Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ НА АВТОМОБИЛЕ

Про літо… або… Я - українка
Про літо… або… Я - українка
Київ - Міжгір"я
Добавлен: 11 декабря 2013 г.
Просмотров: 5434
Автор: sovereign
Продолжительность: 11 дней
Пробег: 1800 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.2
голосов: 23
17  
Отзывы

Передмова: якщо ви тицьнули пацюком та якимось чином потрапили на ці рядки, то хочу зразу попередити. Якщо вам хочеться полистати чогось довершеного та цікавого, з гарними світлинами, купою цікавої інформації, то вам до інших авторів.  Якщо ви просто марнуєте час, тоді ласкаво просю – розповідь-настрій, розповідь-роздум і нічого більше.

*подорож відбулася...давно то було.

ЛЮБЛЮ.

Люблю, коли…коли дорога в'ється перед очима, над дорогою схилилися з обох боків дерева, крона до крони, від чого здається, що ти їдеш по стрімкому тунелю, а замість блакиті неба - тремтіння тисяч зелених листочків над головою. Попереду нікого, позаду порожнеча… Тільки дихає в спину спекотний липень, а ти мчиш, мчиш наче паралельним світом, розсікаючи простір, до напіврозмореного серпня, який вже скоро шепотітиме осінню, шуршатиме листям, пророкуючи дощі, та прохолоду, та солодке жовтаве забуття…

В салоні пахне сквирським хлібом. Разом з запашним ароматом перед очима вимальовується красуня-молодичка, що хазяйнувала в сільському магазинчику.

- Вам що?

- Мені..мені б хлібчика… трохи. Але смачного.

Вона вправно бере величезного тесака, підхоплює хлібинку і …ррраз! Половинка вже в мене в руках, охоплена її такою тихою та водночас бадьорою посмішкою.

"Але ж бо й гарна дівчина! Чорнява, бистроока, так і проситься заквітчаний віночок в чорні коси та коралове намисто на шию…" – пофантазувала я та винирнула на вулицю.

Далі, далі… повз стиглі поля, що важко нахилилися обабіч дороги. Десь зсередини поля крокує впевнено кремезний комбайн, а неподалік стоїть замислено лелека. Тихо так, тільки шелестять колеса, але вони наче частина тебе. Ззовні не доноситься ні звуку, від чого картина здається зовсім містичною. Паралельні світи, як ніяк.

А потім села…села… замріяні корови вздовж дороги, спустілі вулиці, приземисті хати, відра-сироти, вщент заповнені аж помаранчевими абрикосами, і тиша, тиша…

Село, ще село… з трави стирчать босі, затоптані літом, дитячі ноги, поряд нехитрий крам – відерце для подорожнього, а раптом? Діти, діти… дбайливо заплетені материнськими руками, з волошковими очима, ще повні надій, мрій, ще відкриті до світу… Чиїсь недоспані ночі, невиплакані сльози… чиїсь надії та мрії.

А онде, наче в протистоянні, на кульгавих стільцях, збитих міцними чоловічими руками, обабіч дороги сидять три бабці. Напевно, два сторіччя на трьох, а може трохи й більше. Білі хустки, вже згаслі очі, руки притиснені до грудей, та пакунки з овочами біля ніг. Аж раптом стало цікаво, аж захотілося зупинитися та прислухатися. Про що вони говорять?
Старі бабці в далеких селах – це теж містично.

І знову дорога оксамитовою смужкою перед очима, і знов лоскоче ніс запах хлібу, і тебе переповнює щастя, і спокій, і здається, крила вже з тобою, ще трохи – і зринути в небо сизим птахом, без турбот, без віку, без даремних сподівань…

КІЗЯК.

Романтичний настрій таки побила дорога. Таки вона перемогла. Через втому, через зненацька напавшу непогоду, до Кременця. Ями ніяк не закінчуються, горби в парі з ними. Кременець здається вже примарою, чи ми просто втомилися, чи схибили з дороги. Час тягнеться патокою, але аж нарешті! Ось вже перші хати, похмура Бона виглядає з-під місяця,і наш притулок.
Втомлені в кізяк.

ЛАВРА.

Ранок вже стоїть пилявою. Через пиляву проглядається Почаївська Лавра. Як виявляється, до Лаври щось прибудовують, за розмірами це щось чимале.

Біля Лаври, як зазвичай, торгові ряди з українською всячиною китайського ґатунку. В комірці, де видають спідниці, аж масна від жиру тітка гарним таким колгоспним матом криє свого чоловіка. Комірка аж розпалилася від напруги, весь супровід масної жінки теж невдоволений – чи то кольором спідниць, чи шовковистістю хусток.

Люди, вуста, шелест молитовників, шепотіння до Бога, мерехтять свічки, десь в кутку набирають воду, хтось протирає образ, зацілований прихожанами, десь втомлено зітхає черниця *Сюди, сюди опалки кидайте*, десь човгають старечі ноги… Господи, прости нас, Господи…

Біля Стрия звертаємо на гори. Наче дідько нас штовхнув втулитися на цю дорогу. Як лакмусовий папірець, почав верещати наш кіт, що мирно спав до цих пір. Це означає, що погіршилося покриття. Що то не дорога вже, а , одним словом, халепа. Бітум, здоровенні ями, непередбачувані горби, і ось вже смурне Міжгір*я, зворот, і десь на зелених схилах, наче яскрава іграшка на ялинці, замайоріла наша Камянка.
- Срав його мамі, – зовсім не оптимістично, і навіть не з полегшенням, подумки сказала я. - Ну і бездоріжжя…

ОЧІ.

Бувають миті у житті, що запам’ятовуються надовго. Сто років тому, під час першої подорожі Західною Україною, підіймаючись невеликою групою однодумців від Сидорівського замку, наздогнали білу хустку. Хустка обернулася, з під неї виглянуло невеличке старече личко, і зоряні очі.

- Звідки ви, діти?! – спитала старенька. Якось не то спитала, не то зойкнула. А очі… очі світилися якимсь неземним розумінням, неземним щастям, трохи смутком, трохи затишком, і такою шаленою щирістю, що здалося, засяяли в пахмурному небі щонайменше два сонця.

До чого я? А-аа..

- А де тут водички можна набрати?- питаю у чоловіка, що щось майструє на Почаївському подвір'ї. Завжди почуваю себе ніяково, тут, у Лаврі, усі снують дуже діловито, і якось язик важко повертається з питаннями, які, здавалося б, не повинні були виникати взагалі.

Чоловік розгинається і … Далі я не чула нічого, відповідь спіймала мама, яка була поруч. Я поглядом ковзнула від підборіддя до пишних вус, під якими причаїлася посмішка, потім вище до очей, і все. Здавалося, я провалилася в блакитну безодню, наповнену благодаттю. Якось вмить стало так затишно та тепло, так щасливо та безтурботно. Наче огорнули з ніг до голови покровом.

Нічого не буває даремно в житті. Впевнена, що я їхала до Почаєва саме щоб побачити ці волошкові очі.

КАМЯНКА.

- А-аааа-а!!! – щось захоплено верещить всередині. Ні, я стримаюся, волати тут не можна, не прийнято, на базі відпочинку дуже тихо, якось по-європейському. Але дуже хочеться. Бо то казка. Ще не розпаковані валізи купою в номері, а я вже на балконі, не можу відірватися поглядом від гір. Вам казали, що в Камянці красиво? То неправда! В Камянці – неперевершено.

База розташована на самому Синеверському перевалі. Позаду гірка, вкрита смереками, попереду – зелені хвилясті пагорби.
Від різноманіття зеленого аж перехоплює подих. Так, дійсно, до палітри природа не додала жодного іншого кольору. Хіба що зелений соковитий килим виткала польовими квітами, жовтими та бузковими. Яскраво-зелена трава, та, що скошена – вже лягла вицвівшими смужками на схилах, темно-зелені підстаркуваті дерева, світло-зелені молоді кущі, і далі, далі до самого краю неба – зелене, зелене, зелене…

Чим себе зайняти? Варіантів безліч. Дихати. Гуляти пагорбами. Ловити вітер. Мружитися під сонячними промінчиками. Вигулювати кота. Полювати на туман. Чіплятися з балачками до місцевих. Гойдатися. Підійматися в гори. Збирати гриби та яфини. Просто нічого не робити. Кататися на конику (але, кажуть,він злий). Ходити за молоком. Смажити щось на мангалі. Паритися в сауні. Пити каву на ганку. Дихати… Гуляти пагорбами… І так по колу.

Камянка зручно розташована – від неї недалеко до різних цікавинок на Закарпатті.

СИНЕВИР.

Синевир не бачив хіба що ледачий. Глибокосинім оком причаїлося озеро, вкрите повікою сивого туману.
Не треба чогось аж очікувати від цього місця. Просто прийти з відкритим серцем. Ступити на дерев’яний поміст, розкинути руки та вдихнути смачного, трохи вогкого повітря. Потім прогулятися навколо озера, насолоджуючись тишею та красою закарпатської природи.

 КОЛОЧАВА.

- Так, підіймаємося, лежебоки! Їдемо до Колочави, - діловито командую якогось ранку.

- Ну якщо ти везеш, то їдемо, - лінькувато потягується чоловік.

- Е-ее…я?...ее-еее…може іншим разом я? - зразу гублюся.

- Ну так що там, їдемо чи ні?

За кермом я буваю рідко – два рази у вдалий рік. Чомусь так і залишається бути за кермом вельми стресовою ситуацією, як на мене.

Ну добре, рушили. Та-ак, де тут головний девайс - гальма…
В напівпаралізованому стані, в роті пересохло, серце тарабанить…
Дороги, як на зло, завузькі, ями величезні, назустріч машини, і я тулюся до краєчку дороги.

- Їдь, їдь давай! Не кидай щеплення! Третя передача! Яма! Яму об’їжджай!Друга!!! – лементує поряд наставник, і я ледь не клякну за кермом.

- Та ж бо їду, їду я!встигаю огризатися я.

Село тягнеться і ніяк не закінчиться, туди-сюди снують люди,бігають діти, повно злих неконтрольованих корів, і ями, ями…

- Ой…спіймала яму… трошки не розрахувала. Упс… і ще одну. Іншим колесом. Ой… кізяк. Е-ее, він здається, не такий вже свіжий, той кізяк був, - намагаюся виправдатися перед чоловіком.

- Повернемося, дам тобі щітку,- буркоче поряд.

Колочава здивувала. Вразила Колочава. Відчулося – село живе! Протягом останніх років в селищі було створено/реорганізовано 10 музеїв. Для невеликого селища – це досягнення. Комп’ютеризували школу. Збудували нову дорогу по селу. Долею селища опікується земляк, що займає посаду у граді Києві.

Ми відвідали лише один музей, Старе Село.

- Чи не хочете екскурсію замовити?

- Ні..дякуємо…

Проте «головний» вирішив таки супроводжувати нас від хати до хати, розповідаючи байки, правдиві історії та різні дрібнички з життя селян.

Від хати бондаря до хати швеця, а потім до еврея-шинкаря, і до жандармерії…

- Чи сподобалося вам, гості?зазирає з тривогою в очі.

- Так, дуже! Дякуємо! хором відповідаємо ми.

А потім, вже на виході, перехопили розмову «головного» з заїжджим вусатим чоловіком.

- Здоров був! Ну як справи йдуть?

- Вітаю! Їдуть люди до нас… слава Богу, їдуть…

І стало радісно за цих людей, в далеких, забутих селах.

Оці туристичні каравани, поодинокі та групами, вдихають життя в далекі землі.

Мандруйте Україною!

Назад до Камянки, вже страшенно хочеться їсти, на нас чекають голубці, цупко загорнуті, зі сметанкою, вже відшкварчали своє у печі, я в пречудовому настрої від такої гарної прогулянки, знов за кермом, і дороги вже й не такі завузькі, як здавалося, ями – не такі вже й великі, корови – з досить люб’язними мордами, а кізяки вже зовсім підсохли.

ТОРБА.

- Та ну?!з подивом та недовірою косить на мене оком моя краща половинка.

- Так! Бач, якою здоровенною торбою розжилася! Пішли!

І ми пішли. З пагорба на пригірок, з пригірка на пагорб, збирати … що б ви подумали? Правильно!!! Сміття. Воно, розумієте, сміття, повсюди. Як яскравий доказ існування, процвітання та переваги людини розумної. Пластик, обгортки, кульки, пляшки… Спочатку було радісно. Сміття бадьоро пакувалося до торби, і зелені пагорби, здавалося, полегшено зітхали та розправляли складки на вбранні.

Потім торба несподівано закінчилася. А сміття - ні. Торба була важка. До Камянки неблизько. Ми її тягли, волочили, котили, пхали … а вона противно огризалася суперечкою пластику зсередини. Було сумно. І образливо. І огидно. І хотілося заголосити на всі Карпати: «Люди,@лять!!! Не смітіть! Це ж наша, найкраща земля на світі…» І не будьте байдужими… підберіть бодай пляшку, бодай обгортку – і світ завдяки вам стане кращим.

Отак і промайнули то дощові, то сонячні, причепурені ранковим туманом та запахом вікових сосен, дні.

Кидаю останній погляд в сизуватий туман, в буйну зелень, втягую на всі легені аромат закарпатського літа…
Дивлюся на сріблястий гребінець карпатських пагорбів через скибку запашного синевирсьго хліба. Він гарно пропечений, зі скоринкою, м'який, з дрібненькими дірками, аж світиться, і, здається, живий. Напевно, мати хліб і жити на СВОЇЙ землі, на землі дідів та прадідів - то найдорожче.

Я – українка.

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.2
голосов: 23
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 11
 
4 мая 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дякую за розповідь-дух аж перехоплює.Ми теж плануємо відвідати карпати,краса неймовірна.
І якщо є такі хто вагається чи скиптично налаштовані чи їхати на Західну частину нашої країни,нехай прочитаюють та фото переглянуть...
 

Пользователь
Отзывов: 274
 
2 мая 2015 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Какой удивительно трогательный рассказ! Чудесный украинский язык, несколькими вашими словами обогатила свою украинскую лексику. Прочитала отчёт 2 раза! Фотогафия № 15 - полёт души навстречу ветру! И фото с облаками в горах очень впечатлили. Люблю Карпаты, люблю Украину и люблю, когда ещё кто-то так же любит!
 

Пользователь
Отзывов: 42
 
23 июня 2014 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Спасибо автору преогромное!!! Такой живой рассказ,замечаленые фото, виды аж дух захватывает. Планирую отпуск ,и вот благодаря прочитанному корректирую маршрут в сторону Межгорья и "Камянки", можно сказать"заболела".
 

Пользователь
Отзывов: 642
 
17 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дякую за чудову розповідь, за гарний настрій, за щирі емоції, за спогади за горами, за рідну мову! Цієї осені відвідавши Карпати, відчули теж що й Ви! Добрі фотографії – дивився з великим задоволенням! Чудово!

P.S. Чого на знимку кіт такий наляканий ?  shok
 

Пользователь
Отзывов: 558
 
14 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
 "sovereign" :
 "Нафаня" :
Почему тебя это удивило?
Марина, это ведь первый отзыв от тебя, чи не так?Имею я право (приятно) удивиться )))

   Упс.... а ведь ты права - это мой первый отзыв на твои отчёты. Прости-прости-прости... Вот как часто бывает -  почитаешь отчёт, порадуешься и ... всё. Как-то забываешь сказать доброе слово... типа - "Гениев хвалить не обязательно... им всё просто даётся..."
   А моё удивление после вышесказанного понятно... Подмигивающий .
  И ещё в своё оправдание скажу. Недавно прочитала: - Главное не то что Я сказала. Главное ЧТО ТЫ услышала!!! Подмигивающий
 

Пользователь
Отзывов: 547
 
14 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Нормально.
 

Пользователь
Отзывов: 130
 
14 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Душевно ... красивый рассказ Улыбка
"Камянка" особое место, со своей аурой умиротворения и покоя. Отдыхали в отеле только зимой, но хочется однажды вернуться летом или осенью. Правда, в ресторане кормят на троечку, но в остальном все супер!
Спасибо за труд, +10
 

Пользователь
Отзывов: 334
 
14 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
 "Нафаня" :
Почему тебя это удивило?
Марина, это ведь первый отзыв от тебя, чи не так?Имею я право (приятно) удивиться )))
 

Пользователь
Отзывов: 558
 
14 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: sovereign
Люда, вот просто удивлена твоим ответом на мой отзыв. Я написала честно про свои эмоции. Почему тебя это удивило?
 

Пользователь
Отзывов: 334
 
12 декабря 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: Wolk, Gandzya, Inti - від серця до серця  smile3

 "Нафаня" :
Так про що розмовляли бабусі? Невже не зупинилась, не стала "підслуховувати"? Подмигивающий Чи як завжди в нашому житті - немала часу зупинитися та насолодитися?


Не зупинилася.
А ти мене замислила своїм запитанням...так, треба було! А тепер назавжди залишиться загадкою - про що вони говорили? Дякую за відгук. Не очікувала, здивована навіть )