Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ

Навколоберлінський годинник
Навколоберлінський годинник
Кругом Берліну
Добавлен: 19 июня 2014 г.
Просмотров: 2069
Автор: WolK
Продолжительность: 12 дней
Пробег: 12 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.2
голосов: 8
5  
Отзывы

Здавалося б, зовсім небагато часу пройшло з часу мого повернення до рідних пенатів. З одного боку, ще наче вчора, розрізаючи новорічне берлінське повітря, лунав моїм, позбавленим всілякого музичного хисту, голосом, в унісон з Майданом, гімн України. А з іншого, стільки буремних і жахливих, а разом з тим епохальних, як на мою думку, подій випало на Неньку, що здається пройшло не п’яток місяців, а прожито декілька життів.

Певно, як і для переважної більшості адекватних людей, події сьогодення стресогінно впливали на мої чакри. Тож якось, під акомпанемент чергового травневого блискотіння, задля досягнення внутрішньої рівноваги, вмостився впорядкувати різнокольорові фото картинки, що осіли в жорсткій пам’яті моєї «друкарської машинки», і навіть сам, до певного часу, не побачивши, як підсвідомо окреслив своєрідний циферблат з містечок та передмість, що по колу вишукувались навкруги його серцевини - Берліну.

Ну, а далі – більше, навіщо потрібен годинник, на який ніхто не дивиться, а тим більше – німецький, вважай послідовний і точний.  Це тільки в одній рекламі, товстий баварський палець відкручує стрілки годинника на півгодини назад, мовляв: «ох вже ці непорушні німецькі традиції», тим самим дисонуючи з існуючою реальністю, яка трансформується в різних формах, від звичних баштових до всіляко рідинних та космічних таймерів.

І даремної справою стане намагання змінити мою свідомість, тому що бачив і знаю, що дівчата вийдуть на «білий танок» о 21, ще раніше, о 20 зупиняться всі фонтани, навіть і у пожежних брандспойтах,  а 11-го числа 11-го місяця, об 11 годині 11 хвилин розпочнеться так звана «п’ята пора року», час карнавалів та розваг, і все буде послідовно і нова доба розпочнеться, коли стрілки годинника будуть спрямовані суворо на північ.

  

Замість нульової або дванадцятої позначки, як кому до вподоби, на циферблаті мого умовного берлінського годинника опинився Оранієнбург (Oranienburg). З усіх міських достоїнств, архівами моєї фото пам’яті були охоплені дві.

Перша з них, на відстані чверті години пішохідним рухом від залізничного вокзалу, куди можна дістатися хвилин за сорок від центру Берліна міською електричкою S-баном, є місцевий Замок.

Він має велику паркову територію, де все є живенько, креативненько і зі смаком, а головне, майже безлюдно, ну принаймні на той час, а то здається були травневі свята.

 

Друга, являє собою ще одну зелену зону, такий собі, в буквальному розумінні, мікс з зоопарку, зони відпочинку, лісу, пляжу та парку динозаврів, бо все змішано до купи на одній території.

Зоо починається з лам, які безпардонно лізуть цілуватися. Вони отримують заслужене частування, а хтось фіксує «прогиб» перед адміністрацією сайтуsmiley.

Міні атракціони обслуговуються, власне, самими ж відвідувачами. Кинув 50 центів – зайшов і пристебнувся, натиснув кнопку – отримав результат, тобто зрушив в якійсь бік або напрямок.

На пляжі, як в тому анекдоті:

Рятувальна служба!? Допоможіть!

На мене в Чорному морі напали акули!

В Чорному морі акули не водяться!
А Ви  приїдьте і розкажіть їм про це!

Головною ж привабливістю місцевості є доісторична епоха, яка зустрічає тебе своїми габаритностями і в хащах, і на галявинах і серед інших ландшафтів, підкреслюючи нікчемність розуму перед розміром, ну в тих, звісно, далеких від сьогодення, часових прив’язках.

А годинна стрілка тим часом, повільно так повертаючись, займає позицію на першій позначці, де альтернативою їй в цьому звіті слугує Штраусберг (Strausberg), такий собі, чи то від німецького слова штраус, букет в перекладі, чи то від австралійського слова страус, пташка з маленьким розумом, що несе великі яйця, в перекладі.

Замість спеки та страусів, місто зустріло снігом та качками, які передбачливо зосередились біля кіоску з хот-догами.

 

 

 

Місто, до якого, як і до попереднього, також доволі просто дістатися міською електричкою є, напевно, більш літнє, бо наділено великим водоймищем, яке в цю морозну, передріздвяну пору суцільно вкрилося шаром криги, залишивши маленьку акваторію для всієї місцевої пташиної братії, яка тепер змушена тут існувати з японською щільністю.

За оборонним муром, що височіє на березі ставу, заховалось охайне та цілком вибілене природними обставинами, провінційне бранденбурзьке поселення, з святковими, на той ще час, йолками, та з …, таки так, страусами.

Тим часом, пернаті вирішили покинути цю холодну місцевість, тож і я прислухавшись до їх порад, рушив до теплої домівки іншим, доволі вже стареньким, за місцевим сприйняттям, рухомим засобом, більшість одноліток якого припинили брязкання колісних пар об паралелі рейок.

Припаркований трамвай я зустрів тоді, коли за власною волею ув’язався в одну авантюру і коли мій географічний годинник показував вже другу годину.

Була то неділя, доволі давно вже минув обід, а я, впоравшись із своїми справами, опинився на межі столиці Федерації. Прийшов час байдикувати. Тримаючи в голові різні схеми та атласи, вирішив прошвирнутися в одне містечко, Альтландсберг (Altlandsberg) називається, тож пішов. Та ось тільки, масштабність всіх тих топографічних документів, як виявилось, була не сумісна із моєю внутрішньою. Коли я протопав кілометри чотири і вже декілька разів чекав на зустріч із об’єктом подорожі, виявилось, що до «омріяної» точки на трасі ще п’ять кілометрів. Що поробиш – мусиш йти.

Взагалі, класична німецька муніципальна автодорога, більшістю своєю, зовсім не розрахована на пішоходів, та я ж про це і не подумав. І якщо місити багнюку придорожніх полів на пересічній місцевості, набриднувши дратувати чотириколісних істот своєю присутністю на проїжджій частині, ще якось байдуже, то перетинати автобан по суцільно автомобільному мосту, ще той атракціон. Добре, що раз по раз, мій шлях перетинався з велосипедними маршрутами, то був час розслабитись, карту там роздивитися посеред лугу, ну і таке інше, різне всіляке.

Нарешті, серед сучасних лісів та степів, з’явилися середньовічні контури Альтландсбергу. Таранячи городи містян та долаючи водяні перешкоди, таким чином скорочуючи відстань, впираюся в кам’яні мури міста. Дійшов!

Тільки-но потрапив за мур, доходить до мене, що в неділю ввечері такий населений пункт може бути повністю відрізаний від громадського транспортного сполучення, тож бігом шукати зупинку автобуса. Вух, останній йде на Берлін через двадцять хвилин, то в мене є чверть години на ознайомлення з містом.

Загалом не п'ятнадцять хвилин, а години півтори, вистачило б на повноцінне знайомство, бо в принципі, цікаво – без поспіху, роззявивши рота, вештатись осінньою порою серед маленьких будиночків, кріпосних стін та різноманітних башточок.

Та поки я продовжую своє бла-блакання, стрілка годинника робить вже третій свій крок, вражаючи берлінську околицю Кепенік (Kopenick).

Тут вже прийшов час наголосити на одній характерній берлінській деталі. Місто, з часів свого заснування, яке припало на об’єднання двох торгівельних поселень Берліну та Кельну, продовжувало формуватись за рахунок приєднання до них все нових і нових незалежних містечок, які, не дивлячись на це, змогли зберегти, умовно кажучи, свою цілісність в межах єдиного мегаполісу. Тобто, якщо проїхати Берлін навпростець, то декілька разів може скластися враження, що Ви заїжджаєте та виїжджаєте з міста.

Це стосується і Кепеніка, таке собі місто в місті, зі своєю історією та сьогоденням. Тут свого часу, якщо вірити весняним миттєвостям, будучи на сносях мешкала зі своєю рацією радистка Кет, а сьогодні район приютив пролетарський футбольний клуб східняків Уніон. Має він свою Ратушу, найбільше берлінське пляжне озеро Мюггельзеє і навіть свою Венецію.

 О четвертій годині навколоберлінського часу знов пішов сніг, вщент вкривши своїм білим простирадлом місцевий Чортків – Бєсков (Beeskow) по їхньому.

Класика жанру, взірець поєднання минулого із сучасним – три, максимум чотириповерхова забудова, оточена по всій окружності наче аутентичною стіною, посеред всього цього, як штир-стрілка сонячного годинника, обов’язково височіє шпиль культової споруди.

 

 

 

Під пильним наглядом та надійним захистом шахових башточок, які вишукувались з невеличким інтервалом одна від одної, можна відчути себе в повній безпеці від всілякої паранормальщини, послухати промову Вайнахтсмана з балкону Ратуші та вдарити по глювайну на місцевому Різдвяному ярмарку.

В такій обстановці час пролітає швидко, приходить п’ята година і час поспішати знов у літо. Хто їде на моря, а багато берлінців відправляється у пиво-сосисочно-етнографічну експедицію в Дідерсдорф (Diedersdorf).

Дощик, який рясно вкрив того дня місцевий ресторанно-готельний комплекс, трошки налякав місцеву публіку, поривчастий вітер перекинув пару моциклетів, натякнувши на те, що не зайвим було б перевести стрілки на годинку вперед, попутно оминаючи клумбу з монументальною колоною на честь Гроссбеєрнської битви, яка мала місце відбутися тут по сусідству вже як сто років тому і зафіксувати свою позицію на шестигодинній позначці.

 

Стрілка вниз пронизала собою дві південні мішені Бланкензеє (Blankensee) та Треббін (Trebbin). В захаращеному парку першого, більше схожому на ліс, улаштовано статуєве сафарі, не статеве, бо живі істоти геть відсутні, а саме античні ізваянія та бюсти, що снобізували якогось тогочасного овоча, розкидані по всій садибі місцевого замку.

 

 

 

 

По дорозі на Треббін несе свою шляхетну вахту добровільна пожежна частина на одну пожежну мотоколяску, готова за першим викликом, як то пишуть – запобігти, врятувати та допомогти симпатичному містечку із зразковою центральною площею, де замість бюргерів гуляють п’яні ліхтарі, а фігурка хлопчика із знайомим обличчям та витягнутими з-під закачаних рукавів, наче білими манжетами з-під піджака, руками, які ніколи не ловили риби, ловить рибу.

 

 

 

На сьому годину заплановано відвідання мавзолею Леніна, господи-пробач, монастиря Леніна (Lehnin). Такий собі він в кольорах красної площаді тільки з червоної цегли, а не з Коростишівського граніту, який не завадило б репатріювати на Батьківщину, Ілліча хай залишають, а мавзолей, ну хоча б, до Межигір’я.

Взагалі, відкинувши важкий спадок минулого українців чи то щасливе майбутнє росіян, слід наголосити, що об’єкт-антонім є дуже імпозантним, таким собі неготичним, весь в квітучих каштанах, архітектурним комплексом.

 

 

Як то канал Інтері об восьмій подає до ефіру підсумковий випуск новин, так і в моєму вимірі приходить час більш розгорнутого репортажу з Землі Хафеля – Хафельланду (Havelland).

Хафель, це найбільша водяна артерія навколоберлінського простору, рясно розгалужена затоками, розливами, притоками та іншими впадинами земної поверхні, заповненими чистою водичкою.

Враховуючи такий природній лабіринт, не маючи власного плавзасобу, вирушаю на побачення з ним на чотириколісному засобі пересування і відразу до його адміністративного центру – Вердера (Werder), стара частина якого лежить на острові, з’єднаному з великою землею єдиним місточком, бруківкою якого я і зарулюю.

Зупиняюсь біля кірхи з годинником на ближчому березі острова і починаю роздивлятися місцеву публіку, яка релаксує або ж готується до цього процесу, бо ж вода чиста, повітря свіже, а сонце привітне.

На протилежному березі відкривається панорама нового міста в яхтено – очеретовому виконанні, нахабно спостерігаючи людину з фотоапаратом, яка все своє життя провела в кам’яно-асфальтовому гетто.

Всі дороги на острові ведуть до центральної площі, інтер’єри якої вже знайомі по сміттєво-інформаційним стендам міста.

Дальня вердерська рів’єра, з сільсько-готельно-ресторанною променадою та картинками із журналу «Катера и яхты» настільки периферійна та домашня, що Гідропарк у порівнянні з нею, як мінімум, Монте-Карло.

Тим часом, сонце увімкнуло свою сто ватну лампочку, компенсуючи існуючу тут заборону на продаж ламп накалювання потужністю більше за 40 Вт, освітило та прикрасило привітні вулички та споруди міста.

Поступово територія острова витоптана, кидаю погляд на згадку для закріплення в пам’яті його силуетів та знов за кермо, попливемо далі між водоймищ Хафельланду.

Від’їхавши пару кілометрів від Вердера бачу покажчик на якийсь Шлосс, звертаємо, приїхали. Замок певною мірою занедбаний, але тримається. Зовні симпатичний, живописне місце – потрібні інвестиції.

Кидаю під розпеченим Світилом свого коня і рушу в гору, поступаючись дорогою перед відповідним ліричним дорожнім знаком, туди, де на маківці забралася церква селища Петцова (Petzow).

В просвітах дерев з’являються сюжети митців-озеронистів, на яких абордажні судна, переважно пенсіонерів і зачасту без одягу, утворюють такі собі кают-компанії. Бажаючі туристи можуть перепочити на берегових банках, спостерігаючи цю ідилію, ну а туристам-збоченцям або ж просто приколістам зі сходу від ЄС, слід попіклуватися про бінокль чи підзорну трубу.

Ті ж, хто не втомився, мають дістати євро монету, можуть погодувати неймовірне створіння, умовно бродячого собаку, якщо самі ще не злопали бутерброд з ковбасою, і ліземо аутентичними сходами в гору до шпилю.

З оглядового майданчика, на всі 360 градуси, відкривається зелено-блакитний пейзаж всього цього лісо-водяного ландшафту. Гармонія людини з природою, та екології по сусідству з одним з найбільших мегаполісів Європи, навіює певний сум. Воно ж так завжди є, якщо ти стоїш навстоячки, то хтось на планеті обов’язково стоїть відносно тебе ногами до гори.

Їдемо далі, повертаємось на трасу і форсуємо головне русло регіону, по якому чого тільки не пливе.

Шпилі Вердера, на горизонті за рікою, бажають хорошої дороги, якій несподівано приходить капут. Ну то й не дивно, бо за паромною переправою розмістилося однойменне поселення – Капут (Caputh).

Вирішую пропустити один рейс, підходжу впритул до цієї транспортної розв’язки. Ну просто дивне місце – нещасні метрів п’ятдесят річки, а движняку-то, що на воді, що на суші.

Вичікую, аби першим заїхати на цей стратегічний автоносець, і ось ми вже на його носі, який хвилин п'ятнадцять тому, ще був кормою.

Поки йшли, фотокамера, яка була кинута на торпеді, трохи перегрілася і зробила такий собі тимчасовий локальний капутець, прикрасивши частину наступних кадрів, в тому числі й місцевого палацу, поруч з яким свого часу купався Альберт Е., горизонтальною веселкою.

Восьма година якось виявилась задовгою, час спливає повільно, та врешті настає дев’ята година. В радянській період, хай йому грець, в цей час, планомірно і довго, промивала мозок програма «Время». Як тяжкий спадок тієї епохи, прийми, шановний читачу, мої подальші туристичні мемуари.

Сіренька залізнична станція Ельсталь (Elstal), крім дільничного депо та повітряного коридору аеропорту Тегель над нею, заховала трохи поодаль декілька різнопланових, але доволі цікавих, як на мене туристичних, і не зовсім, об’єкта.

Перший із зазначених, сучасний і новозведений торгівельний комплекс, назва якого відклалася в пам’яті як В5, по назві дороги, і як воно називалося, аж допоки не розрослося до сучасних масштабів. Фішка його не оригінальна в європейському сегменті, але цікава і приваблива, не за цінами, маю зауважити.

На певних гектарах території було зведено містечко із старовинним інтер’єром, будиночки якого є, власне, магазинчики різних торгівельних брендів.

Якщо не залишатися тут на шопінг, а прокрокувати з півгодинки в берлінському напрямку, можна дістатися другого місцевого надбання, такого собі, два в одному, на мій розсуд.

В далекому 1936 році, коли світова спільнота почала заплющувати очі на процеси, які вже певний час відбувалися в центрі Європи, проводились в Берліні Олімпійські ігри. Як невід’ємний атрибут таких змагань, побудували німці тут своє Олімпійське селище, на території якого, після закінчення війни, розташувалося радянське військове містечко. І ось, зрештою, що від нього залишилось.

А було десь так. Країна-господарка перемогла в загальному медальному заліку, типу як в Сочі, тільки бабла менше витратила.

Окрім олімпійської інфраструктури, територія селища обросла згодом і панельними п’ятиповерховими будинками особового складу Красной армии. Відчувши себе сталкером, махнувши через паркан, повертаюся в часі на чверть сторіччя. Емоції, спогади, думки … і ще багато різних відчуттів може викликати все це дійство у людини-емоційної. Ще й Вован з Аліною, ховаючись від кремлівських папарацці трошки похизувались своїми відчуттями.

Далі розполохав ще одну закохану, дарма що і чотирилапу, парочку, яка необачливо, в своїх лямурних справах, заплентала у самісенький кут цієї території, намагаючись то з одного, то з іншого боку будівлі позбутися цього фотомисливця.

На цьому дев’ята година минає і приходить наступна, стрілка витягується на значну відстань, бо ж Тангермюнде (Tangermunde), якому випала доля бути на цій позначці, у порівнянні з попередніми картинками циферблату, знаходиться на більш значній відстані.

На такій саме відстані, знаходиться воно і від туристичних маршрутів, а даремно, така собі невеличка Ельбійська перлинка заслуговує на більшу увагу до себе, тому що начинена бездоганним історичним центром з баштами, шпилями, куполами та власним замковим комплексом на мальовничих схилах, не Київ звісно, та все ж.

 

 

З оборонних редутів спостерігаються заливні луги, які регулярно додають клопоту в часи високої води, пропелери, які, невтомно працюючи своїми лопатями, намагаються відірватися від землі, та далекі орієнтири сусідніх містечок.

Спустившись додолу, можна уявити картинку, як приблизно виглядає місто з протилежного берега Ельби.

Так поступово і збігли одинадцять мандрувальних годин, майже повне коло обернула стрілка-покажчик, наблизившись до своєї чергової відмітки. Тут, в двох кілометрах від свого гирла, знайома вже річка Хафель двома рукавами обіймає Хафельберг (Havelberg), який безсоромно інтегрував її назву в своє.

 

 

 

 

Чемне місто приготувало індивідуальний одномісний паркувальний карман поруч з рибним рестораном, тож поїли, погуляли і поїхали додому.

Стрілки годинника знов займають свою торчкову позицію, б’є дванадцята година і слід йти спати й висипатися, бо якщо ти, якимось дивним чином, не опинився в Бразилії, то кількість годин сну, доведеться цього місяця істотно скоротити.

Дякую за увагу! СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.2
голосов: 8
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 340
 
23 июня 2014 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: sovereign
Дякую! Такі ось вони німці - сидять у норах по неділях))!
 

Пользователь
Отзывов: 334
 
21 июня 2014 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Найбільша кількість пересічних німців спостерігається хіба що в аутлеті))) А так, переглядаючи фото – майже порожні вулиці. Креативно з годинником вийшло. Згадався інший звіт, з «прихованими» пляшками» – коли рахували їх всією Дорогою.
Цікава подорож, дякую. Через пори року, а іноді, і через роки. Про Олімпійське селище сподобалося. І дивно, що німці, які прагнуть до порядку, залишили незайманим це місце.
І, традиційно, подяка за мову та стиль.
 

Пользователь
Отзывов: 340
 
20 июня 2014 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дякую за схвальні відгуки! Подорожуймо, шановні!
 

Пользователь
Отзывов: 297
 
20 июня 2014 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Цікава дуже розповідь, сподобалися фото - підбірка-мікс  "пори року - чотири в одному".  Улыбка Як завжди, вабить стиль написання. Трохи поностальгували - містечко Weber нагадує австрійське Morbisch-am-See. На мою думку, маленькі "нетуристичні" містечка Західної Європи мають набагато більше шарму, ніж розкручені, що стали вже брендами.
 

Пользователь
Отзывов: 359
 
19 июня 2014 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дуже цікаво і яскраво, втім, як завжди! Шкода, що в добі тільки 24 години...


КАЛЕНДАРЬ СОБЫТИЙ
Все события