Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ

До колег і коліжанок пити каву з філіжанок
До колег і коліжанок пити каву з філіжанок
Київ - Кам"янець-Подільський - Скала-Подільська - Кривче - Надвірна - Буковель - Сколе - Урич - Львів - Луцьк
Добавлен: 5 мая 2015 г.
Просмотров: 5093
Автор: step
Продолжительность: 14 дней
Пробег: 2000 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.6
голосов: 7
5  
Отзывы

Кожного разу, коли перед якоюсь мандрівкою лізу за знаннями на Дорогу, злегка червонію через те, що вчасно не написала свій звіт. Потім, правда, починаю, вставляю першу фотку, курсор повертається на початок звіта, і я згадую, чого саме я лінувалася.

Виправляюсь. Минулим літом ми їздили до друзів на захід України. При собі мали дуже вередливу і шкодну майже двохрічну дитинку, тому звіт присвячений не так цікавинкам, як можливостям ті цікавинки огледіти, встигаючи ловити втікачку, що кидається під машини, хоче спати-їсти-пити-цукерку і, головне, постійно кидати камінці у воду. А води і камінців у Прикарпатті дуже багато, і вони давали нам можливість насолоджуватись кожною місцевістю на одну-дві години довше, ніж хотілося б. Дитячі питання виділені курсивом. А ще мені хотілося познайомити всіх зі Сколе - чудовим містом, в якому починаються чарівні гори і живуть хороші люди. Поїхали.

Ще по дорозі до Меджибожа ми звернули увагу на стомлену селянку, біля ніг якої сором'язливо туляться маленькі непрацездатні тракторець і комбайн.

Меджибіж - місто між двома Бугами.

В Меджибожі ми були за сім років до цього літа. Що ж, в фортеці відбулися незначні зміни: тракторець весь поіржавів, а куточок фортеці, в який можна було залізти, тепер загороджений дротом. Хто не встиг побувати тут до появи огорожі, дивіться, як там, за дротом, було раніше:

Як і сім років тому, стіни заліплені гніздами ластівок, а от з нового - в Меджибізькій фортеці з'явився музей Голодомору, який неочікувано вражає.

Частина експозиції - майже на всіх вільних горизонтальних повернях розкладені папки зі спогадами місцевих бабусів і дідусів, що пережили Голодомор. Частина - надруковані, а частина - записані від руки місцевими школярами.

Що можна робити з дитиною: не пускати на трактор, що став вже зовсім небезпечним, далі є ціла гармата. Купатись в колонці. Можна трошки походити мурами.

Після пікніку під мурами трошки поїздили хасидськими вулицями. Меджибіж - батьківщина хасидизму, тут з 1740 року жив засновик хасидизму - Ізраїль Бешт, тут же він і похований в 1760 році. Будинки на вулицях, що йдуть до його могили, належать хасидам, таблички з назвами вулиць, об'яви - майже всі на ідиш (або івриті, я тут не знавець).

Шкода, що не встигаємо походити по цвинтару і підійти до могили Бешта, але сонце вже сідає, а нам треба доїхати до Кам'янця.

Просто фотка з дороги:

Кам'янець-Подільський. Всі щось мають своє у Кам'янці. Для нашої родини ці місця - Меджибіж, Кам'янець, Бакота - це перша автоподорож (хоча чоловік хотів на ті гроші ремонт на кухні, от!) Так що, як є можливість прокласти маршрут через ці місця, туди або назад, хоча б на один вечір Кам'янець обов'язково опиняється на нашому шляху.

В Кам'янці зупиняємося в готелі "Тарас Бульба". Все відповідає нашим очікуванням і відгукам на сайті: готель дуже приємний, ціна відповідає якості. Завтраки, дійсно, гидотні, хоча ми з невибагливих. З дитиною - дуже, просто дуже-дуже-дуже зручно, старе місто, замок під боком, запасні памперси залишаємо в номері, можна заходити кілька разів на день, пополоскати дитину в душі. А їли поруч - в кафе "Кофе от полицмейстера" -  антуражна кафешка, готують смачно, кава теж смачна. Також їли й пили пиво в "Рейкарці" з іншого боку від "Тараса Бульби", теж нормально.

З коляскою ми сильно не намагалися знайти щось нове і не вибираємось зі старого міста. Погуляли замком, постріляли з луку і арбалету, поїли борщу, погуляли центральними вуличками, купили собі по віночку на сувенірному ринку. Ратуша, костьол. Площа.

Залізли в напівзруйнований будинок з різноманітними графіті, мабуть там була раніше дитяча полікліника.

Центр Кам'янця сильно не змінився, хіба що з'явився новий пам'ятник - туристові з великим фотоаппаратом, сувенірний ринок з'явився біля ратуші, в замку просто на вулиці подають борщ, до луків додалися арбалети, а на траві біля пам'ятника з сімома каменюками - Столом Згоди - хтось викосив ПТН-ПНХ. В білий колір пофарбували зворушливий радянський пам'ятник загиблим у другій світовій. На кам'янецькому сайті "Таємна січ" була стаття, присвячена цьому пам'ятнику: хоч на дошці вказані лише прізвища чотирьох радянських воїнов, але там же - братська могила 20 невпізнаних місцевих політв'язнів.

Ні, брешу, спробували ми новий маршрут: через вірменську частину захотіли долізти до води, до Руської брами, але спасували перед бруківкою, побоюючись за коляску, яка плакала, рипіла і лякала нас тим, що поламається назавжди, і це - в другий день подорожі. Тому потикались туди-сюди, здалися і повернули в бік оглядового майданчику.

Не те, щоб я рекламувала незнайомого екскурсовода, але, якщо адмін дозволить, тут ось є план дуже насиченої екскурсії містом і красива, але зручна карта з усіма цікавинками. Це було для тих, хто без коляски.

Дітям сподобається, звичайно, замок - там розважалки за гроші, манекени в підвалах, орел, на якого можна подивитись на шару (я особисто проти таких розваг, але малечі моїй було пофігу, проти я чи за, вона від орла впала в транс і ще довго повторювала його крики), гармати, сходи туди-сюди - ось і денний сон прийшов, можна в колясочку повертатись. В центрі трохи збоку від ратуші, в маленькому скверику є дитячий майданчик - ніяких наворотів: гірка, гойдалка, пісочник; після прогулянок в колясці - можливість просто погойдатись. Сувенірний ринок - можна купити іграшку.

Дві ночі в гостинному Кам'янці і ми вирушаємо далі. Зовсім не зранку, скоріше по обіді, і наступна точка наша - Скала-Подільська. Далі - майже все буде новим для нас.

Скала-Подільська. Замок.

Скорочено з Вікіпедії: Давня назва замку і поселення при ньому — Скала над Збручем. Перший дерев'яний замок був збудований на місці давньоруського городища і зруйнований у часи монголо-татарського нашестя. В 14 ст. князі Коріятовичи звели кам'яний замок. В 15 столітті Скала - центр староства, потужна фортеця. На початку 16 ст. замок внаслідок майже щорічних татарських навал замок у Скалі вкрай занепав, а тоді під час наймасовішої з початку XVI ст. татарської навали місто і замок були спалені дощенту.

В 16 ст. - замок перебудовують за модерною новоголандською системою замку бастіонного типу з потужним артилерійським озброєнням. Замок був захищений скелями та річкою з трьох боків і лише з півдня був доступним. З цього боку викопали глибокий рів, запустили в нього води Збруча, звели кам'яні мури, В'їзну башту з підйомним мостом та монолітну Порохову башту.

У 1620 році Скалі довелось витримати облогу турецької армії, а от в 1648 році козацькі війська Богдана Хмельницького таки здобули твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Значних руйнувань замок зазнав у 1657 році, коли ним володів трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці. А після захоплення 1672 року турками Поділля замок у Скалі остаточно занепав і вже не відбудовувався.

До нашого часу збереглися: чотириярусна порохова вежа, частина оборонних мурів, руїни вежі над Збручем та рештки палацу з залишками кам'яного орнаменту.

Не секрет, що на Західній Україні практично в кожному містечку є залишки оборонних споруд. З деякими ознайомився і в наступний раз їдеш собі далі, в інші - повертаєшся. Скала-Подільська в спекотний літній день просто дихала чабрецем і спокоєм, двоє майстрів неспішно і замазували цементом щось на стінах палацу, коники аж розривались, малявка бігала по траві задоволена тим, що її випустили з машини. Інших туристів не було, лише коли ми вже від'їжджали, приїхав бусик з місцевими - на пікнік. Таким чином, Скала стовідсотково потрапила в наш список місць, в які повернутися треба обов'язково.

Поруч з входом до фортеці стоїть хрест, присвячений воїнам УПА, тепер вже такі хрести будуть нас зустрічати біля в'їзду в кожне сіло чи містечко. Але саме у цього хреста дуже небезпечні напівзруйновані сходи, будьте обережними.

Що робити з дитиною: обережно полазити мурами, з цивілізації тут присутній лише туалет, води теж немає, так що просто розім'яти ніжки на траві, що нагріта сонцем.

В центрі Скали-Подільської стоїть яскраво-червоний Богдан Хмельницький - чи то пишається тим, що взяв фортецю, чи то, навпаки, чогось соромиться. Або фарба лише червона була. В результаті пам'ятник можна охарактеризувати як дуже помітний.

А далі ми їдемо в Кривче до печери Кришталевої. По дорозі в Кривче блуканули, не знаю, як у кого, а у нас обо'язково хоча б раз за дорогу Гармін заводить в якісь такі дивні місця, цікаві, красиві і майже непридатні для проїзду. Причому вони розташовані десь зовсім під 90 градусів від напрямку до місця призначення. Ми зацікавленно очікуємо, куди він нас заведе цього разу. Я, звичайно, знаю, що треба завжди поглядати на карту, але інколи втикаю, а навігатор відчуває це відразу, як собака переляк, і починає ніжним жіночим голоском вмовляти чоловіка: "За триста метрів поверніть наліво, ну будь-ласка, а тепер ще наліво, а тепер 50 кілометрів до наступного повороту наліво". Поїздили наліво зайвих півгодинки.

Ще в Кривче проскочили поворот на печеру, там дійсно дуже незручна дорога, як у всіх відгуках написано. Але якщо проскочити поворот, можна уважно подивитися на замок. Ми подивилися лише з машини, бо час вже витратили на навігаторові примхи, і поспішили до печери. Як виявилося, вчасно, бо зайшли з останньою екскурсією.

Кривче - печера, до якої можна залізти з маленькою дитиною. Вона цивілізована, всюди горять ліхтарі, і тому там постійно повно групових екскурсій для дітей-підлітків. Діти пищать, вередують, їдять, тишком матюкаються, і їх дуже багато.

Для себе я зробила висновок, що правильніше туди відправляти підрощену дитину в складі групи, але бажано без мене, або відвідувати хоча б починаючи 5-6 років дитини. Тому що результатом компромісу між бажанням подивитись хоч яку печеру і реальними можливостями стали кілька кілометрів з малявкою в руках. Ці кілометри треба було ганятися за групою, вмовляти дитину понудитись ще трошки мовчки, намагатися не розбити їй голову об стелю, в результаті ані екскурсію не послухати, ані на печеру нормально не подивитись, і спина болить. Крім того, до печери достатньо високий підйом від парковки, а п'ятачок для очікування на гіда - маленький і технічно призначений для людей з більшою витримкою, ніж буває у людей в два роки. То вже краще з малечею пропустити цю красу, а їхати з підросшою дитинкою. А зовсім старшим дітям все ж таки будуть цікавішими Антлантида або Млинки.

Вечоріє, і ми до ночі мусимо дістатися Надвірної, де на нас чекають друзі.

Дороги - як і завжди в цьому районі, в машині починає щось торохтіти, чоловік від цього починає нервуватися, дощ починається і переростає в зливу з блискавками і громами, а малявка, що незадоволена печерою, починає верещати. І такі всі врівноважені і розслаблені ми дістаємося Надвірної. А там - наш товариш, ніч за розмовами, життя налагоджується. Зранку - Надвірна.

Гостинний хазяїн наступного дня повів нас погуляти за річку Бистрицю в ліс, раптом гриби будуть, природа, погода. Як і більшість звичайних людей, наш товариш гуляє власним містом, коли приїжджають гості. Тож він дуже здивувався, коли на місці мосту через річку ми побачили лише те, що залишилося після весняної повіні.

Тому інший берег, гриби і ліс відмінилися, і, погулявши берегом річки, накидавшись досхочу у воду камінців, ми подивились на озеро поруч і поїхали, як вважали, у Надвірнянський замок. У Надвірній точно є замок - так я записала в свій блокнотик перед виїздом. Та ми його не знайшли, бо навіть не шукали - місцеві, як виявилося, називають "своїм" Пнівський замок. А про те, що мають власний просто в Надвірній, мабуть, знають не всі. Наш товариш точно не знав, тому ми дивилися Пнівський замок повністю впевнені, що це замок Надвірнянський. 

Пнівський замок був збудований в 16 столітті. На сайті про цей замок написано: "Испытания на прочность замок неоднократно выдерживал в период польско-турецких войн XVII в., а также во время народных восстаний под предводительством Г. Кардаша, О. Довбуша и др." Та не дуже він і витримував - Гриня Кардаш таки його захопив, а Довбуш - не дійшов. А от в 1676 році, під час польсько-турецької війни, він, дійсно, витримав напад турків, хоча й вийшов з бою з пошкодженими стінами. Потім замок змінює власників, втрачає свою фортифікаційну цінність і переходить до власності держави, поступово занепадає і перетворюється на купу безкоштовного каміння для розтягання.

Зараз величний колись замок - в геть занедбаному стані, хоча на початку століття проводилися слабенькі спроби реставрації. Вже після них, в 2010 році одна з веж замку зруйнувалася під час повіні.

Наступного дня їдемо до Маняви і до Старуні. На початку літа треба бути готовими до того, що мостів немає, дороги розмиті, але нам поталанило, і, хоч і поганими дорогами, але доїхали ми до самого Манявського водоспаду. По дорозі зупинились перед потічком, вагаючись, але тут-таки через цей потічок просто у нас на очах переїхав набитий бусик, а у нас жеж жип, блін, - завелися знов і доїхали. Навіть торохтіти сильніше не стало. Краса неземна, слів нема, лише фотки. Камінці у воду можна кидати до ранку, малявку запхнули назад до машини з боєм.

Потім - Манявський скит. Чудове місце, приємне, та краще зробити навпаки - спочатку скит, потім водоспад. Все ж враження сильніше від того, що створено природою, ніж від спроб людини гармонійно вписатися у вже існуючу навколо красу.

Наступна точка - грязьовий вулкан. Дякуючи відгуку seluchka, знайшли його достатньо легко - один-два рази запитали у місцевих, а потім побачили таки маркери велотраси - і ось ми вже поруч. Обіцяли, що буде горіти, але воно лише булькало. Та все одно цікаво. Коли тут добували озокерит, в землі наробили дірок. Грунтові води з киснем виливаються в ці дірки і десь глибоко-глибоко окислюють нафту. Тому воно булькає, горить і плюється. Причому не лише грязюкою і водою, а різними сполуками металів. Тобто, як я зрозуміла, прямо зараз там відбувається якісь зміни земної кори, а надлишки випльовуються на поверхню і радують туристів.

Навколо - нафтові вишки, взагалі, околиці села багаті на всілякі корисні копалини - в Вікіпедії написано, що крім озокериту, мінеральних вод, калійної солі і нафти, в радянські часи в околицях Старуні знайдено родовище уранових руд. В усякому разі, ця місцевість характеризується унікально високим для Прикарпаття радіаційним фоном. На думку вчених, це місце за своєю геологічною природою не має аналогів в Європі. Саме тому Старуня є місцем паломництва для науковців.

Там же ж в Старуні в озокеритових копальнях на початку двадцятого сторіччя знайшли забальзамованого мамонта, чотирьох волохатих носорогів і залишки первісного бика, коня, сарни і песця.

Наступний день присвячений Буковелю, де ми ніколи раніше не були, радість дітям - нарешті морозиво і аттракціони. Аттракціонів небагато, є на будь-який вік. Навіть такі малявки, як моя, граються. Намагаємся швидше увезти канаткою дітей від аттракціонів до якихось безкоштовних культурних розваг, простими словами - гуляти і дивитись в різні боки. Я радію, що купила в дорогу кенгурушку, вона знадобилася всього два рази, але малявка дуже хотіла зійти з канатки десь посередині шляху, так що кенгурушка окупилася, ще й як. Все ж таки всі встигають поїсти морозива, попити кави, старшу загітували на водяний зорб - і собі повеселилися, спостерігаючи.

Чоловік пропонує надалі їздити від траси вгору до Буковеля і назад, смереки і краєвиди, мовляв, всюди красиві, але схожі. А дороги такої нема більше ніде, і чого нам ще треба - незрозуміло. А нам ще треба на водоспад Гук. В'їзд до водоспаду платний, гроші невеликі, правда, і з дітей не беруть, навіть з великої дитини. Дорога асфальтована до ющенківської дачі, далі - як всюди до водоспадів. Машина терпить і не торохтить сильніше, так, лише, щоб всіх залишати в тонусі. Водоспад, звичайно, зачаровує. Біля водоспаду - лоточки з сувенірами, де можна купити якусь китайську іграшку дитині, в обмін на те, щоб вона перестала вже кидати камінці у воду і сіла в машину.

По дорозі додому в Микуличині на пивоварні пабу "Микуличин" купуємо пиво. Пивоварня розташована біля траси, з дороги її видно. Точки в нас не було, лише від місцевих чули, що в Микуличині хороше пиво, шукали методом виглядання в вікна по дорозі і вгадали. Так, пиво хороше, чомусь ми його купили мало, лише на вечір, потім пожаліли, треба було взяти ще.

І ось ми прощаємося з Надвірною і їдемо до Сколе. Та спочатку заїжджаємо в Надвірній до знайомого автомеханіка, який мусить знайти, що ж там за процеси в машині відбуваються. Не знайшов, але ми дуже втішені тим, що нічого важливого не відламалося. Просто торохтить.

Дорога йде через Івано-Франківськ. На фотках нижче - колаж з портретів францківців:

Карти до рук старшої доньки - вона кожного літа їздить на Верховину в табір і повертається додому через Франківськ. Доця заводить нас поїсти в пивбар "Десятка".  Народ за столиками здебільшого місцевий, не туристи, з дітками - вийшли в неділю погуляти до центру. Смачна їжа, приємний антураж, ввічливий персонал, загалом атмосфера хороша, а ціни зовсім не напряжні, меню, звичайно, вже втратило актуальність за рік, але хто пам'ятає минулорічні ціни, може порівняти. Доця радить стейки (воно й зрозуміло, після табору з кашою їм в місті в першу чергу хочеться м'яяяяса), але ми не такі голодні, тому набираємо різного, і все смачне.

Щорічно на день міста, 7 травня, в Івано-Франківську проводиться великий міжнародний фестиваль ковалів. Зазвичай під час фестивалю майстри виготовляють одну велику спільну роботу і дарують її місту - на знак подяки за гостинність.

"Великоднє сонечко" і "Дерево щастя". Металеве дерево виросло на місці, де кілька разів не приживалося живе. На дереві росте купа всього цікавого, а головне для нас - справжня дитяча гойдалка.

Ще з дитиною обов'язково треба залізти у фонтан на Стометрівці, правда, потім важко буде витягти:

В Івано-Франківську ми відвідали два музеї: краєзнавчий і музей родинних професій. Для порівняння краще відвідати обидва, але воно того не варто, я маю на увазі краєзнавчий музей. Це - стандартний музей, з тих, що забуваються за тиждень. Явне оновлення експозиції від радянських часів - зала, присвячена ОУН, але виглядає вона приблизно так, як би виглядала пару десятків років тому зала з назвою "Класова і національно-визвольна боротьба українського народу в Прикарпатті і Буковині". Може, там і є багато цікавих експонатів, але за типовим нудним оформленням їх не роздивитись. Навіть не так, я впевнена, що там десь є багато цікавих і цінних експонатів. І як відрізняється від нього домашній затишний музей пана Романа Фабрики! В нього теж є кілька експонатів, що мають історичну цінність, проте більшість - звичайні речі, подібні тим, що припадають пилюкою на дачах і в гаражах у більшості звичайних родин. Та ці речі завдяки енергії однієї людини отримали друге життя, не гірше за перше. Прям згадався фільм "Ніч в музеї", де експонати вночі оживали. Може порівняння трошки пафосне для невеличкого родинного музею, але мене дуже вразило, що зі звичайних старих речей може зробити одна людина з натхненням, на відміну від цілого колективу державного музею. Щодо фінансування - сплата за екскурсію у музеї родинних професій - добровільна, і суму визначаєш сам. Щодо дрібних дітей - можна посидіти в люльці, погуляти подвір'ям, так, є маленьке озерце, щоб покидати камінчики, є добра собака за сіткою (моя мала відразу їй стала совати пальці в дірки, і вони достатньо довго облизувались і про щось там спілкувались через сітку), в музейчику на рівні малявок є руль, який можна крутити, в цілому, дитина була зайнята весь час екскурсії.

Ще Івано-Франківськ:

Після знайомства з Івано-Франківськом виїжджаємо у бік Сколе. Коли збиралися в дорогу, я про Сколе знайшла лише один звіт - кілька днів у Сколівських Бескідах. Звіт дуже хороший, але - не наш формат відпочинку. Тож я сподівалася на друзів, що там живуть, і не дарма сподівалась. За кілька днів ми досхочу нагулялись околицями і встигли з'їздити до Тустані і на водоспад Кам'янка.

Трохи історії міста

"Місто Сколе має свою унікальну історію, яка пов’язана з формуванням української держави та часами Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Вперше місто Сколе в історичних документах згадується в 1397 році. В цьому році польський король Ягайло дозволив населенню заселяти землі в Карпатських долинах. Але археологічні дослідження свідчать, що тут перші поселення були набагато раніше - приблизно на початку ХІ ст.н.е.  Також про дату перших поселень можна дізнатись з легенди про князя Святослава, згідно з якою долині військо Святополка "скололо" Святославу голову. Як раз назва міста походить від цієї легенди.

Саме за часів Київської Русі місто мало важливе економічне та політичне значення. Адже через місто проходив дуже важливий торговий шлях на Закарпаття з Волині та Галичини. Цей шлях раніше називали "на угри". На території Сколе були знайдені кам’яні сокири, кістяні вироби, кераміка та інші артефакти, які належать до цих часів.

Ще при Київської Русі на півночі міста на протилежних горах стояли дві вартові вежі Башта і Забашта. Ці вежі використовувались для оборони міста від ворогів. Від цих двох веж походять сучасні назви вершин цих гір: Башта і Забашта."

У Сколе починаються кілька туристичних маршрутів. Ми гуляли там, де починаються два з них: на гору Парашку і на гору Лопату. Я трошки розповім про ці маршрути, хоча для нашого колясочного формату вони, звичайно не підходили.

Гора Парашка (Параска) - найвища вершина Сколівських Бескидів (1268,5 м).  В ясну погоду її далеко видно з прикарпатських рівнин на відстані від 40 кілометрів, а панорами з вершини гори завжди є предметом захоплення туристів та фотографів. Сама гора знаходиться приблизно 10 кілометрів на захід від міста Сколе, але маршрут починається в Сколе. Вихідний пункт маршруту - це з'єднання центральної автодороги яка проходить по західній частині міста Сколе з обвідною автотрасою на південному краю міста. Також можна починати сходження поблизу автозаправки, яка знаходиться поблизу залізничної станції. Біля західного боку об’їзної автотраси звертаємо на доріжку, яка біля щогл високовольтної лінії електропередачі піднімається на хребет, який замикає долину міста Сколе від заходу. По доріжці постійно піднімаємось угору по лінії хребта в напрямку на північний захід і після 3 км виходимо на галявинку, де доріжка змінює напрям спершу на захід, відтак на південний захід.

Гора Лопата – це гірська вершина висотою 1210,9 м. Маршрут - одноденний, його довжина 800 м. З одного боку гори - потік Озирний, з іншого - Павлів потік, Повз Павлів потік є туристична стежка, яка починається в Сколе біля мосту через річку Опір, та далі веде повз бази відпочинку до гори Лопата. Поки йдуть бази відпочинку (вони не сильно ріжуть очі, там всюди ліс) - дорога асфальтова, потім починаються стежки. Також до гори Лопата можна піднятися ще двома маршрутами, один з них починається в районі водоспада Кам'янка - поруч зі Сколе.

На г. Лопата поставлений хрест, який присвячений пам'яті бійців УПА. Саме  на цьому місці влітку 1944 року відбувалися бої загонів УПА з німецькими та угорськими окупантами. Бій відбувався десять днів та складався з кількох зіткнень, власне на горі Лопата, поблизу міста Сколе та у Чорному Лісі.

Якщо комусь хочеться подивитись карти маршрутів, або почитати детальніше про них - дивіться сюди.

А ми просто погуляли-попікнікували, далеко не лізучи в гору.

Гора Лопата

На іншому березі ріки Опір, з боку міста - такий собі пляж, він же випас, він же футбольне поле. Можна купатись, є глибоке місце, щоб поплавати і навіть пострибати з великої камінюки. Ще там ходять рибалки, мабуть, можна і рибу ловити. Ми накупались і спокійно попили пивка, а фунцію аніматорів взяли на себе місцеві кози.

Гора Парашка

Початок маршруту на гору Парашку видно з траси. Неможливо не помітити підйом на схил, по боках якого стоять хрести. Наприкінці буде великий хрест, присвячений героям УПА.

Нижче, ближче до дороги, справа - залишки єврейского цвинтара, який розламали не в СРСРі, а, як не прикро, вже в Україні - хотіли будувати заправку, та щось обломалося. Поруч - вже зовсім сучасний пам'ятний знак - пам'яти двох с половиною тисяч євреїв Сколівщини, що були розстріляні на цьому місці.

А ще - там, де немає дерев - ростуть суниці і чабрець, а там де є дерева - гриби. І потічки є, щоб камінчики в воду кидати, так що діти будуть задоволені.

Ще кілька фоток Сколе: давня церква Святого Пантелеймона (18 століття), в якій зберігається хрест зі слідами від куль - пристрілювали зброю радянські вояки; будинок мера з незвично прозорим, а не глухим парканом; річка Опір з місточка.

Дитяче питання: купатися в річці, їсти суниці, спілкуватися з козами-коровами-собаками-кицьками, ходити в ліс - звичайний відпочинок на природі. І камінці в воду кидати, куди ж без цього.

Зі Сколе ми виїжджали один раз - до Тустані і до водоспада Кам'янка. Тустань - і природна, і археологічна пам'ятка. Що вона красива і так видно. А цікава вона тим, що завдяки пазам в камені можна майже точно відтворити давню дерев'яну фортецю. Кожен рік у Тустані відбувається фестиваль "Ту Стань!" - історичні реконструкції, здебільшо військові.

Поруч з пам'яткою - музей, де можна прослухати 3-Д екскурсію (це входить в вартість квитка). Внизу - два джерела - як і має бути в такому казковому місці - "жива вода" і "мертва вода", чим відрізняються - незрозуміло, вода смачна.

Дорога до траси:

Водоспад Кам'янка - поруч зі Сколе. Ми вже збираємося до Львову, тому саме тут закупаємося настоянками самогону на місцевих травках - на сувеніри. Біля водоспаду є бесідки, трошки вище - джерело. Про можливість кидати камінці в воду вже зрозуміло.

Без коляски я б із задоволенням залізла трошки далі від сувенірної цивілізації, поруч ще має бути красиве озеро, і, взагалі, відчувається, що потрібно залізти вище. З Кам'янки теж можна залізти на гору Лопату. Та не сьогодні, ми вже повертаємося до Сколе, а наступного дня - Львів. Зранку чоловіки тишком-нишком вирішили самостійно розібрати машину на естакаді, щоб дізнатися, що ж там таки торохтить. В мене трохи серце не стало - квартира у Львові вже замовлена, машина - на естакаді, а поруч два готові до пригод дядьки, в яких на лобах написано "Тут всьо от мєнє завісіт". Не встигли, слава Богу, були впіймані на гарячому, а до торохтіння ми й так вже звикли, як до радіо.

Львів. Нічого писати не буду, окрім власних відкриттів. Саме головне - ми потоваришували з класним екскурсоводом, справжнім львовознавцем, що буде однаково цікаво розповідати з будь-якого місця для слухачів будь-якого рівня підготовки - від дітей до науковців. Тепер я хочу спеціально приїхати, щоб ще походити Львовом саме з ним, бо екскурсія в нас вийшла коротенька, зважаючи на незадоволення малявки сидінням в колясці. Потім всі плавно перебазувалися до пасажу Гаусмана, де росте єдине дерево, що залишилося від старого ботсаду, і має просто гогвартське ім'я - Крива Липа. Там в неантуражній кафешці без назви весь залишок вечора був присвячений смачним вареникам, "Старому Ринку" і напівфантастичним історіям про Прикарпаття, де між темними грабовими лісами і світлими буковими лісами ходять табуни диких карпатських коней. Впевнено раджу всім нашого львівського гіда Богдана 067-988-79-59.

По-друге, вже більше, ніж рік, відкрито для відвідування костел ієзуїтів, туди треба обов'язково зайти, словами описати неможливо.

По-третє, з усіх міст де ми були (і де ми обов'язково придивлялися до вишиванок) оптимальним для нас варіантом виявилась фірма Скиба, яка дуже вдало розташована по дорозі від центру Львова до виїзду на Київ. Вишиванки там можна купити на місці, можна замовити за каталогом, тобто наміряти в магазині фасон, обрати тканину і вишивку і почекати, доки результати надішлють поштою.

А четверте: в "Найдорожчій ресторації Галичини" на другому поверсі стоїть стара машина, в яку можна посадити дитину і десь півгодини спокійно їсти смачну їжу, поки малеча крутить кермо і лазить по шкіряним сидінням.

На площі Ринок стоять плакати з цікавими портретами. Підходим ближче - це портрети письменників, проект "Видатні письменники України".

Більше про проект і більше фоток тут. Плакати дуже цікаві, здебільшого веселі, і, сподіваюсь, вже прикрашають кабінети продвинутих вчителів української літератури.

Ще трошки:

Скільки б не їздили, по дорозі до або зі Львову щось нас не пускає відвідати палаци. В цей раз - обираємо між палацами і Таракановим фортом. Вибір одностайний - на користь останнього. Залатавши шину, пробиту вночі не дуже гостинним до туристів хазяїном міста, ми вирушаємо на Тараканів форт. Він, до речі, не від слова "таракан". Щойно порилась в інтернеті і знайшла два варіанти. Тобто, спочатку село, біля якого збудували форт, було Торокановим, від слова "торок", а тут вже пішли варіанти: в інтернеті я знайшла такий: "торок" = "торована дорога" (оскільки поселення стояло на великому шляху, що з'єднує Київ із Західною Європою (нинішня траса М06)). Нам гід розповів про другий варіант: від "торок" = така торба, яку вояки приторочували до спин коней. А коли тут, на тодішньому західному кордоні Російської імперії, було збудовано форт для захисту від імперії Австрійської, стара назва села переформатувалась у більш знайоме російському вухові слово Тараканів.

Сказати, що форт вражає - нічого не сказати. Збудований він був у другій половині 19 століття під керівництвом Едуарда Тотлебена (це той дядько, що розробив проект Лисогірського форту в Києві) недалеко від гоголівського Дубна. Дубно вже не відповідало вимогам тогочасних воєн, а ось новому фортові прийшлося приймати серйозні бої і витримувати облогу під час першої світової війни. Це було справжнє місто - з церквою і банею, пікарнею і лікарнею, мостами і колодязями. Там були якісь надміцні металеві ворота, сонячна сигналізація - геліограф, купа різних інженерних див. Зараз форт стоїть занедбаною фантастичною фортецею в облозі зграй триффідоподібного хижого борщівника. Сайт форту, хоч інформації там небагато, та можна подивитися оглядовий відеоролик. Я дуже раджу не лізти туди самотужки, а домовитися з гідом. Самостійно ви, швидше за все, не знайдете і половини переходів, не кажучи вже про те, що сама екскурсія дуже цікава. Зараз відкрито три поверхи, але ентузіасти, знавці форту, розробляють шляхи в нижні. І туди (якщо знайдете куди) точно не треба лізти самостійно, бо внизу теж є колодязі, але не позначені, крім того, там постійно знаходять боєприпаси. З дороги його найти непросто - від траси веде вузенька непомітна грунтівка. Обережно - всюди росте борщівник. Ліхтарики - обов'язково. Нам проводив екскурсію Сергій, телефон 096-647-14-39, зрозуміло, що домовлятися треба заздалегідь.

Щодо дітей, моїй малявці не сподобалось. Та це все ж не печера з одним маршрутом, періодично всі виходили на сонечко, то потерпіти можна. Ще раз зауважу: з дітьми треба бути дуже обережними, в форті є колодязі, всюди росте борщівник, так що - як в метро - "за руку або на руках".

І ось останній пункт - Луцьк. Старша дитина теж хоче до своїх друзів - що ж, має право. По Луцьку нас вигулює донькина однокласниця. Першою вигулюємо закатовану дорогою і фортом малявку. Приблизно так: на проспекті Волі є Східноєвропейський університет:

Якщо стати до нього попою, пройти вниз сходами, потім перейти ще одну вулицю, потрапляєш до Центрального Парку. І там повно майданчиків, гойдалок, всілякого безкоштовного дитячого щастя, яке компенсує найменшим мандрівникам години сидіння в автокреслі.

Наступний день - Луцька фортеця або замок Любарта, який всі мають можливість побачити на купюрі в 200 гривень. Наприкінці подорожі знання розпирають наші бідні голови, тому - ніяких екскурсій, а просто прогулянка фортецею. Крім краси, гарного настрою і дуже корисних для дітей речей - муляжів військової техніки, великого ксилофона на мотузочках, по якому можна грюкати дошкою і великих шахових фігур - там знаходиться єдиний в Україні музей дзвонів. Він розташований у Владичій вежі, і там повно різних дзвонів і дзвоників - великих, маленьких, церковних і світських, навіть нашийні є. І собі цікаво, і дітям радість.

Взагалі, Луцьк видався суворим, а може, просто то єдиний раз нас накрило дощем на весь день. Місто стоїть сумне, на центральній площі поруч з Героями Небесної Сотні вже з'явилися роздруковані на принтері фотографії вояків. Більшість з вісімнадцяти бійців, що загинули 22 травня під Волновахою, родом з Волині. Ще кілька тижнів залишилося до Зеленопілля.

Обідаємо в пабі "Майдан", ну так собі після Карпат і Львову. Ночуємо в міні-готелі "Маєток" - дуже привітний персонал, вечеря-сніданок теж там. Кухня проста домашня, готують добре, не обов'язково за меню, малявці манну кашу на сніданок готували, наприклад. Але номерів на чотирьох в готелі було лише два - один біля рецепшена (в нас дуже крикуча мала, не підійшов), а інший - для тих, хто палить, з окремим виходом на вулицю. Як і у всіх номерах для тих, хто палить, запах присутній. А так все дуже сподобалося, на території живуть котики і собачка, є дитячий майданчик з гойдалкою і пісочником, і озерце з рибами і місточком для кидання камінцями теж є. Знайти готель важко, не треба розраховувати на ЖПС, він заводить зовсім не туди. Краще відразу зателефонувати в готель, щоб провели по телефону.

Якось я прогавила під час приготування до поїздки химерний будинок Миколи Голованя, а зараз випадково знайшла і засмутилась, що ми його не відвідали.

Ось і все, зранку додому, на базальтові стовпи чоловік дає мені дулю, ну то я й не наполягаю, типа хороша жінка, а насправді, всі вже намандрувались і втомились. Вздовж траси гуляють журавлі і лелеки; дивися, доню, махай їм ручкой, вони нам кажуть "пока-пока", до наступного літа.

P.S. Інтрига торохтіння розкрилась вже в Києві - поламалося кріплення бампера до рами.

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.6
голосов: 7
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 339
 
15 ноября 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Цікава подорож і розповідь. Сподобалось заглавне фото. Повеселила фраза про більшість людей, які гуляють власним містом, коли приїжджають гості.
 

Пользователь
Отзывов: 38
 
8 июня 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Ми їхали через Бердичів, і відрізок від траси до Бердичева була страшною, але ж рік пройшов. Запитайтесь на форумі, здається її вже в минулому році ремонтували трошки.
 

Пользователь
Отзывов: 2
 
7 июня 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Спасибо, за интересный отчет:) подскажите состояние дорог до Камянца, если ехать не жипом?
 

Пользователь
Отзывов: 642
 
11 мая 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Такое длительное и далёкое путешествие с малышкой вызывает уважение! Маршрут интересный, понравился!
 

Пользователь
Отзывов: 277
 
10 мая 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Хотя у меня ребёнок и вырос, всё равно Ваш отчёт прочла с удовольствием. Также всегда интересно читать, как кто увидел обпутешествованные мною места. В 2009-м ездили посмотреть на Чудо-Старуню. Приехали поздновато, около восьми вечера, тоже только булькало, но ещё немного и догорало огнём. Туда надо было до 18.00 успеть, у вулкана  график работы, как у простого труженика: с 9.00 до 18.00, если не ошибаюсь.


КАЛЕНДАРЬ СОБЫТИЙ
Все события