехаяне :

До нього веде сільська вулиця імені Баал Шем Това:

Та далеко  не всі будиночки тут такі, немало ще старих, чи не повоєнних. Хоча хасидів ми бачили доволі багато. Коротше кажучи, містечко Меджибіж ще чекає своїх хасидів з великими кишенями. smiley

А після Меджибожа, десь посеред дня, ми попрямували на південь, в напрямку Кам'янець-Подільського. І вже через кілька годин перед нами постав один  з найзнаніших українських замків, Старий замок. Та в цей день ми проїхали повз нього, прямуючи далі на південний схід, до села Стара Ушиця.

Дорога від Кам'янця-Подільського до Ушиці була досить кепською (за своїм технічним, так би мовити, станом), але дуже красивою. Адже більша частина шляху пролягає тут Подільськими Товтрами, або Медоборами, як їх ще звуть в нас на Україні. Товтри – це невисокі гори, радще плоскогір'я, дуже мальовничі. Цікавою є їхня геологічна історія, адже це – чи не єдиний в світі гірський кряж, що виник не внаслідок тектонічних процесів, а утворений живими організмами. Простіше кажучи, це залишки стародавнього бар'єрного рифу. Унікальність його ще й в тому, що створений він був не рештками коралів (такі геологічні структури в світі трапляються), а залишками органіки (водорослів, молюсків, різної морської "мілкотні"). Звивисті серпантини Товтр дуже нагадали мені деякі дороги Кримських гір, особливо в їх північній, більш пологій частині.

Аж ось і те, заради чого ми приїхали до Старої Ушиці. Печерний монастир Бакота, на схилах Дністра. Високі кручі Дністровського водосховища. Там, внизу, ближче до води, власне й розташований сам монастир. 

- грунтова дорога в околицях монастиря.

Бакотський монастир Св. Михайла вважається найстарішим на території Поділля. Колись він був частиною давньоруського поселення Бакота, згадки про яке історики віднаходять починаючи з ХІ-го століття (але сам монастир ще старіший). Під час татарського нашестя монастир було зруйновано. Є легенда, що ченців тут замурували живцем, коли вони не схотіли відмовитись від своєї віри.
Через кілька століть монастир було відновлено завдяки зусиллям литовських князів Корятовичів, але згодом місто було зруйноване, монастир поступово занепав. А вже в наші часи, внаслідок побудови Новодністровської ГЕС, схили Дністра в цьому місці обвалилися, і значна частина стародавніх чернечих печер зникла назавжди.
Зараз монастир (чи те, що від нього залишилося) потрохи відновлюється. Ось кілька світлин з цього місця. Хто бував в печерних монастирях Криму, той, можливо, й не буде в захваті. Але місце досить приємне, виразне, як на мене.

Заночувати  неподалік від монастирських печер не вдалося, бо під'їхати до води там неможливо, то ж ми попрямували до Дністра через все село Стара Ушиця (адже, власне, монастир розташований за декілька кілометрів від села). Було вже досить пізно, починало смеркатися. До того ж, потягнуло на дощ, здійнявся сильний вітер. Намети ставили, борючись з сильними поривами вітру, під мілким дощиком. Поряд – багато бруду, звалища, залишені горе-туристами… Вода в водосховищі – сіра та каламутна від піску і мулу, збурена вітром. Однозначно, це була найгірша стоянка за всю нашу подорож.

А ранок виявився кращим. Стих вітер, заспокоїлись хвилі на водосховищі, і я навіть з цієї нагоди побрився smiley

І знову красиві серпантини Медоборів. Ми повертаємось в Кам'янець–Подільський, щоб подивитись чи не найрозкрученішу в Україні фортецю – так званий "Старий замок".

Замок в К.-Подільському, дійсно, знаходиться в хорошому стані. Тут завжди багато туристів, тут захоплююче. Про саму фортецю, знову ж таки, писати немає потреби, інформації в інтернеті – неймовірно багато. Багатьом людям відома фраза турецького хана Османа, котрий, підійшовши до стін замку, запитав, хто його так укріпив. "Сам Бог!" – відповіли хану. – "Тоді хай Бог її й бере!"- мовив хан, відводячи свої війська.

Але не багато людей знають, що згодом замок все-таки було взято, спільними зусиллями турецької армії султана Магомета і козаків Петра Дорошенка…Ось так ламаються стереотипи. Адже абсолютна більшість людей в нашій країні апріорі вважає, що козаки та турки люто ненавиділи один одного і завжди ворогували між собою. – Не завжди, а інколи навіть діяли разом заради якихось стратегічних цілей. І це не було ЗРАДОЮ. smiley Як корисно пам'ятати про це в наші часи!

А ще в замку є так звана башта Кармелюка, де тримали в кайданках цього чи то народного месника, чи то розбійника (а скоріш за все, він був і тим, і іншим). Ексурсовод розповіла, що Кармелюк тричі втікав з царських тюрем, і одного разу втік з Тобольська до Кам'янця!  Я ходив за екскурсоводом, та думав вже про своє: от якби зараз вийти на вулиці міста, і запропонувати людям самотужки, без сучасних засобів, без телефонів та інтернетів, приїхати звідси до Тобольська: чи змогли би? - Сумніваюсь чомусь…wink А він зміг!

- долина річки Смотрич зі стін замку.

На території замку:

– десь в переходах між баштами.

- погляд на місто з замкової гори.

Після огляду Старого замку трохи погуляли вулицями Кам'янця-Подільського. Це дуже харАктерне містечко, мальовниче, і тут можна було би залюбки провести цілий день, але в нас, як завжди, було обмаль часу.

- міська Ратуша.

– біля бронзового пластуна зібралися живі пластунчики.

- а тут наша Боня таки дочекалася  свого бенефісу.smiley

На цій світлині – Кафедральний костел Петра і Павла

Його свого часу збудували монахи-домініканці, але потім, в часи турецького панування, турки використовували його як мечеть, прибудувавши мінарет.

Після того, як Османська імперія занепала і сюди повернулися поляки, вони знов відкрили тут костел, але мінарет (за договором з турками) не знищили, а прибудували зверху фігуру Мадонни. Тепер це єдиний в світі діючий християнський храм з мінаретом.

Поряд з храмом – невеличкий парк, спокійне та затишне місце. 

Тут є скульптура Папи,

 

і є ось такий вислів Сковороди.

- Невеличка площа в Старому місті .

А далі був Хотин, і відомий Хотинський замок. Нам він дуже сподобався, можливо, навіть більше, ніж Стара фортеця в Кам'янці. Ми приїхали сюди вже по обіді, туристів було небагато.  Замок над Дністром стояв тихо, якось замислено…). 

Навкруги теж було малолюдно :

Ми зайшли всередину замкової площі, роздивляючись навкруги, подивились експозиції виставок. Ніхто не заважав. 

Та к і пішли собі, кинувши на згадку погляд назад:

А ввечері, доїхавши до Чернівців, ми заселилися в невеличкий мотельчик, і це була перша за ці дні ніч, коли ми спали не в наметі. Заселилися, трохи причепурилися, та й пішли гуляти вечірніми вулицями Чернівців. Але гуляли недовго, бо зайшли ось сюди

де нас чекала дуже смачна гуцульська вечеря з таким же смачним самогоном. smiley Будете в Чернівцях – завітайте сюди! Вулиця Заньковецької, 3, це в центрі міста.

З ранку була в нас запланована екскурсія Чернівецьким  університетом. Думаю, що це найбільша "принада" для туриста в цьому місті. Університет – це колишня резиденція православних митрополитів Буковини та Далмації. Архітектурний комплекс дуже красивий, незвичний, поєднює в собі готичні, візантійські, молдавські та народно-буковинські стилі. Все це зміг вдало об'єднати  чеський зодчий Й. Главка. Варто сказати, що Главка створив цей архітектурний шедевр ще в молодості, і потім за все життя не створив жодної будівлі, що могла би конкурувати з Резиденцією. Буває й таке… Вигляд з вулиці та з внутрішнього двору:

Всередині можна побачити  ось такі шикарні зали!

З ось такими старовинними дзеркалами!

- А це – один з коридорів Університету.

Архітектурний ансамбль створює всередині красивий, зелений університетський дворик.

Після Університету ми кілька годин просто гуляли центральними вулицями Чернівців. Це дуже незвичне місто, яке, безумовно, має свій характер. І справа не тільки в тім, що розбудовували його в основному німці (на відміну від "польського" Львова). Місто завжди було мультикультурним, заселеним представниками різних народів. В цьому воно схоже на Одесу. Тут є навіть внутрішні дворики, що так нагадують одеські! 

Місто красиве, і в ньому, безперечно, варто при нагоді побувати. Ось кілька характерних світлин.

О пів на першу виїхали з Чернівців в напрямку Вижниці. По дорозі купили дуже смачних персиків, місцевих, що виявились не гіршими  за кримські. А ще поталанило побачити ось такий колодязь:

На дорогах України частенько бачиш щось незвичне, креативне, як модно нині говорити. Цей колодязь – тому доказ.

В Вижниці не затримались, а поїхали далі  на Косів. При виїзді побачили на узбіччі напис великими літерами: " Дорога імені смерті машини". smiley

І дійсно, ті 15 кілометрів між Вижницею та Косовом були одними з найгірших за час всієї поїздки. Фактично, дороги там немає взагалі. Але зате почалися Гори, почалися Карпати! І що там ті дірки під колесами? Хіба нам до них звикати? 

В Косові заїхали на ринок, купили дещо з продуктів, та й покотились (чи полізли?) потроху далі, в напрямку Коломиї. Десь на околицях Косова перепочили, пообідали на свіжому повітрі .  Дорога взагалі-то стала набагато кращою.

Незабаром дісталися села Пістинь. Насправді, воно починалось ледь не зразу після Косова, про що сповіщав ось такий знак. 

До речі, хто розгадає цю ДАІшну загадку: який населений пункт тут закінчується, Косів чи Вербовець? smiley Про Пістинь я знав дещо, ще готуючись до подорожі. Знав, що тут розташована "Резиденція Святого Миколая". І ось, стримуючи скептичну посмішку, зупинились ми біля знаку: 

Зупинились, і попрямували до будинку.

І тут мій скептицизм зник. Місце виявилось, дійсно, дуже цікавим! Реалізація проекту "Маєток Святого Миколая" почалась ще в 2003 році, за спеціальним Указом Президента України, на території Національного природного парку "Гуцульщина".  Ось територія навколо будиночку: 

Ось він сам:

Ось так званий "кабінет Діда Мороза (або ж Святого Миколая) :

Навіть влітку тут стоїть вбрана красуня – ялинка:

А ще тут є бібліотека, де зберігаються листи з проханнями до  Святого Миколая від усіх дітей України. 

Листів багато, вони розкладені по поличках згідно областей України. 

Листи різні, і прохання у дітей різні. Мені запав в душу ось цей лист… 

Є тут і музей природи з хорошим гербарієм: 

І все доглянуте, чистеньке, завжди готове прийняти групку дітлахів.Це справжня казка для малечі! Ми потрапили в це місце в вихідний день, працівників не було, але був черговий дядечко, який залюбки провів нас по кімнатах, розповів про музей. Казав, що в зимові, різдвяні дні сюди автобусами привозять дітей зі всієї України, і навіть стоїть черга!

Та є в селі Пістинь ще одна місцина, куди варто заїхати, якщо вже там опинилися. Це  церква Успіння Пресвятої Діви Марії. Вважають, що вона – найстаріша серед гуцульських храмів, збудована в 1600-му році. Хоча інші джерела вказують на 1858 рік, а це вже, як то кажуть, інша історія. smiley Як би там не було, але до церкви ми пішли.

Веде сюди ось такий навісний місточок надВеде сюди ось такий навісний місточок над річкою Пістинь річкою Пістинь:

Наша Боніта посеред місточка, коли вже сильно гойдало, присіла на задні лапи, та й далі сама не пішла.

А ось і церква.

Вона втратила свою автентичність через бляху, якою вкрили її дах. А ще нам не сподобалось, що навкруги церкви – багато могил, ніби на цвинтарі знаходишся.  Але низенькі стіни, що глибоко вросли в землю, таки говорять про порядний вік храму.

Від церковного до мирського – один крок. Поряд з Пістинню є таке собі село Шешори, на околицях якого знаходяться відомі в туристичних колах так звані "Сріблясті водоспади".  Це місце досить розрекламоване, сюди їдуть спеціально, тут, зокрема, побудовано кілька готелів з ресторанами

а ще більше, за нашими спостереженнями, будується. Ті, кому не дісталися готельні номери, мають змогу знайти житло в селі, адже реклами багато: 

А ось що викликало мою скептичну посмішку, так це самі "водоспади". Ось вони.

Це так званий, Малий Гук, але Великий, розташований трохи вище, виглядає ду-уже подібно!

Звичайно, потрібно завважити, що літо було надзвичайно сухим, річки Карпат обміліли як ніколи, але навіть якщо уявити собі, що води багато, то Шешори явно не те… Здається, це якраз той приклад, коли яскравий імідж заміняє собою тьмяну суть. Звичне явище в наші часи! (Ні, ну не подумайте, кави над водоспадами ми все ж випили!)

Покинули Шешори вже пізненько, поспішаючи в напрямку Яблунова. Тут, недалечко від нього, і заночували в селі Верхній Ключів на якомусь полі, що нагадувало покинутий стадіон. 


Прокинулись в ранковому тумані, коли ще тільки сіріло. Швидко зібравшись, випили традиційної кави і поїхали далі на Коломию. В місто приїхали досить рано. На центральній площі побачили дуже багато сміття, аж дивно стало. Та досить скоро дізналися від двірників, що вчора вечері тут святкували День міста, тому так брудно. – Відлягло… smiley

Власне, в Коломиї ми планували хіба що відвідати Музей Писанки, єдиний в Україні, але він був ще зачинений, з огляду на досить ранній час. То ж ми, зайшовши на місцевий ринок за продуктами  і прогулявшись годинки півтори центральними вулицями, поїхали далі, збагатившись, крім усього, ось такими дивними бурштиновими помідорами:

До речі, коли купляли щось в м'ясних рядах, Боніта згадала мабуть, що давненько вже не їла справжнього м"ясця, а все сухий корм, і рішуче вихопила з-під прилавка величезну кістку. Вихопила, і побігла світ за очі, всім своїм виглядом показуючи, що нікому і нізащо не віддасть свою здобич. Ми гналися за нею досить довго, і виглядало це кумедно. 


А Музей Писанки в Коломиї  має ось такий вигляд:

В Маняву ми поспішали, щоб поглянути на відомий Манявський Скит та відвідати ще один водоспад – Манявський.  Їхали довгенько, через Отинію – Марківці – Драгомирчани – Богородчани – Солотвин. Звичайно, був коротший шлях, через Нагірну, але місцеві нам не радили ним їхати. smiley

Манява. Власне, ось на цьому фото можна прочитати коротку історію цього монастиря.

Можливо, варто ще додати, що Манявський Скит звали свого часу "Карпатським Афоном". Перша обитель була заснована біля Великого каменя з святим джерелом. Біля каменя, що розташований трохи вище самого Скита (треба йти вгору стежкою  хвилин 12-15) завжди багато туристів та прочан: 

 Зазвичай, як я помітив, люди тут або тримаються за камінь, чи то в молитві, чи в язичницьких думках, або роблять селфі. А-а, ще частенько засовують в щілини каменю записки з побажаннями. smiley  

Манявський Скит нам сподобався!  На його території діє кілька невеличких церков. Тут красиво та якось душевно.

І тут, між іншим, поховано Гетьмана Івана Виговського.

А з іншого боку Маняви, за хребтом, є ще одна цікавина – Манявський водоспад. До нього веде досить довга, поганенька дорога, але все одно останній приблизно кілометр треба йти пішки, кілька разів переходячи річку з одного берега на інший. Правда, нам це було робити неважко, бо було мало води, але в більш високу воду це виявилось би проблемою: потрібні гумові чоботи. Ось місце, звідки ми вже йшли пішки, залишивши авто тут:

Манявський водоспад – один з найкрасивіших та найвищих в Карпатах. Вода спадає з висоти близько 20 метрів! Навіть наприкінці сухого літа він виглядає досить пристойно.

А вже повертаючись назад, зупинились ми біля однієї садиби, щоб сфотографувати ці вулики:

І вкотре я подивувася нашим людям: скільки часу та зусиль потрачено тільки на красу; там, де цього можна би було й уникнути!

Пообідавши на природі, ми вирушили далі в путь. Потрібно було доїхати до тієї самої Осмолоди, з якої я почав свою розповідь. Відрізок шляху від Дзвиняча до Перегінського (через Росільну) виявився просто таки жахливим жахом.angry  Відсутність дороги тут була порівняна з відрізком "Вижниця – Косів", але ж там було всього 15 кілометрів, а тут – півсотні щонайменше. Без сумніву, ці відрізки стали найгіршими в нашій подорожі. Машину доводилось тримати в кращому випадку на 2-й швидкості…

Пізно ввечері, зовсім змучені дорогою, дісталися таки Осмолоди і заселилися в невеличкий приватний мотельчик "Арніка", де нас вже чекали господарі. Тут, в мальовничій Осмолоді, ми прожили наступні три дні.

"Арніка" – це будиночок для трішки ненормальних людей, які не сидять вдома, а зранку до вечора бродять стежками Карпат в тяжких черевиках:

 Тут можна проживати і в своєму наметі, фактично в кемпінгу,  одержуючи дрова для багаття від гостинних хазяїв:

Осмолода зручна тим, що вона знаходиться посеред високих гір, і звідси можна організовувати собі одноденні походи на вершини Горган. В середньому такий похід триватиме від 8 до 15 годин, в залежності від вашої фізичної форми. І (знову ж таки в середньому), за цей час ви пройдете кілометрів 20 – 25. Якщо ж є бажання, можна домовитись про транспорт, і Віктор (хазяїн "Арніки") підвезе вас в потрібне місце на ось такому шикарному позашляховику smiley 

Віктор працює начальником місцевої контрольно-пошукової служби, тож якщо з вами щось трапиться, у вас буде гарна "криша" smiley

За три дні перебування в Осмолоді ми піднялись на три вершини Горган: Грофу, Ігровець та Сивулю. Останні дві – найвищі в цьому районі. Звичайно, ці денні походи були сповнені красою Карпат, і ми зробили тут сотні знімків. Ось кілька.

– такі інформаційні щити розміщені в місцях, де перехрещуються маршрути. Хочеться сказати, що Віктор зі своїми колегами провели тут велику роботу! Всі популярні маршрути навколо Осмолоди прекрасно промарковані, стежки почищені. Я, чесно кажучи, не очікував такого в Україні (принаймі в Криму, де часто ходив в горах до анексії, такого маркування дуже бракувало).

– "перехрестя" гірських стежок. І як тут заблукаєш? smiley

– міст на околиці Осмолоди. Тут починається більшість гірських маршрутів.

- перепочинок.

Лісові стежки:

– наші польські знайомі.

Чи багато українців знають, що в Карпатах ростуть кедри? – Сумніваюся… А ще менше відома інформація про те, що колись кедри були найбільш розповсюдженим хвойним деревом Карпат, і лише потім їх змінили ялини, ялиці та смереки.

Наші вершини:

- Грофа.

- Ігровець.

- Сивуля.

Окопи Першої світової на схилах Ігровця :

Зустріч двох туристок на вузькій стежці:

Коні в Карпатах.

І просто Карпати:

Але все закінчується, закінчилося й наше пербуванна в гостинній осмолодській  "Арніці". Четвертого дня виїхали не дуже раненько, о пів на десяту. Відразу при виїзді з села є цікаве місце, так звана "Кедрова палата". Це колишня літня резиденція митрополита Андрія Шептицького, такий собі міні-курорт (бо тут є цілющі джерела, багаті на срібло та сірководень).  Джерела тут є й донині, можна підійти, набрати води. Зараз на території резиденції діє реабілітаційний центр для учасників АТО.

– так виглядає "Кедрова палата" з дороги, що веде в Осмолоду.

– а так, коли підходиш ближче.

А це – реабілітаційний центр:

 

Вигляд з мосту,що веде до резиденції:

 

За 10 км від Осмолоди в урочищі Ангелів збереглася доменна піч — унікальна пам'ятка промислового виробництва початку ХІХ ст. Збудована 1810 р. за сприяння греко-католицького митрополита Антонія Ангеловича, від прізвища якого і походить назва місцевості. Діяла вона всього 6 років. Знайти цю пам'ятку промислової архітектури неважко — потрібно зупинитися  біля інформаційного щита про домну:

потім перейти мостом

на інший берег річки:

далі стежка ліворуч виведе вас до печі. В інтернеті є інформація, що ця піч – єдина в Україні, що збереглася.

Далі ми поїхали на Рожнятів – Долину – Болехів. Перед Болеховом є невелике містечко Гошів, де познайомилися з доволі цікавим Гошівським монастирем.

Гошівський монастир отців василіан – місце паломництва греко-католиків. Його історія нараховує вже з півтисячі років, але розквіт обителі припав на часи до Першої світової, часи митрополита Шептицького. Тоді він вважався одним із найбільших духовних центрів Галичини. В 50-ті роки монастир було ліквідовано, а відроджуватись він почав в 90-ті. Зараз головною святинею монастиря є чудотворна ікона Гошівської Божої Матері, яку називають "Царицею Карпат". Ось там вона лежить:

Кому цікаво – ось тут інформації більше:

 

Ось такою ми побачили головну браму монастиря:

 Декілька світлин, зроблених на його території: 

Електронні дзвони Гошівського монастиря – єдині такого роду в Україні: 

Їхній звук – незвичний, але як на мене, все ж гірший від "справжнього" звуку. Тут є багато "іменних" дзвонів, які виготовлені на пожертви людей, про що свідчать написи:

Монастирська церква розписана картинами німецьких художників, що вже само по собі виглядає незвично. В храмі є ось така композиція на біблейську тему:

Монастир нам дуже сподобався! Тут все зроблено так, щоб людям було зручно. Тут є своя душевна атмосфера. І тут – чудові краєвиди, адже він розташований на високій горі:

Далі наш шлях пролягав на Сколе. По дорозі заїхали в Моршин, прогулялися годинку центральними вулицями цього тихого, якогось заспаного (як мені здалося) містечка.

Вже перед самим Сколе ми звернули наліво, прямуючи до села Розгірче. Тут нас цікавив печерний монастирський комплекс. Була інформація, що монахи заснували тут свою обитель ще в ХІІІ столітті.
По дорозі в Розгірче побачили ось таке красиве чудо: 

Знайти печерний комплекс виявилось не так вже й просто, хоча вказівники на вулицях села є. Справа в тому, що печери дуже вдало ховаються на схилах гори і їх практично не видно, навіть коли стоїш зовсім поруч. Ось таким ми їх побачили:

Вже добряче вечоріло, і тут, всередині печер, було якесь трохи дивне, тривожне відчуття. Мабуть, душі ченців були невдоволені нашою автомобільно – туристичною цікавістю. smiley

Шукати гарну ночівлю було вже ніколи, тож заночували недалечко від печер, в місцині під назвою " Цісарське урочище". Судячи з усього, найкращі місця в ньому вже зайняли розкішні будівлі сучасних царків wink, але нічого, нам теж дісталося місце на березі маленького ставку. Зате під зірками!

– це вже ранок наступного дня.

Зі Стрия ми поїхали в Сколе гарною сучасною трасою "Київ-Чоп". По дорозі познайомилися з ценральною частиною Сколе. Невдовзі звернули направо, в напрямку села Матків. Звичайно ж, дорога зразу стала дуже поганою. В Маткові є дерев'яна церква – Собор Пресвятої Богородиці. Вона входить до списку ЮНЕСКО в категорії " Дерев'яні церкви Карпатського регіону України". Цей храм – визначний  пам'ятник бойківської школи народної архітектури. Її особливість – багатоярусність, яка трохи нагадує японські пагоди. 

До цього часу я чітко витримував хронологію подій, але зараз трохи від неї відійду, з деяких суто особистих причин. З туристичними  об'єктами  в наступні два дні ми не знайомились. Скажу тільки, що весь другий день (з цих двох) ми були у Львові. Про Львів говорити немає сенсу. Це місто завжди чимось здивує, завжди змусить про щось подумати. На нього завжди не вистачає часу, і зрештою, тут завжди красиво!

Звичайно, тут, у Львові, було зроблено чимало знімків. Але хіба хтось не бачив світлин Львова? smiley - Ні, все ж таки кілька фото викладу.

Боніта, після стількох храмів, монастирів та музеїв, нагородила своєю присутність Львівську оперу: 

А також виявилася дуже популярною серед туристів. Ми вже навіть почали думати, чи не брати нам грошики за фото з Бонітою? А чому би й ні: беруть же за фото з мавпами, наприклад!

А ось Боня гр…(ну, майже грає)  smiley на вуличному піаніно.

А тут – сидить поряд з винахідником гасової лампи :


А ось вам, читачі, подаруночок, бо вже втомилися:

І просто – такі собі львівські родзинки, яких тут достатньо:

Після Львова ми вже радикально повернули на схід, в напрямку дому. Ми вже так звикли до всяких монастирів, що кілька днів світського життя нам набридли, smiley  то ж вирішили заїхати в Унівську Лавру. Селище Унів розмістилося недалеко від Перемишлян, до нього треба їхати зі Львова по трасі на Золочів-Тернопіль. Свято-Успенська Унівська Лавра – один з найдревніших монастирів України. Свого часу тут була резиденція митрополита, працювала типографія, що розмножувала старовинні книги. Монастир здавна мав і оборонну функцію, тут до наших днів збереглись залишки кам'яних стін. Зараз в монастирському храмі знаходиться одна з копій Туринської Плащаниці.

Ну дуже сподобалося це місце! Тут спокійно, чисто, все доглянуте, навкруги гарна природа. В такі місця хочеться повернутися ще раз.

Лавра готувалася до якогось великого релігійного свята, і сюди підтягувалися прочани. Деякі з них підходили пішки, несучи на собі сумки та наплічники, але більшість трохи полінувалися, та віддали свої речі перевізникам:

Величезна кількість речей була розділена на окремі купки, кожна з яких мала свою табличку з назвою, як наприклад:

Їдемо  з Уніва по трасі на Буськ, через Глиняни. Тут, в Глинянах, є старовинна дерев'яна церква, одна з найстаріших на Галичині, Храм Успіння Пресвятої Богородиці. За легендою, тут колись побував та молився гетьман Мазепа, а два древніх ясена в дворі церкви посадив сам Хмельницький.

Дійсно, від споруди храму, як то кажуть, віє древністю, стіни глибоко вгрузли в землю. Мабуть, за всю поїздку я ніде так не відчув диханя часу, як біля цієї церкви.Це враження не змогла вбити навіть сучасна бляшана стріха.

Ще й зараз  росте одне дерево, начебто посаджене Хмельницьким: 

а друге вже довелось зрізати, бо вдарила в нього блискавка. Про це нам розповіли дві люб'язні жіночки, яких ми застали коло церкви. Треба сказати, що, як не дивно, це була перша дерев'яна церква за всю нашу поїздку, всередину якої нам вдалося попасти. Всі інші було зачинено: чи то на ремонт, чи то ми пізно приїжджали. Ці ж жіночки показали нам древній церковний іконостас, вирізьблений із липи.

Ну а потім були Підгірці та місцевий знаменитий замок, один з кращих на теренах України. Кілька століть тому він вважався одним з найвеличніших замків всієї Східної Європи. Сюди, в гості до коронного гетьмана Конєцпольського, приїжджали монархи Європи, тут був і Петро І. В 18-му столітті Підгірський замок називали "Галицьким Версалем".

Зараз в замку начебто ведуться реставраційні роботи, але виглядає він досить запущеним. Та навіть крізь запустіння проглядає колишня велич, чи не так?

Весь час в подорожі нам не вистачало часу, а під кінець його вже бракувало катастрофічно. Тож прогулявшись по Підгірському замку, пройшовши екскурсію його підземеллями, ми поквапились далі, до Підкаменя.

Підкамінь – це трохи дивна місцина. Тут, посеред рівнини, на височенькому пагорбі здіймається одинокий  16-метровий камінь. Легенда говорить, що цей кавалок скали принесли з Карпат чорти, щоб скинути його на Почаївську Лавру, яка тут недалечко. Але Бог відкинув скалу вбік. Насправді, цей камінь – фрагмент давнього бар'єрного рифу, про який я вже говорив, коли згадував походження Товтр. Саме тут, біля Підкаменя, беруть початок Товтри – Медобори. Це їхня найпівнічніша точка, а біля південної ми вже були. Ось він – Камінь Підкаменя smiley :

А зовсім близько від Каменю, на високій горі, видно здалеку величний монастирський комплекс. В народі живе думка, що монастир тут заснували ще ченці з Києво–Печерскої Лаври, а вже потім він розбудовувався монахами-домініканцями (як релігійна споруда) та воєнними архітекторами (як обороний комплекс). Зараз над всім комплексом домінує Вознесенський костел, який, кажуть, видно з самого Почаєва.  На цій світлині, зробленій у внутрішньому дворі монастиря,

 видно тільки нижню частину костьолу (зліва), а верхня його частина затягнута зараз будівельним риштуванням:

В центрі двору височить так звана Корінфська колона з Божою Матір"ю зверху (ось вона крупнішим планом):


Свого часу на території монастирського комплексу відкрили жіночий психоневрологічний диспансер, і зараз в деяких колишніх келіях перебувають хворі жінки. Це трохи заважає, бо коли ходиш територією монастиря, ці хворі заглядають в шпарини воріт та вигукують щось на кшалт: " Мальчік, дай на мороженоє!" crying

А так взагалі місце хороше, і коли зроблять повну реставрацію та виживуть звідси психдиспансер – буде взагалі добре. smiley

Вже вечоріло, ми з деяким жалем покинули Підкамінь і поїхали в напрямку Тернополя. Заночували ось тут, на березі річки Серет.

Наступного дня раненько приїхали до Тернополя. За браком часу виділили собі на місто всього зо дві години, хоча, звичайно, для Тернополя це зовсім недостатньо. Але зважаючи, що жоден з нас тут раніше не був, хотілося хоч якесь уявлення про місто сформувати для себе. Тернопіль сподобався, у всякому випадку, те, що ми бачили, цебто центр. Він охайний і зовсім "не совковий". Тут є виразний пам'ятник Данилові Галицькому:

Тут є красиві храми різних конфесій:

Тут багато квітів на вулицях:

Окраса центральної частини, це, звичайно, велике водоймище – перегороджене дамбою русло Серету, з красивою набережною:

В центральній частині міста є декілька невеличких зелених парків з неабиякими лавками:

На одній з таких лавок я познайомився з красивою жіночкою:

 А ще в Тернополі, на центральній площі,  мені довелось змінити пробите колесо,

перед цим викинувши на вулицю весь наш похідний скарб, бо запаска ж була, звісно, на самому дні. smiley

Боніта, думаю, теж залишилась задоволена містом, адже тут її на звичайнісінькій вулиці чекали ось такі мисочки для їжі та води! І це вже була собача Європа!! yes

З Тернополя ми поїхали на північ, до Збаража. Подивилися Збаразький замок, який зберігся доволі гарно (чи, вірніше, його встигли відреставрувати ще за радянських часів). В нього багата історія.

Збаразький замок є сьогодні центром Національного заповідника " Замки Тернопільщини",

і в ньому самому є декілька дуже цікавих постійно діючих експозицій. Я б навіть сказав, що саме ці експозиції є найбільшою цікавинкою замку. Нам запам'яталися археологічна та етнографічна експозиції, колекція зброї, але без сумніву, найбільше запала в душу виставка дерев'яних скульптур майстра по дереву В. Лупійчука. Вона незвична!  

Музей годинників:

Ще декілька кадрів зі Збаразького замку: 

Далі, проїхавши трохи на пвніч, ми потрапили до  Вишневецького замку. Свого часу Вишневецький палац вважався найрозкішнішим на Волині.

Наприклад, тут була дзеркальна зала довжиною 80 метрів – точна копія знаменитої Версальської. В середині 18-го століття замковий комплекс перейшов до багатої родини Мнішеків. В 1848 році тут гостював Оноре де Бальзак, який назвав замок "Малим Версалем".

В одному з залів є ціла галерея портретів Вишневецьких:

В Вишневецькому замку також діють постійні експозиції, наприклад, дерев'яних старовинних меблів.

Неподалік від замку, трохи нижче, споруджена Вознесенська замкова церква, родова усипальниця князів Вишневецьких.

Її споруджено ще в 1530-му році, і поховано тут близько 20 представників княжої родини. Серед них – Дмитро Вишневецький (Байда), засновник Запорізької Січі, а також Раїна (Могиляна) Вишневецька (пам'ятаєте, хто фінансував будівництво Мгарського монастиря?).  В 1604 році в цьому храмі відбулись заручини Марії  Мнішек та Лжедмітрія І.

Храм, на жаль, було зачинено, і ми до цього часу жалкуємо, що не потрапили в таку історичну будівлю. Подумати тільки: її будував батько оспіваного в піснях козака Байди!

А далі був Кременець. Маленьке містечко Кременець само по собі залишає гарне враження. Над ним височіє Замкова гора (Бона) з залишками Кременецького замку. Ще в ХІІ столітті тут було древньоруське городище, а через три століття його укріпили високими стінами за наказом Великого Князя Литовського Вітовта. Розквіт Кременецького замку пов'язують з іменем неаполітанської принцеси Бони Сфорца, дружини польського короля Сігізмунда І, який подарував їй Кременець в 1536 році. Бона значно укріпила замок, а також додала йому розкоші, зробивши своєю резиденцією. В 1648 році замок було взято штурмом загонами козаків під командуванням Максима Кривоноса і майже повністю знищено. Зараз замок майже не реставрований, хоча сюди й водять екскурсії. Залишились, фактично, тільки фрагменти стін, куди підвозять місцеві весілля. smiley

А так виглядає сам Кременець з гори Бона.

Ми пожалкували, що не маємо часу на знайомство з містечком.

З Кременця ми поїхали далі на схід, по дорозі на Любар. Спочатку дорога була вкрай поганою, але після Ямполя стала трохи кращою. Після села Щурівчики звернули направо  і заночували під містечком Антоніни, на широкому вигоні з величезною кількість коров'ячих кізяків. smiley

Антоніни. Колись, на протязі 18-го та 19 століть, магнати Сангушко та Потоцькі створили тут цілий  замково – парковий комплекс. На березі річки Ікопоть розбили величний парк, потім була збудована оранжерея. Остання реконструкція маєтків була проведена Потоцькими під керівництвом віденського архітектора Фелнера, автора оперних театрів в Одесі та Чернівцях. Свого часу в парку росли близько 3 тисяч видів квітів та кущів! Панування більшовиків та дві світові війни геть знищили чудовий парковий комплекс. Збереглися тільки дві будівлі, а також кінний манеж та частина воріт.

Один з будиночків, що зберігся. Тут, як бачимо, досі живуть люди, і сюди веде алея з хвойних дерев – здається, ще тих часів, не радянських. 

 - залишки паркової стіни.

А це - залишки огорожі.

А ще залишились фрагменти головних воріт, що вели до парку. 

– нині спортзал, а в ті часи – кінний манеж. 

І ще один, збережений з тих часів, будиночок. 

Після знайомства з Антонінами тримаємо напрямок на Старокостянтинів. Спочатку знайомимося тут зі Сторожовою баштою. Ця висока (35 метрів)  шестиярусна башта над річкою Случ вважається символом міста. Збудована вона ще і 16-му столітті, кілька разів кардинально перебудовувалася. Колись, ще в давнину, до башти прибудували церкву, яку назвали Хрестовоздвиженською, яку пізніше передали католикам, і башта стала дзвіницею костьолу. В радянські часи, як водиться, костел майже розвалили, в башті знищили прекриття… Ось такою ми її побачили.

Також в Старокостянтинові зберігся живописний замок, збудований в 1561 році волинським князем Острожським на місці впадіння річки Ікопоть в Случ, для захисту від грабіжницьких нападів татар. Стверджують, що з 1575 року замок ні разу не було взято приступом! Зараз на території замку ведуться реставраційні роботи, і вже добре відреставрована замкова Троїцька церква. Ось вона:

А такий вигляд мають інші куточки замку:

Коротше кажучи ще роботи та роботи, аж думки додолу, тягнуть smiley

І як не показати цю маленьку україночку при виході з церкви!

Зі Старокостянтинова їдемо далі, в напрямку Любара. Невдовзі – селище Самчики, з чудовим маєтком пана Чечеля. Комплекс в Самчиках – один з найліпше збережених поміщицьких маєтків України. В сучасному вигляді комплекс розбудовано на замовлення гайсинського старости, полковника П. Чечеля в 1790- 1805 роках. Сам маєток будував польський архітектор Кубицький, ландшафтний парк створював ірландець Макклер, інтер'єри оформляв італійський скульптор Цагляно . Ось такий Євросоюз в Україні. yes

Коли ми прибули до маєтку, було тут  багато людей, працювали відеооператори,  побачили дівчину в фаті. Виявляється, маєток - дуже популярний як місце проведення весіль, і черга на них тут розписана набагато вперед. Зазвичай в такі весільні дні зали маєтку зачинено для туристів, адже вони викуплені весіллями. Все ж нам вдалося вмовити місцеву жіночку, що наглядала за цим всім, щоб вона впустила нас ненадовго всередину, принагідно трохи розповідаючи про різні цікаві речі.

Всередині маєтку є декілька залів, що анфіладою переходять один в один: Великий (Червоний),  Круглий (Голубий), Римський (Зелений) та інші. Безперечно, найцікавішим є Японський кабінет, єдиний в Україні, виконаний в такому стилі. Між іншим, багато що вказує на те, що цей зал розписував сам Врубель! (На жаль, знімати довелось похапцем, бо нам на п'яти наступали молодята з компанією. )

Ось Червоний зал:

 

А тут Боніта в хазяйській кареті.

Як бачимо, при вході в маєток є дві скульптури левів: один з них ніби посміхається, а інший – плаче. Ось цей – посміхається:

 Ну а тут – яка зірка пройде повз червону доріжку!

На території маєтку знаходиться  так званий китайський будиночок. Колись він виконував роль великого холодильника, де зберігалися хазяйські продукти . Зараз тут – виставка самчикового розпису. 

Навколо маєтку – залишки колись розкішного парку:

Самчики – вельми незвичне місце. Ти спочатку ніби в'їжджаєш в звичайне українське село, а потім опиняєшся в якомусь місці, де все трохи "не наше", трохи в минулому, в якому люди не нищили архітектуру, цінували  красу, будували оранжереї , чистили ставки, де  не було тієї бульшовицької звички до розрухи, що досі кріпко в нас сидить. 

Ми прямували  далі,  в напрямку Житомира. Під вечір встигли доїхати до річки Тетерів, сіли спочити на березі красивого водосховища. Високі береги, чиста вода, піщані пляжі. Скупалися.

Село Тригір'я на березі Тетеріва. Тут завітали  в Спасо-Преображенський Чуднівський чоловічий монастир. На його території – всього дві споруди: Преображенська церква та келійний корпус. Територія монастиря чиста, доглянута, тут багато квітів.

А за огорожею – гарні краєвиди з водосховищем на річці Тетерів.

(Взагалі, ці місця на річці Тетерів, в районі сіл Тригір'я, Дениші та Нова Рудня дуже мальовничі. Тут річка створює глибоченький каньйон з гранітними берегами, вкритими сосновими та дубовими  лісами. Тут навіть є свій природній скалодром, куди приїжджають любителі цього спорту з Житомира (а місто досить близько) та навіть з Києва. Тут є де відпочити.)

А з другого боку Тригір'я, недалечко від траси, збереглись рештки колись розкішної будівлі, власницею якої була дочка відомого в Україні "цукрового короля" Ф.Терещенко. Будівлю спорудили на початку 20-го століття, використовуючи новітні на той час  бетонні технології . Чи ж варто говорити, що більшовицька влада знищила цей чудовий витвір архітектури, та дещо все ж залишилось, німим докором сучасним варварам.

Цей день був останнім в нашій подорожі. Ночували ми вже кілометрів за 50 до Києва, на березі невеликої річки.

Прокинулись на зорі, коли місяць ще добре було видно в ранковому тумані. 

Стали на трасу, і вже до полудня побачили зліва над дорогою той самий Мгарський монастир на Полтавщині. Коло замкнулося, ми повернулись туди, звідки й починали свій шлях. Але, звичайно, ми стали трохи іншими. Ми зазирнули в свою Україну, яку здавалося б, знаємо добре, але яка дивувала нас на кожному кроці. І, можливо, найголовніше відчуття, що не розлучалося з нами весь час в цій подорожі, було таким: " Як мало часу!". Бо майже завжди хотілося затриматись, поспілкуватися з місцевим людом, дізнатися про щось глибше.

Пізнаваймо Україну, бо ми її, впевнений, знаємо дуже й дуже погано!

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.5
голосов: 10
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 7
 
25 января 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: nattochka8
Спасибо Вам! Пусть сбываются планы! А дорог хороших в обозримом будущем будет мало, так что едьте сейчас, не ждите! Улыбка
 

Пользователь
Отзывов: 219
 
24 января 2016 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Отличное путешествие, очень насыщенное! Столько открытий и впечатлений, и для меня тоже. Осмолода особо впечатлила, даже не слышала об этих местах раньше. Может, когда-то повторим ваши восхождения на Сивулю, Игровец, Грофу. Украину ещё познавать и познавать. Были бы дороги хорошие...
 

Пользователь
Отзывов: 13
 
9 декабря 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Автору огромный респект! Отличный отчет, много интересного. Сам планирую в следующем году поездку на львовщину, уже наметил маршрут, а теперь добавил в него несколько мест из Вашего путешествия, мимо которых мог проехать, не подозревая о их существовании. По возвращении тоже обязательно отчитаюсь. А Вам будущих интересных маршрутов!
 

Пользователь
Отзывов: 303
 
27 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
необычный интересный маршрут и хороший отчет
 

Пользователь
Отзывов: 7
 
27 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: Andy-239
Я написав "на щастя наше, але не жителів країни", бо для нас було добре, що не йшли дощі, але вся країна потерпала від засухи, і люди,на відміну від нас, чекали дощу.
 

Пользователь
Отзывов: 7
 
27 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: Michelle
-Спасибо! Улыбка
 

Пользователь
Отзывов: 7
 
27 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
 "Michelle" :
Отличное путешествие и хороший отчет. С почином вас!

- Спасибо! Улыбка
 

Пользователь
Отзывов: 128
 
26 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Замечательный рассказ. Я каждый раз, читая такие отчеты убеждаюсь, какая же все-таки замечательная страна Украина и как много интересного в плане достопримечательностей можно посмотреть.На щастя наше, але не жителів країни smiley.Этот день случайно не 26 мая 2015 года ?. Мы в тот день были во Львове и нажаль в этот же день по Украине прошли сильнейшие ливни,которые принесли много вреда. Особенно пострадали Львов и Луцк судя по новинам по ТБ
 

Пользователь
Отзывов: 315
 
26 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Отличное путешествие и хороший отчет. С почином вас!
 

Пользователь
Отзывов: 7
 
25 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: shamay1967
Дякую, що прочитали! Приємно, що Вам сподобалось.