Область

Район

Населенный пункт  
 
СПИСОК
 
 
НА КАРТЕ
 
Добавить в маршрут
Очистить поля
МОЙ МАРШРУТ
Маршрут не задан.
(Вы можете добавить в маршрут любой населенный пункт или объект каталога нажав на линк "Добавить в маршрут")
 

ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ

Любов кольору охри
Любов кольору охри
Київ - Камянець - Київ
Добавлен: 29 февраля 2012 г.
Просмотров: 3319
Автор: sovereign
Продолжительность: 1 день
Пробег: 1 км.
Посмотреть маршрут Добавить в избранное
  Печатать
 
рейтинг: 9.1
голосов: 12
13  
Отзывы

Провести пальцями вздовж звабливої лінії. Трохи пилу, легка павутинка… Все тільки додаватиме шарму. Відкоркувати, наче пляшку вина, спогади. Плеснути їх на дно бокалу….ще трохи зачекати, дивлячись, як виблискує п’янке на світлі. Саме час, ховаючись до теплого вовняного пледа шотландських мотивів, неспішно пригубити минулого. Відчути, як починає розливатися тепло по тілу. Саме час, коли за вікном білими смужками лягає сніг, скрипить під ногами запізнілих перехожих, поринути до пронизливого аромату осені, миттєвої, магічної, незабутньої. Наче ще раз зловити її погляд, кинутий мимохіть з-під довгих тремтячих вій – хвилюючий, пронизуючий до самого серця. Гострий, наче невловимий блиск леза. Зробити ще ковток… задихнутися від запаху її рудого волосся, від сонця в її очах, від пульсуючої жилки на скроні. Намагатися назавжди закарбувати у пам’яті її тонкий профіль… Ще пів миті, і вона зникне, як наче не було ніколи, і не втримати, не зупинити…

То був шалений день. Один день з мого життя, омріяний, виплеканий, обміркований до дрібничок ночами. Я свято вірила, що все складеться. Навіть якщо дощ. Якщо бездоріжжя. Якщо десь щось зірветься…якщо халепа.
Вірила. Сонце ще спало, а ранок наш вже почався з величезного Богдана оптимістичного жовтого кольору. Нутро автобуса поглинуло півтора десятка подорожуючих, ще сонних та теплих, тільки-но з поличок потяга Київ – Кам’янець-Подільський.

За місяць раніше.
Офіс. Звичайний робочий день. Клац-клац по клавіатурі. Факс. Шум чудо-кава-машини.

- Ну шо-о-оо, куди їдемо?! – якось занадто впевнено, наче ми таки дійсно кудись збираємося, і досить навіть нахабно, прозвучало десь згори. Колеги обступили щільних кільцем. Жодного порятунку.
- Може, вже навесні? – приречено шепочу.
- Давай-давай! Готуй поїздку. Їдемо!

Тепер колеги кутаються до напівзимових куфайок, туляться одне до одного, намагаються додивитися сни на тряській дорозі, а Богдан вже вирулює на трасу Кам’янець-Стара Ушиця, котиться по дну колись Сарматського моря, до чудес, до справжніх-справжнісіньких чудес…

КИТАЙГОРОД

25 мільйонів років. Осягнути таку цифру просто так не вдасться. Це навіть не сива давнина. Це 25 мільйонів років тому. Там, де зараз кучерявляться дерева, плескалося колись Сарматське море. Вчені наполягають, що море було прісне. В результаті тектонічної діяльності земної кори море відступило, проте залишило на згадку про себе унікальний риф, що тягнеться аж від Львівщини і до Румунії. Риф органічного походження, бо гряда утворилася саме з нашарувань рештків живих організмів. Кажуть, тут улюблені місця палеонтологів – серед вапнякових валунів можна знайти закам’янілі рештки мушлі. Медобори або Подільські Товтри є заповідником державного значення – за унікальність геологічних утворень, мікроклімат та багатий рослинний та тваринний світ . З плином тисячоліть природа надала пагорбам м’яких, хвилястих форм – пагорби невисокі, до 70 м, вкриті лісами; місцями оголюються травертиновими скелями, як у Рукомишу, або обриваються в долини річок Серету, Стрипи та Збруча. Краса не тільки нагорі, а під землею. Вапнякові пасма досить легко розмиваються водою, чим і пояснюється сили-силенна карстових печер в околицях. Доречі, серед них і друга у світі за протяжністю, Оптимістична, 220 км. Ого, думалося мені раніше, якщо довжина печери – це як від точки А до точки В, – і аж 220 км ! Ен, ні - це сумарна довжина усіх коридорів печери. Згадалася одна з моїх давнішніх подорожей до підземного світу. Зима. Поле. Невеликий схил пнеться до річки. Якась нора лисяча в схилі. Ми – в комбінезонах, з ліхтариками на чолі. Обмундирувалися. Мені товариш каже – полізли! Нам туди. Ну добре. Нирнули. Невеличка зала. Ноги в’язнуть у багнюці. На рівні підлоги щілина, де і зникає мій провідник. Я за ним. Дійсно, нора. Повзу на животі. Попереду людина, позаду людина. В кожного з нас, замотана в кульки, аби не пошкодити, дорогуща фототехніка (я тоді таке вперше побачила). Будемо фотографувати кристали та летючих мишей. Нора звужується. Темрява повна. Повзти стає все важче. Знесилено опускаю голову і прямо в калюжу з багнюкою. Відчуваю, як вона вже чавкає десь в рукавах, багнюка ця. В якийсь момент я застрягла. Ані вперед рушити, ані назад. Дикий страх первинної людини охопив повністю. Все, я пропала. Така молода ще! Думки з шаленою швидкістю змінювали одна одну. Що я скажу мамі? (вже саме по собі питання дивне, якщо я зібралася пропадати). Навіщо я сюди полізла, якщо вдома так тепло та затишно? Якщо я виберуся звідси, то надаю тумаків нашому знатному спелеологу! Напевно, саме бажання надавати тумаків проштовхнуло мене до виходу. Вивалюємося в простору залу, а далі…!!! Каміни, карнизи, колодязі, ще зали, натічні форми, бурштинові кристали, пацюки висять гронами…! І тиша. Така м’яка,волога, можна помацати. І десь чути тільки …кап…кап…стікає краплина води. І все. Часу тут нічого не підвладно. Відчуття часу втрачається повністю. Розповідали, що коли рятувальні групи шукали людей, які згубилися в переходах, по декілька днів, самим «загубленим» здавалося, що вони в печері всього день, чи від сили півтора.


Проте повернемося до Китайгорода. Перше, що ми побачили і від чого вже не змогли відірватися – закручену петлю річки Тернавки. Внизу ще полощеться туман, і край неба вже починає жевріти рожевою скибкою. Позаду за нами зовсім без уваги залишився костел Діви Марії, бо вигляд на розлив річки дійсно неперевершений.

Ще Китайгород відомий своїм відслоненням – розрізом силурійських відкладів – нарізка з піщаників, сланців та вапняків. Пересічний українець при словах «силурійський розріз» має відчути священне трепетання. Відслонення ми не бачили, надивилися на пейзажі, наслухалися розповідей від нашого провідника та й рушили далі.

СУБИЧ

Так сталося, що нам по рекомендації дістався найкращий екскурсовод древнього Кам’янця, Ігор Данилов (тел. 067 7738803). Історичні факти, імена та дати, легенди, кумедні історії – легко, невимушено, лилася інформація з вуст нашого гіда. Данилов передавав привіт Андрію Тичині. 

Я дещо забарилася – чотири місяці доставляла його, привіт цей, але ж! А ще згадував Ігор той славнозвісний клубний виїзд, і те, як колона добиралася до Субича. Сказав, йому здавалося, що він відчуває думки кожного, хто був за кермом і долав бездоріжжя, аж до свербежу! Проте дібравшись до місця, усі полегшено зітхнули – заради такої краси варто було не те що їхати, а штовхати авто попереду себе!

Природа-чародійка не пожалкувала для подільського краю найвишуканіших прикрас. Білокам’яні кручі та оксамитові схили, заплутані меандри та стрімкі каньйони…

І стоїш ото над цією величчю, ковзаєш поглядом по барвисто-багряній землі Буковини, перестрибуєш через глибоко-синю смужку Дністра, чіпляєшся за обривистий берег вже Поділля… і знову назад, не силах ні відірватися, ні намилуватися дивом, ні вимовити бодай слово…

 

Десь під величними кручами прихована стежка до печерного монастиря, як іноді його кличуть– до «молодшого братика Бакоти».

БАКОТА

Ще не оговталися від вражень, а вже маячіє вказівник на Бакоту. Щоправда, поселення Бакота як такого немає вже з 1981 року, коли почали будувати Новодністровську ГЕС.

Селище затопили по самі вінця, люд переселили в сусідні містечка. Тепер вказівник веде тільки до зелених схилів, Білої гори зі скельним монастирем, шаленої панорами на кити-пагорби, що купаються в розливі Дністра.

Що значить Бакота? Тлумачень декілька – «бажане місто» чи «багате, хлібне місто». Якщо вже зовсім поринути в лінгвістичний аналіз, то можна притягнути ще поняття «процвітання, багатство». Так склалося, що клімат в цій частині Поділля схожий на середземноморський, що й сприяло появі поселень – з найдавніших часів були тут язичеські капища та святилища. А вже з 13 ст. Бакота - це велике місто, найважливіший політично-адміністративний центр Дністровського Пониззя, і вже з тих часів скельний монастир згадується в київських літописах, і зв'язок має тісний (за легендами) з Києво-Печерською лаврою, бо засновник у них один - святий Антоній Печерський.

Ще місто пережило монголо-татарську навалу, було в складі Галицького-Волинськго князівства, та отримало статус нейтральної прикордонної території - як наслідок перемир’я та переділу земель між Литвою и Польщею: Західне Поділля залишилося за Польщею, Волинь — за Великим княжеством Литовским. А Бакота, повставши в 1431-1434 роках, захльобуючись від панського гніту, скинула окови та проголосила незалежність. Проте, ненадовго. Повстання жорстоко придушили польські шляхтичі, сплюндрували все та розігнали усіх навколо. З тих часів лиха доля та гучні події обходили містечко стороною. Як і слава.

Що залишилось нам від величі Бакоти? Біла гора та трохи монастирських келій. Та старезний Дністер, мовчазний свідок мимолітних побачень віків, набігає на крутий берег настирними хвилями…

В Богданчику пахне ковбасою, сиром, огірками, хлібом. Обід. Дорога до Камянця, за умови того, що Богданчик ламався десь з п’ять разів, видалася, як на мене, просто пекельною. Сонце шкіриться з небосхилу і я ледь не в розпачі – звісно, воно піде спати за розкладом, о п’ятій, а ми?...а ми нічого не встигнемо побачити!

Від думок відволікають краєвиди за вікном. Закручуємося в серпантин, досягаємо найвищої точки, знов спускаємося в яр, потім знов на пагорб, знову в яр. Околиці вже скинули загадкову вуаль з ранкового туману, та явилися у всій красі пізньої осені. А Ігор Данилов все розповідає: «Кожен каньйон, як і яр, має свою назву. Ось цей яр, недалеко від Бакоти, має назву Совиний. Легенда каже, що назва з’явилася не від великої кількості сов, що гніздилися в околицях. Яр був улюбленим місцем проживання людей «вільного промислу», гайдуків чи опришків. Вони контролювали один з торгових шляхів, що йшов з Бессарабії через Ушицю до Кам’янця. Як тільки купецький караван, що був гідний уваги, з’являвся на дорозі, дозорні подавали один одному сигнал, перегукуючись по-совиному. Кажуть, купці намагалися не проїжджати цю місцину поодинці, збивалися в групи та наймали охорону. А перед подорожжю ставили свічки та ревно творили молитву св. Миколаю, заступнику усіх, хто рушив в дорогу»

ЖВАНЕЦЬ

Найскладніше було скопилити непробивне обличчя, коли ми вдруге, і знов повз! проїхали Камянець-Подільський. Німе питання «А как же крєпость?» зависло в автобусі, а очі колег висловлювали чималий подив.

Нам, значить до Жванцю. Річечка Жванчик пізньої осені висохла зовсім на знесилений струмочок. Такий знесилений, що обігнути пагорб та скотитися далі струмок вже не зміг.

Рештки сторожової вежі, дот.

Колись давно… найуживаніше словосполучення «колись давно»…Жванець мав неабияке оборонне значення за часів Хмельниччини, як і сусідні Окопи. Тримав оборону та витримував облоги завдяки своїй п’ятикутній формі та вдалому розташуванню. Зараз, знаходячись на колишньому подвір’я твердині, коли навесні під ногами бузковий килим, влітку – кізяки та адаптовані до туристів корови, восени – вицвівший замшевий мох, важко уявити башти, бастіони та товсті муровані стіни навкруги.
Просто гарний вид на околиці. Завітайте. А якщо нікуди не поспішати, можна походити навкруги цієї місцини, перебратися навіть на протилежний берег через міст – звідусіль відкриється цікавий вигляд на Жванець.

ОКОПИ

По Збручу колись був кордон між Російською та Австро-Угорською імперією; потім з п’яток років – кордон з Польщею; зараз – межа між трьома областями – Тернопільською, Чернівецькою, Хмельницькою. Колись місце бойових подій, зараз невелике селище з напівзруйнованим костелом та брамами – Львівською та Кам’янецькою, та фрагментами земляних валів. В самому кінця 17 ст. тут була побудована фортеця для блокади Кам'янця (місто в той час було під турками). Яких зусиль не докладали поляки, проте витіснити турків з міста не вдавалося. Тому за наказом польського короля Яна Собеського протягом 6 тижнів була збудована, вірніше, викопана (звідки й назва), земляна бастіонна споруда на зразок голландських фортифікацій. Результату досягнули швидко завдяки географічному розташуванню фортеці – на вузькому перешийку в межиріччі Дністра та Збруча. Турки таки місто залишили, в 1699 році, і Окопи стали прикордонними, між Портою та Польщею.

В 1772 році місцина перебувала вже під владою Австрійської (з 19 ст. – Австро-Угорської імперії) та до першої світової війни була митницею на російсько-австрійському кордоні. А руйнуватися фортеця почала ще раніше, тому як призначення своє на тлі історичних баталій вже було давно виконано.

Дослухавши розповідь (з виглядом на стрункий Збруч), перебігаємо через дорогу в самому вузькому місці перешийка – і онде, вже й Дністер, широченний, перед очима. Краса-аа..!!!

ХОТИН

Ох і швидко летить час! Так би і потягнути за золоті коси сонце, притримуючи його на небосхилі. Та де вже.

Хотин. Як на мене, одна з найдивовижніших фортифікаційних споруд на Україні. Зима, літо, чи весна надворі – фортеця незмінно велично прикрашає собою світлини. Фотографічний, містичний, величний, з якої стороні не підійди – справжня перлина Буковини. Шкода, але з протилежного боку Дністра я фортецю так і не бачила. А, кажуть, варто.

Тепер Хотин – най-най-туристичний об’єкт, що відсвяткував вже своє 700- річчя, а сімсот років тому – міцний форпост Галицького-Волинського князівства.

КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Далі рахунок йде на хвилини. До заходу сонця всього година, до сутінок півтори.

Побачити місто за годину – занадто зухвало.

Старий, добрий Кам’янец помолодшав за останній час. Ошатний центр, відреставровані будівлі, ратуша височіє, базарчик з сувенірами, що стилізований під маленькі будиночки.

Не любити це місто неможливо. Стара бруківка під ногами, затишні дворики, Петропавлівський собор, мінарет з Богородицею, зовсім (як для останнього дня жовтня) немає туристів, та, нарешті, ще при світлі дня – фортеця у всій своїй красі.

Як на мене, більшість фортифікаційних споруд має презентабельний вигляд, якщо їх розглядати здалеку, аніж зсередини. І Кам’янець – не виключення.

Відшумів день. Колеги ще поповзли до фортеці. Сил вже в них нема, вражень за день аж забагато. Навіть, здається, хтось питає «Люди-ии, а де ми зараз?»

Поки вони будуть обмацувати мури та слухати розповіді, побуду наодинці зі старим містом. Замовлю філіжанку кави. Проведу сонечко до краєчку землі. Спіймаю останнього промінчика на сьогодні. Ну от…ще мить…і все… прощавай, шалений день.

Вечеря, нарешті! На нас чекають. Ще б пак, тиждень я тероризувала господиню своїми питаннями щодо страв та доповненнями щодо замовлення.

- Оксано, привіт! Так, це я. Слухай, там є зміни по замовленню. Так… борщ з пампушками плюс дві порції. Еге ж. І ще нам порцію кручеників. І оті деруни давай замінимо на вареники. Зі шкварками, звісно! І тірамісу не забудь.

Кафе невеличке, п’ять чи шість столиків. Ніякої нав’язливої реклами. Кухня – пальчики не те що облизати, обгризти можна. Господиня (вона і готує страви) - сама гостинність та привітність. Обслуговування – жодних зауважень. Відвідувачі переважно свої, місцеві (так сказала мені дівчинка, що накривала для нас вечерю). Я б теж, проживаючи у Камянці-Подольському, заходила до «Ніки» не тільки на каву.

Ігор Данілов заглянув до нас перед від’їздом. Нас, вже ледь живих (від втоми та великих порцій!), вантажать до таксі - на залізничному вокзалі вже пускає пар наш потяг. Останні слова подяки, усмішки, тиснемо руки і рушаємо. А щастя…щастя просто переповнює мене. Все склалося, наче пазли в кількості тисяч штук, в єдину картину одного сонячно-глибокоосінньо-подільського дня.

Ти…не ти… щось зсередини б’ється лякливим метеликом, тремтить та рветься до блакитної безодні, наче рве в шмаття ніжні, важкі від пилу та кольорових фарб, крила, до болю, до крику… Короткі миті надуманого відчаю, п’янкого щастя та бентежного забуття. Не втримаєш, не зупиниш, ні зараз, ні потім, ніколи… Наче крізь пальці, тонкі та прозорі, невловимою, магічною цівкою… просочується чарівний струмінь кольору охри… виблискуючи міріадами пилинок, повертаючись до сонячної домівки, вище, ще вище… вгору…!
І все. Лише гіркуватий присмак на вустах, теж надуманий, теж несправжній, як сама любов…як саме життя…


Подяки:
Данилову – за безцінний день, що провів з нами, та за фрагменти інформації до цього звіту.
Тичині – за Данилова.

Добавьте в Twitter Добавьте в Facebook Добавьте в Вконтакте Добавьте в Одноклассники Добавьте в Мой Мир Добавьте в Livejournal Добавьте в Google Buzz
рейтинг: 9.1
голосов: 12
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

ОТЗЫВЫ

 
 
Добавить отзыв

Пользователь
Отзывов: 372
 
19 апреля 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Удивительно душевный отчёт !!
Просто, лаконично ... но с словно сливаешься с мироощущением автора !!
Люд, ну просто - красота !!
 

Пользователь
Отзывов: 339
 
5 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Чудовий приємний звіт! Весело напевно гуртом в "Богданчику"?
 

Пользователь
Отзывов: 62
 
4 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
спасибо за отчет, прочитал с удовольствием и вновь вернулся воспоминаниями в замечательную клубную поездку по этим местам... Присоединяюсь к  мнению:"А тот выезд был реально один из лучших..."
 

Пользователь
Отзывов: 13
 
3 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Очень красивые фотографии.Отчет писал точно профи-журналист, красиво.....
 

Пользователь
Отзывов: 547
 
3 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Хорошие фотографии.
 

Пользователь
Отзывов: 9
 
2 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Дуже сподобався звіт, написано романтично, спасибі за гарну українську мову !
 

Пользователь
Отзывов: 124
 
2 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Жутко красиво! А поздняя осень и отсутствие людей создают впечатление нереальности.  Домики на фото 44 как будто игрушечные Улыбка
 

Модератор
Отзывов: 1099
 
1 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Спасибо за привет! Игорю успехов. Улыбка
 

Пользователь
Отзывов: 1808
 
1 марта 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
 "pyvasyk" :
фото чудові, але камеру пора міняти, ИМХО;)
за для чого її міняти якщо фото чудові???  Наскільки я знаю, камера щойно придбана, нова...  Люда, де ти? Ау-у???
 

Пользователь
Отзывов: 297
 
29 февраля 2012 г. RE: Ответить
 
 Цитировать
Это даже и не отчет, а погружение в сказку.