Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ

Купальня 2013. Всесезонка
Купальня 2013. Всесезонка
о. Гран - Канарія (Іспанія) - о. Родос (Греція) - о.Узедом (Німеччина) - Каорле (Італія)
Добавлен: 26 сентября 2013 г.
Просмотров: 4737
Автор: WolK
Продолжительность: 30 дней
Пробег: 1 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.7
голосов: 11
13  
Отзывы

Повернувшись із останньої цьогорічної пляжної мандрівки, включившись у свої повсякденні справи, відчув на собі, що вже другий день поспіль, подумки провертаю в пам’яті курортні спогади. Тай й ще все так відбувається, що думки лягають в якійсь характерній послідовності, перемежовуються всілякими ліричними відступами і наче підсвідомо формується твір на класичну шкільну тему «Як я провів літо». Це починає все більше і більше відвойовувати тебе у себе, продуктивність праці опускається нижче рівня світового океану і … що це, параноя, чи утримання від написання звітів на сайті дається взнаки, і слід би дати вихід цьому, не побоюся сказати, збудженню, та де ж набратися часу.

Цікава виходить закономірність, що та половина моєї трудової діяльності, яка була пов’язана із систематичним відвіданням офісного приміщення і роботою, прям скажімо на дядю, здавалося мала б не залишати місця для приватного, аж ні, встигав все, все було впорядковано і звіти про подорожі писав би оперативно і першочергово. Інша справа, коли ти сам собі господар, необтяжений рутинним графіком і начебто особисто можеш регулювати картину свого робочого дня, аж ні, повний цейтнот. Виходить так, що при офіційному працевлаштуванні, кожна година, хвилина, секунда робочого часу, витрачена, як казав кіт Матроскін, для власної користі, а точніше задоволення, автоматом лягає у дебет, а кожна подібна одиниця часу, в протилежній ситуації, виглядає так, що начебто сам крадеш в себе дорогоцінні піщинки часу, які б можна було б використати для чогось більш важливого, тож лягають в кредит.

«Жив собі на світі один шановний бухгалтер і працював він все своє життя за одним й тим же столом, на якому спочатку стояла рахівниця, потім калькулятор з великими кнопками, ну і наприкінці робочого стажу обріс вже пласким екраном комп’ютера. Та не дивлячись на науковий прогрес, кожного ранку, перед початком робочого дня він на декілька секунд зазирав в шухляду свого стола. І коли вже закінчилися всі урочистості з приводу виходу його на пенсію, вирішили сослуживці з’ясувати, що ж там таке магічне причаїлося в тій ДСП-шній скрині, зазирнули вони туди, а там на пожовклому папірці відривного календаря було написано: Дебет – ліворуч, кредит - праворуч….»

А я ж вирішую потрошки знімати згадане збудження, повільно викручуючи ніпель, тобто годинка в день для спогадів на папері жодним чином не має порушити планомірність буття, була б творча воля, а вона є! І хай пробачать мене міста Німеччини, сьогодні мова не буде приділена лишень їм.

Ну раз правила гри оприлюднені, регламент визначено, тож година пішла.

Вийшло так, і велика подяка всьому, що сприяло цьому, але пляжний відпочинок цього року випав у мене на всі чотири пори року, і хоч він був не тривалий, проте частий.

А починалось все сидячі в парничку «Tropical Islands», колишньому ангарі для дирижаблів, а тепер аквапарку, що розташувався в 70 кілометрах від Берліну, куди ми, користуючись практично безкоштовним бонусним правом, частенько цією зимою навідувались і сповнювались мріями про справжні острови від величезного блакитного панно з хмаринками, яке створювало ілюзію безкрайніх океанських просторів.

Сам «Tropical Islands» цікавий для відвідин та проведення дозвілля. Там штучно створюється тропічний клімат, завдяки чому ростуть всілякі пальми між якими літають екзотичні пернаті. Завдяки своїм габаритам, метрів 350 в довжину та метрів під сто у висоту, нашпигований він різним розважальним фаршем, від класичного набору водяних гірок до прогулянок під дахом на повітряний кулі та можливістю зупинитися на постій в готелях, що прямо тут, всередині, розташувались.

А перестрибуючи абзацом вище зазначу, що був то січень місяць і повірте мені було холодно, хотілося тепла і тепла справжнього не штучного. Думки про Мальдіви доводилось глушити через наше різне фінансове світосприйняття того зимового дня і спокою це не додавало. В задушному повітрі капронового куполу ностальгічно відчувались уривки запахів торгових рядів київських ринків поблизу метро під клейончастою навісою в літню спеку. Симбіоз цих протилежних, але разом з тим однаково спекотних точок земної кулі, спрямував на шлях істини, а що ж там коїться зараз на Канарах.

Далі, зробивши невеличкий монтаж, кадр перестрибує на тиждень пізніше, де озброєні спакованими валізами, зручним автобусним маршрутом тегельський експрес рушимо до легендарного однойменного берлінського аеропорту, ціна питання 30 хвилин від квартири по реєстраційної стійки. Аеропорт Тегель не менш зручний, знаходиться в межах міста, наділений диспетчерської вежею, що була одним з символів Західного Берліну, і увіковічений в пам’яті народній кадрами культового фільму «Міміно». Але не дивлячись на таку цінність, зазіхнули місцеві можновладці ліквідувати його, і вже з травня минулого року мався бути він закритий, а всі рейси перенести до скаженого в майбутньому за розмірами та ще й начебто одного з найсучасніших, іншого берлінського аеропорту Шенефельд. Але технічні негаразди, а разом з тим шалений громадський рух поки що відтермінували цей акт вандалізму.

Ну що ж, п’ять годин льоту, компенсовані дворазовим харчуванням, з AirBerlin заради п’яти днів на вулканічній поверхні Гран Канарія. З’їхавши з траси в районі містечка з милозвучною назвою Тарахалільйо опиняємось на місці дислокації.

«Хлопчик жестами пояснив, що його звати Хуан…»

Місцевість яка зустріла нас в цю зимову пору позбавлена практично люду, туристична інфраструктура переживає певну стагнацію і це є якнайкраще, аби абстрагуватися від зовнішнього світу і трошки помедитувати, що і було завданням номер один цієї авантюри.

Така атмосфера сама собою навіювало сонний стан, вгамовувала бажання робити зайві рухи, спонукала провести на безлюдному пляжі весь світовий день і завалитися спати в очікуванні дня прийдешнього. Розслабитись повністю не давали протяжні сходи, які з’єднували готель з океаном, і пропонували робити вимушену зарядку декілька разів на день. Тож донизу – купатися, а догори – краєвидами милуватися.

Пляж хоч і піщаний, але підсмажений колишніми виверженнями з місцевого острівного кратеру, тобто чорного кольору і до того ж має особливість, і не без допомоги постійно дихаючих вітрів, якимось дивним чином проникати в матерію купального вбрання, що аж сплинувши майже рік від події, залишає по собі пам’ять дрібними темними вкрапленнями. Сам же океан красень - прохолодний, могутній, хвилястий.

З території, прилеглої до нашого готелю спостерігати верхівку вулкану не було можливості, бо знаходився він вглибині острова, та власне ми цим і не переймалися, бо були сконцентровані на самих собі улюблених, через що тепер маю проблеми назбирати таких фотографій аби мінімізувати на них власну присутність. Хто ж тоді міг подумати, милуючись різноманітними квітами та лежачі на концептуальній пальмі, яка нахилилася кудись в бік Америки, що в подальшому назбирається колекція виїздів на моря, та й ще в різних сезонах, так щоб сформувати звіт такої задумки, як покупатися в соленій воді і взимку, і влітку, і навесні, і восени.

В цілому, не встигли розпакувати валізи, слід збиратися в аеропорт. І все б нічого, тільки розігріло канарське сонечко нестримне бажання відпочити вже повноцінно, а це потребувало неабиякої терплячки, аби дочекатися до другої половини травня, щоб відправитись на ґрунтовний морський відпочинок.

Тож, перекантувавшись чотири місяці, сповнені бажанням закріпити шар засмаги, тепер вже з нашумілого аеропорту Шенефельд, вилітаємо Сondorом в напрямку Егейського моря.

Захмарне небо заховало від нас всю ранішню красу Європейського континенту, і коли вже зовсім була втрачена надія насолодитися панорамою з висоти 10 тисяч метрів, хмари раптом обірвалися, наче перерізана урочиста стрічка впала додолу, розпочався захід – материк закінчився і почалось море, рясно всіяне клаптиками островів.

Лесбос, Кос та багато інших часточок Греції пропливли попід нами, додаючи останнім несказанне задоволення від факту події. Монітори в салоні інформують про наближення до омріяної злітно-посадочної смуги, знижуємося. Заходимо у повітряний простір Туреччини, до скель вже здається можна доторкнутися рукою, але треба вимикатися, пристьобуватися і таке інше, чим супроводжується кожне приземлення.

На будівлі аеропорту написано – Родос. Наче не підманули і доставили за місцем призначення. Осіли ми на острові в містечку Колімбія, з оспіваною Dima в звіті «Карта Родоса» таверною у самого моря «с самыми вкусными огромными креветками и самым вкусным рыбным супом завтра», тільки я про це поки ще не здогадувався.

Приємне та акуратне курортне містечко, під зав’язку наповнене русо-туристо. Зовні наче Еллада, а закриєш очі наче десь в Криму. По трасі тільки-но і вивісок на російській мові «Меха», частково дратувало, але то дрібниці. Принаймні, якось ввечері стикнувшись ніс до носу зі справжньою, не у вигляді шуби, норкою, яка необачливо потрапила під світло маленької лампи, що підсвічувала кущики, зарікся будь-коли одягатися у вироби з такої чудової істоти. Взагалі, прикольно спостерігати тваринний світ поза межами всіляких зоопарків. Он цього року в Берліні просто засилля лисиць, особливо в центрі міста, у величезному парку «Тіргартен», але ввечері та вранці виходять вони прямо в місто. Доводилось мені і екстрено гальмувати аби не переїхати хвостату красуню, і бачив навіть, вибачте, як лисиці пісяють в тебе перед носом, і на спині, як собаки, від задоволення крутяться. Ось так ми живемо пліч о пліч з братами меншими, але про це в іншій гільці.

Кінець травня подарував дуже комфортну погоду з теплою водою та ще не спекотним сонцем, з берегової смуги проглядався турецький берег, а до нас в бухту раз за разом заходили потомки яничар.

Центральна вулиця містечка по обидва боки приховується величезними евкаліптовими деревами і має відповідну назву, а прилеглі – названі на честь європейських столиць, номерні ж знаки моторної техніки, що рухається ними, тішать своїми назвами.

Але ніщо перелічене вище не може втримати мене на місці, досить, провалявся на спині п’ять днів у океану, ще й тут целюліт нарощувати, сурми кличуть до однойменної столиці Родосу. Місто мені сподобалось, тож тричі виїжджав аби вивчити його вздовж та поперек. Перший візит був так би мовити ознайомчим, екскурсійний автобус та вивчення пропозицій, куди б можна було себе звідси ще закинути. А з пропозиціями не густо, або турецький Мармарис або сусідній острівок Сімі. Мармарис було відставлено, бо дівчина яка реалізовувала тури популярно пояснила, що це звичайний базар і робити там нема чого. Сімі ж навпаки заманював яскравими картинками та позитивними відгуками, тож проігнорувати цю пропозицію не мав морального права, та про це згодом.

Зараз же оглядова подорож на другому поверсі щоб оволодіти загальною картиною - що, де і по чому. Найцікавіша панорама відкрилася з гори над містом, де поруч з античним Акрополем відкривається панорама самого міста і двох морів, які омивають острів – Егейського та Середземного.

Про місто-фортецю Родос можна розповідати довго і без кінця, проте претендувати на більш інформативну версію у порівнянні з ґрунтовним описом Z@vuLoN в звіті «Родос – мы снова в Греции» не ризикну, а користуючись нагодою подякую за отриманий матеріал. Таким чином, швиденько пробіжусь по місту своїм поглядом.

Маршрутні автобуси прибувають практично на узбережжя де пришвартовано сотні яхт під прапорами, здається, всіх морських держав на політичній карті світу, а з причалу, в напрямку берега, проглядаються кріпосні стіни Старого міста, в напрямку ж акваторії – прикордонний форпост.

Чимчикуючи багатофункціональним, закругленим в вигляді літери «С», пірсом в напрямку від суші, врешті решт дістаєшся його апогею, де колись давно, ще в дохрестопам’ятні часи, стояла могутня права нога Колоса Родоського, а тепер труситься від морського повітря та переляку аби не впасти із стовпчика, куди його закинув задум митця, якесь нещасне оленятко. На протилежному боці, своєрідних морських воріт у гавань, де відповідно стояла ліва нога античного велетня, знов таки постамент з оленем, тільки з рогами. Чи то тварини різної статі, чи може….

«Приходить чоловік до лікаря і каже:
- Допоможіть, дружина мені зраджує і зраджує, а в мене рога все не ростуть і не ростуть
Лікар заспокоює пацієнта:
- Не хвилюйтеся, це такий образний вираз, у Вас все в нормі
А зраділий псевдо хворий відповідає:
- Дякую Вам, лікарю, а то я думав, що кальцію в організмі не вистачає!»

Історія Колоса, а саме статуї бога сонця Геліоса, визнаного Чудом Світу, доволі цікава з багатьох компонентів. Ну по-перше, була височенна, що дозволяла кораблям заходити в гавань між ніг велетня; по-друге, була видна з найближчих островів, що наводила певний острах на ворожо налаштованих персон; по-третє, простояла лишень півсторіччя і переломилася в колінах під час землетрусу; в-четвертих, пролежала у воді після цього практично ціле сторіччя; а в-п’ятих, була продана на металобрухт. О, ще згадав. Будували Колоса поступово, від ступень ніг і далі вище, при чому, коли кожна з частин була готова, все навкруги засипалося землею і знов, вважай з нульового рівня продовжували будувати далі. Таким чином, коли статуя була готова, вона являла собою величезний курган, який вже в зворотній послідовності розгрібався, поступово відкриваючи городянам Бога від голови до ніг.
Метрах в трьохстах від колишньої головної архітектурної пам’ятки острова, ще раніше утворилася природна. Тут у піщаного мису, на північно-східному краю острова, тривожно вируючи зустрічаються води, абсолютно різних за кольором, Середземного та Егейського морів. Неймовірно блакитне штормове Егейське море заворожує і не відпускає від себе, пропонуючи зробити променад уздовж його берегів.

Тепер в глиб середньовіччя, під захист міських стін Фортеці. Фортифікація вражає своїми розмірами і конфігурацією, два ешелони захисних мурів обійти можна аж ніяк швидше ніж за години півтори, але від цього вона не приїдається, а навпаки, підсвідомо переносить тебе кудись у лицарські часи.

Всередині укріплень заховалося справжнє малоазійське містечко наповнене вузькими вуличками, старенькими будиночками та оазами. На колорит міста особливо вплинуло багатовікове турецьке панування, греки ж формували місто лише в античні часи і по закінченні другої світової війни. Хоча, не дивлячись на таку історичну спадщину, турків в місті практично не залишилось, принаймні візуально.

 

Окрім турків, знавало місто часи володінні ним лицарських орденів, які доволі мирно тут між собою уживались, залишивши по собі у спадок одну з цікавинок міста – вулицю Лицарів, такий собі кам’яний шлях з консульствами багатьох країн, що в своїй історії мають безпосереднє відношення до її засновників.

Характерною особливістю забудови є кам’яні зводи, якими перев’язано все Старе місто, завдяки чому створювався суцільний монолітний комплекс, що захищав від руйнацій під час землетрусів, які свого часу не давали тут спокою.

Гуляючи лабіринтом міських коридорів весь час згадуєш неперевершений фільм «Діамантова рука», в частині пошуку аптеки Чиканук. То тут, то там ризикуєш бути облитим якоюсь рідиною або ж потрапити в полон якогось тупика, єдине що «Ай-лю-лю потом» не зустрілось.

Сподобались папуги Ара, які вільно гуляють між столами ресторацій, голосно відганяючи котів, яких в Греції безліч, і нахабно вимагають чогось попоїсти.

Ну, а тим часом наш відпочинок продовжується, вбираючи в себе різноманітні місцеві пропозиції та розваги, аж поки не приходить час відправитись на згаданий вище острів Сімі.

Аби не підв’язуватись під організовану екскурсію, рано вранці відправляюсь пішки за 5 кілометрів до центральної магістралі острова аби встигнути на перший автобус в напрямку столиці, і відповідно на парохід до Сімі. Абсолютно пряма Евкаліптова вулиця поступово переростає в Евкаліптову дорогу, уздовж якої тягнеться меліоративний акведук та місцеві сільські подвір’я зі свійською худобою та домашньою птахою, що викльовує із землі всілякий непотреб серед цитрусових, що вже почали потроху опадати.

 Ще один коротенький часовий монтаж і я вже відходжу від порту Родос, спостерігаючи з корми вже добре знайоме місто.

Півторигодинна морська подорож в піднесеному настрої дарувала чудові краєвиди, дивувала блакиттю води та провокувала вистрибнути на турецький берег, який безсоромно близько наблизився коли наше судно пішло протоками між островами.

Але то все були лишень квіточки, ягідки почались коли на горизонті, в глибокій бухті, чи навіть фіорді, з’явилися пістряві будиночки єдиного на острові населеного пункту, які наче колорацькі жуки на неотруєному картопляному кущі, обліпили його скелясті береги. Публіка ринулась на лівий борт, плавзасіб накренився.

Пришвартований на половину бухти наш корабель нарешті відкрив свою паромну порожнину і оскаженілі туристи, неначе маленькі кругленькі з хвостиком істотки, кинулись навипередки аби першими зафіксувати цей райський куточок в своїх об’єктивах.

Вже з суші стали проглядатися на схилах, окрім основного житлового масиву уздовж берегової смуги, віддалені місцеві мікрорайончики.

Центральна  вулиця, вона ж і набережна, продовжувала тримати високу планку, зблизька не зіпсувавши перше, отримане ще на підході до міста, позитивне враження.

Раптом, за якихось п’ять хвилин, ще зовсім спокійне море перетворилося на штормове, шквалистий вітер почав господарювати, перекидаючи парасольки прибережних ресторацій та влаштовуючи салют із зірваних панамок і капелюхів.

На перекір стихії, повернувши фуражку козирком назад та перекинувши через торс по діагоналі дорожній бардачок, проти вітру рушу вгору, з маківки якої спостерігає дзвіниця та православний храм. Не зупинившись на досягнутому, продовжую поступовий рух ще вище вгору, останні метри доводилося вже карячитись на чотирьох та в компанії ще однієї маніячки з нашого корабля, аби мати змогу насолодитися панорамою всього цього привабливого містечка.

Донизу як відомо шлях більш складний, та не залишатися ж тут за принципом отца Федора, «заглушаючи своїм виттям шум Терека», спускаємося як коти з дерева та починаємо вивчати всілякі місцеві нички.

Та як би не хотілося полишати цю різнобарвну скарбничку, «цигель-цигель Михаил Светлов тю-тю». Виходимо із місцевої акваторії і йдемо кругом острова на протилежну його частину де причаївся монастир Панормітіс, а тим часом хвилі стають все більше і більше.

Через вузьку протоку заходимо в ще одну глибоку бухту острова, при цьому відчайдушно надриваючи корабельний гудок, аби розігнати перелякані дрейфуючі яхти, викликаючи переполох їх екіпажів.

Швартувалися ми довше, аніж відвідували Монастир. Не знаю, з чим це пов’язано, але причалили до берега разу із п’ятого. Складалося враження, що водій новачок намагається припаркувати свою автівку між іншими болідами, при цьому то колесом наїде на бровку, то навпаки зупиниться на метр від її залізобетонної. Уж ми і так, і сяк, і якір кидали і піднімали, і разом з ним маневрували, збаламутили затишок і дно всієї бухти, подарувавши неприємних хвилин сорок всім капітанам яхт, які ледь встигали відводити свої човни від нашого корабля-винищувача.

Сам Монастир зберігає ікону Св. Михайла Таксиархиса, який вважається помічником у виконанні побутових бажань, тож «кінокамеру отечественную хочу, три!» Ну принаймні хоч яхточку, одну.

Віддавали швартові куди швидше і оперативно в порт приписки. Підходячи до рідних берегів потрапляємо в справжню болтанку. Капітан інформує про шість балів за бортом, що вкрай рідко тут трапляються – треба йти на корму, бо ближче до носа пасажирам не здоровиться.

А через пару днів довелося вже казати велике Ефхарісто Греції та в ніч відлітати до Берліну. Повітряний коридор був прокладений так, що за лівим бортом ілюмінатора пропливли по черзі вогні Афін, Салонік, Скопьє, Бєлграду та Будапешту. Останній красив навіть вночі та з такої висоти, де смуга Дунаю темною змійкою розриває єдиний світловий пучок міста та підкреслено акцентує увагу на яскраві перемички – підсвічені мости між Будою і Пештом.

Завдяки цій подорожі літо наступило для нас раніше ніж для багатьох берлінців, хоча вони мають нам подякувати, бо привезли ми із собою тепло, що встановилося тут практично на всю відповідну пору року, а це випадок вкрай рідкий. Навіть холоднюча Балтика, яка, якщо і прогрівається до градусів вісімнадцяти десь в кінці серпня, то вже є добре, а тут наприкінці липня перевалила за двадцятиградусну відмітку.

«-А что, отец, невесты в Вашем городе есть?
- А кому и кобыла невеста!»

Жодним чином не прагнучи образити Балтійське море, Остзеє, як його тут називають, але Німеччина і пляжний відпочинок є словами антонімами. Мовляв, а у Вас ще й море є!? Тож, якщо випадає така нагода, слід негайно їхати на місцеві «юга», ну з точки зору скандинавів звісно.

Найтеплішим за температурою води, а разом із тим, найближчим від нашого помешкання, місцем на Остзеє є острів Узедом. Абсолютна відсутність можливості, через аномальне тепле літо, знайти тут місце для ночівлі, компенсувалося максимум трьома годинами від квартирної двері до по коліна в морі. Головне завдання не потрапити на часи розведення мостів, які з’єднують острів з материком.

Складно вже тепер точно відновити кількість морських візитів, але дислокувалися ми на пляжах трьох острівних містечок, до речі всі вони настільки схожі, що якщо матеріалізуватися в якомусь з них минаючи фазу дороги, відрізнити одне від одного вкрай важко.

Що являє собою німецький пляж. Чистенький, охайненький, з бездоганними туалетними закладами, але абсолютно позбавлений кабінок для переодягання. Переодягаються всі прямо на пляжі, особливо не прикриваючи свої інтимні місця. На сотню відпочиваючих завжди знайдеться парочка ню-естетів, незалежно від статі, про топлес я вже не кажу. Переважна кількість користується наметами-ракушками, а також в пошані невеличкі капронові парканчики, які втикаються в пісок, створюючи приватні відчуття. Друга лінія формується з так званих корбів – сідушок з дахом, які можна орендувати.

Пляж відокремлений від міста невеличкою дюною з певною рослинністю за якою слідує променад-оаза, така собі зона відпочинку.

Далі через обов’язкову велодоріжку починаються готелі - вілли, як їх називають, бо будувалась більшість з них понад сотню років тому заможними бюргерами, коли ще кохалися здебільшого особи протилежної статі, тож і називалися вони виключно жіночими іменами. Сучасна ж забудова продовжує започатковану стилістику як в архітектурі, так і в інших аспектах.

Море, відверто кажучи, бруднувате, як за кольором, так і через багату кількість зелені в воді. Стосовно солоності, то у порівнянні з попередніми цьогорічними водоймищами, можна вважати прісною.

Тепер тезисно по кожному з містечок. Перше з них – Цінновітц, має дві креативні споруди, ближче до сферичної форми. Функціонально, одна з них є ліфтом-кав’ярнею і збовтує шлунки підняттям себе то вгору то вниз, а інша, навпаки, то вниз то вгору, тобто під воду і позиціонує себе, як батискаф. Насправді ж, під час занурення, ілюмінатори зачиняються і всі «насолоджуються» переглядом 3D фільму про підводний світ Балтики.

 В цілому ж, симпатичне і охайне північно-німецьке курортне містечко.

Другим, куди нас занесла цьоголітня пляжна експедиція, стало місто Банзін, менше за розміром, але більш орієнтовано на морського туриста, переважно з країн, для яких воно є південним.

Останнім, самим холодним, бо вибралися туди під кінець серпня, відгулявши Український День народження, був Альбек. Приїхавши на море в звичні дев’ять ранку, зустріли пустопорожній берег, з детально розгладженим, якоюсь заморською технікою, ще майже не потоптаним, пісочком. Тож довелося оперативно наводити тут певний безлад.

Ну і нашпигував же ш я в цьому звіті своїх зображень, стільки напевно в усіх попередніх звітах не назбирається, якісь соціальні мережі вимальовуються. А я ж, полишаючи віртуальні контакти, іду в гості до сусідів.

«Кому віртуальна реальність, а мені реальна віртуальність»

Морський пейзаж не зазнає змін, але це вже не Ostsee, а Morze Baltyckie.

Ближче до колишнього кордону розташована офіційна ділянка пляжу для відпочиваючих із собаками та неофіційна для відпочиваючих без одягу. Серед собак представлені будь-які породи від маленьких до слоненяток, серед нудистів переважають сеньйори та сеньйорити пенсійного віку, тобто за шістдесят п’ять. Зовнішнім виглядом в Німеччині взагалі ніхто особливо не переймається, навіть в молоді роки, тож картинка ще та, повірте на слово, особливо на волейбольному майданчику.

Міста Альбек та Банзін з’єднані маршрутом автопотяга, який маневруючи між віллами, заїжджає ще до Герінгсдорфу, який розташувався між ними, де на подвір’ї одного з маєтків встановлена безглузда фігура М.Горького, бував він тут.

Ну, а сам Альбек не поступається попереднім містам ані архітектурою, ані променадною частиною, ані усім іншим, навіть де в чому переважає, веселими клозетами, наприклад.

А тим часом, ми як та «стрекоза, лето красное пропели», настала осінь і як Вам відомо – холодно стало і так далі, про пташок замовчу. Зваживши всі аргументи, приходимо до висновку, що переважно через виробничі моменти, візити на моря цьогоріч напевно закінчились, а це не є, якщо казати німецькою, гуд. Метушась і повторюючи Міронівське «что делать, что делать?» почулося Папанівське, трохи скореговане, «на карту подивись, ідіот». Не добігаючи допомоги транспортиру та штангельциркуля, було констатовано, що узбережжя Адріатичного моря, вдаючись глибоко в материк, неначе натякує, кидай все і в мої обійми.      То була обідня перерва похмурого вересневого четверга, а вже на вечір наступного дня, як пожежний по тривозі, кручу баранку на зустріч. Тут ти, як ніколи відчуваєш стан свободи, і не тільки від комплексів та стереотипів, що панують серед багатьох співвітчизників, а від сприйняття себе, як часточки світу, що може вільно і без перешкод мандрувати своєю домівкою, як мінімум континентом. Одинадцять годин руху з двома зупинками на дозаправку і о восьмій ранку суботи ми вже в готелі на морі, час отримувати ще п’яток днів задоволення.

Цей миттєвий постріл прийшовся на італійське містечко Каорле, яке втиснулось якраз посередині між більш відомими Трієстом та Венецією. Зважаючи на північну частину країни з Апеннінського півострова, місто просто бездоганне у своєму вбранні. Яскравий та шляхетний, і разом з тим без закидонів, ідеалістичний клаптик землі.

Старовині італійські квартали, на відміну від ветхості там Риму, чи навіть, тої ж Венеції, з’являються в новій, напрочуд вдалій, іпостасі, подекуди створюючи враження бутафорії, але все по справжньому.

Святкова атмосфера панує з настанням сутінок, і більшою мірою, завдяки ілюмінації, яка ніжно освітлює веселкові кольори невеличких будиночків. В таких містах і в такі часи вже починаєш розуміти всю нікчемність фотомильниці і замислюватись про серйозну оптику. Але, поки маємо, що маємо.

Центральна вулиця – зелена алея, яка простягнулася через все місто, що лежить фактично на півострові, який з одного боку омивається морем, а з іншого чи то річкою, чи то каналом, що прямо посеред міста утворює гавань, в яку судна заходять, так би мовити в об’їзд, тобто до моря метрів двісті, а пропливти треба декілька кілометрів.

А що ж берегова лінія. В районі центральної частини вона кам’яна, а там де вже простягнулися готелі, пісочок. Взагалі, більш організованих пляжів, я, в своєму житті, не бачив, зверніть увагу хоча б на геометрію топчаків та парасольок, що як на параді вишукувались перед сонцем, що сходить.

Але не з Каорле єдиної складається відпочинок, тож рано вранці вирушаю до сусіднього міста Трієста, яке розташувалося в притул до кордону із Словенією. Враховуючи, що бензин в Італії коштує майже на 30 центів дорожче за літр, ніж в останній, завідую в гості до словенців на бензин. Відразу за кордоном на АЗС ажіотаж, неначе ошукані вкладники банку з першими півнями атакують ще нещодавно найнадійніше місце зберігання своїх грошей. На іншому боці автобану картина більш сприятлива, треба їхати розвертатися. Та тільки проблема – знак «дорога для автомобілів».

«Меня все время терзают смутные сомнения: У Шпака – магнитофон, у посла - медальон»

А чи потрібна віньєтка на такі дороги, бо скільки там тієї Словенії, а дорога стратегічна до курортів там, і Хорватії. Ні, думаю, не буду ризикувати, бо якщо треба ще однією наліпкою огляд погіршувати, то саме як не тут засади робити, а штрафи ще ті. Різко вивертаю праворуч і лізу в гору, певна кількість поворотів і з її маківки відкривається панорама словенської «рив’єри». Чому не зупинився сфотографувати до сих пір не розумію, але їду далі якимись селищами. Врешті решт перебрався на італійський напрямок, дарма що і пару раз на «кирпич» проїхав, заправився під зав’язку і до справи.

Трієст, а точніша його центральна площа та її околиці, які я відпрацював того дня справили також якнайкращі враження, бо відверто кажучи, якось я прохолодно ставлюся до більшості італійських міст, де мені доводилося бувати, але то таке, не для обговорення, не моє просто. Виходить площа прямо на море, монументальна така, аби зустрічати кораблі, які йдуть до міста, так би мовити «по одёжке».

Трієст я кохав очима, менше всього, задаючись питанням, коли і ким, що було збудовано, просто спостерігав і фотографував. Крутився вузькими вуличками, не вдаючись вглиб суші, бо місто сформувалося на схилах, а позиціонував я себе того дня як людину розумну, яка в гору не піде, тим більше що на автомобілі приїхав.

Тож мігрував декількома кварталами від моря і знов на набережну, і так декілька разів.

Починає накрапати дощик, тож мерщій під дах автомобіля і на місце дислокації, сподіваючись що 60-ма кілометрами західніше сяє сонечко і не полишаючи можливості зацінювати всілякі цікаві пам’ятки, які зустрічалися по дорозі.

В останній день відпочину, накупавшись досхочу в іще доволі теплому морі, вирушаємо на Берлін через Венецію. Для повноти вражень, вирішуємо 65 км шляху здолати муніципальними дорогами. Зрештою особливих відчуттів не отримали, проте декілька відкриттів для себе зробив, а саме: автозаправки зачинені на обідню перерву з дванадцятої до пів третьої; на перехресті можуть бути показчики на одне й те саме місто, але в діаметрально протилежному напрямку.

Про Венецію вже було казано переказано, так що повторюватись не стану. Весь час, поки гуляли містом, щось поживне перемелювали щелепами, зазирали в різні приховані куточки, ганяли птахів та штовхалися з численною туристичної братією. Сподобалось, як між містом та прилеглими островами, буксирами проводили величезне, як декілька панельних 16-тихаток, круїзне судно із сумно відомої компанії, на палуби якого винирнуло все людство, яке знаходилось на борту, аби помилуватися цим неординарним містом, а пішоногі туристи, в свою чергу, прилинули до краю землі, аби захопити перших, а точніше їх плавзасіб, у свої відео та фотошукачі. Було весело, і якби ще не 1200 км до дому в робочий ранок, то можна було б плентатися камінням венеціанських вулиць, аж до нестями.

Тепер от, переклавши свої згадки та емоції, на 14 шрифт Times New Roman, видихнув с полегшенням, так писав, що аж упрів. Не заздрю, але щиро вдячний тим, хто спромігся дочитати мій часопис до останнього абзацу. Бажаю всім так відпочивати, що аж стомлюватись, а там, звісно, і знов відпочивати. Хай щастить.

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.7
голосов: 11
ИНФОРМАЦИЯ О СТРАНЕ

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 337
 
1 октября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: Toledo
Эт меня радует! Спасибо!
 

Пользователь
Отзывов: 547
 
30 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Понравился отчёт.
 

Пользователь
Отзывов: 337
 
28 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: kalimera
Дякую, я старався!
 

Пользователь
Отзывов: 297
 
27 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Отримали море позитиву під час читання звіту "взахльоб"! Дякуємо! До того ж, тепер маємо ясність щодо можливості пляжного відпочинку в здавалося б зовсім непляжний сезон на Канарах та в Італіі. З задоволенням пройшлися Трієстом. Бажаємо в подальшому такого ж яскравого калейдоскопу вражень. +10
 

Пользователь
Отзывов: 337
 
26 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
To: AlexUA
В целом, Алексей, касательно Родоса, отчасти солидарен с твоим мнением, разве что, не так категорично. Если ты имеешь ввиду протоптанность острова туристом с 1/6 планеты, то да, русо-туристо рулит. Масштабность сего я недооценил по ту сторону "берлинской стены". Если, на счет "все включено", то я не такой уже его и противник. А выбор Родоса был предопределен, во-первых, что я там раньше не был, а во-вторых, тем, что регион Средиземного моря по весне прогревается с востока, так что реально купательным представлялись Родос или Кипр, но остановились на первом еще и потому, что моя семья отдыхала на Родосе и в прошлогоднем мае и в целом, всем осталась довольна. Ну вот где-то так.
 

Пользователь
Отзывов: 337
 
26 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дякую Всім, хто не оминув увагою мій звіт та витратив на нього частину свого часу, а особливо тим, хто залишим по ньому свої відгуки.
 

Пользователь
Отзывов: 128
 
26 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Накатались и накупались на десятку! 10!
 

Пользователь
Отзывов: 86
 
26 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Спасибо за доставленное удовольствие! +10
 

Пользователь
Отзывов: 260
 
26 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Лучше не бывает! +10
 

Пользователь
Отзывов: 1808
 
26 сентября 2013 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Володя,  все здорово описано, с юмором. Скажи, нафига тебе был нужен этот "пакетный" нарыв на теле Греции, я Родос имею ввиду...+9